Контрольні запитання

1. Визначення системи моніторингу та основні принципи її функціонування.

2. Основна мета і завдання системи моніторингу.

3. Основні суб’єкти моніторингу довкілля.

4. Організація і функціонування системи моніторингу.

5. Екологічний моніторинг Збройних Сил України.

1.4. Основи економіки природокористування

Питання антропогенного впливу на довкілля і питання раціонального, економічного використання природних ресурсів на сьогоднішній день знаходяться у жорсткій суперечності, інакше кажучи, протиставлені одне одному. З одного боку людина намагається йти шляхом раціонального, економічного природоко-ристування, з іншого ж боку – здійснює потужний антропогенний (техногенний) вплив на довкілля. Цей вплив має глобальні масштаби, тобто здійснюється на рівні глобальної екосистеми – біосфери (географічної оболонки). Вирішення цієї проблеми вимагає, з одного боку, співробітництва всіх держав, з другого – особистої участі кожної окремої людини.

Природні ресурси та їх класифікація

У процесі розвитку суспільства виникають суперечності між зростаючими проблемами людей і обмеженими можливостями біосфери. Врахувати і оцінити їх можна оперуючи переважно такою складовою частиною природного середовища як природні ресурси.

Природні ресурси – природні об’єкти і явища, які використовуються або можуть використовуватися для прямого і непрямого споживання, сприяють створенню матеріальних багатств, відтворенню трудових ресурсів, підтриманню умов існування людства і підвищенню якості життя; компоненти і сили природи, суспільна користь яких позитивно або негативно змінюється в результаті трудової діяльності людини: вико-ристовуються (або потенційно придатні для використання) як засоби праці (земля, водні шляхи, вода для зрошення), джерела енергії (гідроенергія, атомне паливо), сировина і матеріали (мінерали, ліси, ресурси технічної води), безпосередньо як предмети споживання (питна вода, гриби, квіти, продукти рибальства), рекреації (місця відпочинку).

Поділ природних ресурсів:

1. За економічним освоєнням:

• доступні (технічно-доступні і економічно-рентабельні);

• потенційні (ресурси майбутнього).

2. За походженням:

• ресурси природних компонентів (мінеральні, кліматичні, водні, земельні, рослинницькі та ін.);

• ресурси природно-територіальних комплексів: гірничо-промислові, сільськогосподарські, водогосподарські, лісогосподар-ські, рекреаційні.

3. За господарським використанням:

• ресурси промислового виробництва: енергетичні (паливно-енергетичні, гідроенергетичні, ядерно-енергетичні, біо-енергетичні) і неенергетичні (інші корисні копалини, ґрунти, водні, лісові, рибні);

• ресурси сільськогосподарського виробництва: агрокліма-тичні, грунтово-земельні, рослинні, кормові, водні;

• ресурси невиробничої сфери або безпосереднього вжитку: рекреаційні, ресурси заповідних територій та ін.

4. За вичерпністю:

• вичерпні – такі, обсяг споживання яких перевищує обсяг і швидкість природного наповнення (лісові, рослинні, тваринні, земельні);

• не вичерпні (кліматичні та водні).

5. За можливістю самовідновлення:

• не відновлювані – більша частина мінеральних ресурсів;

• відновлювані – ресурси тваринного і рослинного світу, лісові, земельні.

6. За можливістю заміни одних ресурсів іншими:

• замінні (наприклад, метал – пластмасою або керамікою);

• не замінні (атмосферний кисень для дихання).

Кожна країна світу, в тому числі і Україна, володіє своєю часткою світових природних ресурсів. Потужність їхнього видового складу у межах кожної конкретної країни залежить від природних умов середовища, що створювалися у межах даної території на протязі багатьох сотень, тисяч і, навіть, мільйонів років. З цієї точки зору кожна країна має свій природно-ресурсний потенціал (ПРП) – сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживчій вартості. У компонентній структурі ПРП виділяють такі групи ресурсів: мінеральні, водні, земельні, фауністичні та природно-рекреаційні.

Поряд із споживанням природних ресурсів гостро стоять питання їх охорони, дбайливого використання та мінімізації порушення природних умов. Без знання реальних законів функціонування будь-якого ресурсу важко визначити заходи його охорони, оптимальний обсяг споживання. З метою забезпечення раціонального використання природних багатств необхідно встановити оптимальні норми їх використання, обґрунтувати найбільш раціональне розміщення галузей виробництва, визначити оптимальні територіальні пропорції розвитку народного господарства.

Основи раціонального використання природних ресурсів

Використання природних ресурсів або, інакше кажучи, природокористування – це сукупність всіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу і заходи для його збереження;

сукупність усіх форм продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних їм організаційно-економічних форм, пов’язаних з первинним освоєнням, використанням та відтворенням людиною об’єктів навколишнього природного середовища;

використання природних ресурсів в процесі індивідуально-суспільного виробництва з метою задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства, групи людей, окремої людини;

комплексна наукова дисципліна, яка досліджує загальні принципи раціонального (для даного історичного моменту) використання природних ресурсів людським суспільством.

Завдання природокористування як науки полягає в розробці загальних принципів здійснення будь-якої діяльності, яка пов’язана або з безпосереднім використанням природи і її ресурсів, або із змінами під її впливом.

Об’єктом природокористування як науки служить комплекс взаємовідносин між природними ресурсами та природними умовами життя суспільства і його соціально-економічним розвитком.

Предметом природокористування можна вважати оптимізацію цих відносин, прагнення до збереження і відновлення життєвого середовища.

Основними принципами природокористування, дотримання яких сприятиме ефективному використанню і відтворенню природних ресурсів, є:

1. Єдність використання і охорони природних ресурсів.

2. Суворе врахування стану ресурсів і умов природного середовища.

3. Вивчення і всебічне дотримання законів природи у процесі використання ресурсів.

4. Застосування досягнень науки і техніки у природоко-ристуванні.

Принципи раціонального природокористування об’єднують соціально-економічні та природно-технічні проблеми, основними з яких є :

• розробка методики еколого-економічної оцінки природних ресурсів;

• розробка регіональних систем господарства;

• прогнозування та оцінка наслідків господарської діяльності людини.

Природокористування раціональне – високоефективне господарювання, яке не призводить до змін ПРП і таким чином до глибоких негативних змін навколишнього середовища, не погіршує стан здоров’я людини і не загрожує її життю. Воно повинно забезпечити:

• економну експлуатацію природних ресурсів і природних умов;

• найбільш ефективний режим їх відновлення з урахуванням перспективних інтересів розвитку господарської діяльності людини;

• збереження здоров’я людини.

Природокористування нераціональне – система діяльності людини, яка не забезпечує збереження ПРП, викликає масові негативні явища в природному середовищі, призводить до забруднення навколишнього середовища, зниження або знищення оздоровчих і естетичних цінностей природи.

Природокористування як складний процес складається з компонентів:

• ресурсоспоживання (видобуток ресурсів, ресурсокористу-вання);

• конструктивне перетворення (комплексні програми перетворення природного середовища, поліпшення окремих властивостей ресурсів – меліорація, ліквідація наслідків господар-ської діяльності);

• відтворення природних ресурсів (створення умов для відтворення відновлюваних ресурсів);

• охорона навколишнього природного середовища;

• управління і моніторинг.

Економічний механізм раціонального природоко-ристування

Вирішенням питань врахування і оцінки економічних відносин в системі “Людина-біосфера”, вивченням економічних основ раціонального природокористування в екології займається економіка природокористування.

Економіка природокористування (ЕПК) – наука, що вивчає характер співвідношення позитивних і негативних змін природних умов, рівні використання суспільством природного середовища в зв’язку з виробничими відносинами між людьми за даними конкретних економічних наук, а також геології, біології, ґрунтознавства, лісівництва, демографії, метеорології, гідрології та ін.

Як самостійна наука ЕПК сформувалася в 60–70 роки ХХ ст.

Головним завданням ЕПК є вивчення найкращих варіантів адаптації глобальної соціально-економічної системи до змін, що відбуваються в біосфері, визначення оптимальних антропогенних навантажень на природне середовище з використанням усіх можливих економічних механізмів.

Економічний механізм при раціональному природокористу-ванні містить цілий ряд інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств (ресурсокористувачів) та окремих працівни-ків. Можна виділити такі елементи економічного механізму природокористування:

• лімітування природокористування;

• платність природокористування;

• фінансування природоохоронної діяльності;

• екологічні фонди;

• матеріальне стимулювання при здійсненні природоохоронної діяльності;

• створення ринку природних ресурсів;

• вдосконалення ціноутворення з урахуванням екологічного фактору, особливо на продукцію природоексплуатуючих галузей;

• екологічні програми;

• продаж прав на забруднення;

• заставна система;

• екологічне страхування.

Лімітування природокористування – дієвий механізм охорони навколишнього природного середовища. У цьому випадку діяльність підприємств в галузі природокористування деякий час регулюється не нормативами показників екологічної безпеки – гранично допустимих скидів (ГДС) та викидів (ГДВ), а індивідуальними лімітами – тимчасово погодженими викидами (ТПВ) та скидами (ТПС).

Довгий час природокористування в Україні було безкоштов-ним, тобто підприємства використовували природні ресурси, а також забруднювали природу безкоштовно. Лише у випадку сильного забруднення з катастрофічними наслідками для довкілля підприємства виплачували штрафи, але не завжди. Така безвідповідальність зумовлювала неекологічне і нераціональне використання природних ресурсів.

З метою заохочення дбайливого використання природних ресурсів та відшкодування державі частини витрат на охорону та відновлення природних ресурсів з 50-х років ХХ ст. поступово впроваджується плата за окремі види ресурсів, котрі вилучаються з природи.

На початку 90-х років ХХ ст. в Україні було запроваджено платність природокористування, що передбачає плату за практично всі природні ресурси, за забруднення природного середовища, розташування в ньому відходів виробництва та інше. При цьому плата за понадлімітне використання та забруднення в декілька разів перевищує плату за використання забруднення в межах встановлених нормативів (лімітів). Однак внесення плати за використання та забруднення не звільняє природокористувача від виконання заходів з охорони навколишнього середовища та відшкодування збитків.

Одним з важливих методів економічного управління є фінансування, тобто надання грошових коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Джерелами фінансування можуть бути бюджетні кошти, власні кошти підприємств, банківські кредити та різні екологічні фонди.

Створення екологічних фондів також є одним з економічних методів управління в природокористуванні. Під фондами слід розуміти установи, покликані надавати будь-яку матеріальну допомогу. Наприклад, в екологічні фонди надходять платежі всіх підприємств за природокористування. А потім ці кошти видаються на проведення невідкладних та дорогих природоохоронних заходів.

Важливим економічним методом управління є правильне застосування матеріального стимулювання – забезпечення зацікавленості, вигідності для підприємства та його працівників природоохоронної діяльності. При цьому передбачається застосування не лише заохочувальних заходів, але і покарань.

До заохочувальних заходів належать:

• встановлення податкових пільг (сума прибутку, з котрого стягується податок, зменшується на величину, що повністю або частково відповідає природоохоронним видаткам);

• звільнення від оподаткування екологічних фондів та природоохоронного майна;

• застосування заохочувальних цін на екологічно чисту продукцію;

• застосування пільгового кредитування підприємств, котрі ефективно здійснюють заходи з охорони довкілля (зниження відсотка за кредит або безвідсоткове кредитування);

• запровадження спеціального додаткового оподаткування екологічно шкідливої продукції та продукції, що випускається із застосуванням екологічно безпечних технологій;

• штрафи за екологічні правопорушення.

Заходи щодо стимулювання за результатами природо-охоронної діяльності повинні бути передбачені також і для окремих працівників, що беруть активну участь у здійсненні природоохоронної діяльності підприємства.

Створення ринку природних ресурсів актуальне в умовах їх дефіцитності та можливості отримання значних коштів від їх продажу. Цивілізований ринок ресурсів дасть можливість активно залучати капітал в природоексплуатаційну галузь. Створення бірж природних ресурсів, проведення аукціонів, де підприємці могли б закупати права на розробку та оренду за умов жорсткого екологічного контролю та комплексної екологічної експертизи, могли б суттєво збільшити державні прибутки від природокористування.

Ринок природних ресурсів (перш за все, земельних) повинен передбачати і створення іпотечної системи. Власники ресурсів можуть закладати їх для отримання інвестицій у розвиток виробництва.

Концепція удосконалення ціноутворення в економіці має важливе значення для поліпшення природокористування. Існує два аспекти цієї проблеми:

• досягнення науково-технічного прогресу (НТП), запровад-ження маловідходних технологій натикаються на неефективність ресурсозбереження через низьку вартість ресурсів. За таких умов розумне підвищення цін стимулювало б перехід на режим економної експлуатації;

• ціна повинна враховувати рівень екологічної безпеки продукції. Екологічно чиста продукція має бути дешевшою за ту, виробництво якої пов’язане з негативним впливом на довкілля, або ту, яка сама є небезпечною для здоров’я людини та природного середовища.

Для реалізації важливих екологічних завдань велике значення має формування цільових екологічних програм для вирішення наступних завдань:

• виконання міжнародних зобов’язань (охорони озонового шару, подолання проблеми глобального потепління, збереження біорізноманіття);

• охорони та раціонального використання природних ресурсів;

• охорони особливо цінних природних об’єктів;

• реабілітації зон екологічного лиха.

Великі перспективи має розвиток ринкових механізмів продажу прав на забруднення. Одна з важливих його складових – право на продаж різного виду викидів та скидів. При цьому підприємство, що бажає розширити своє виробництво, має вибір: створити систему очищення у себе або викупити право на додаткове забруднення у іншого підприємства (квоту). В результаті загальна сума забруднень не збільшується, а сума витрат на охорону природи мінімізується.

Найбільш старим і надійним економічним інструментом в охороні довкілля є заставна система (повернення порожніх пляшок, використаних елементів живлення, пластикових контейнерів). Незважаючи на простоту даний механізм суттєво знижує надходження забруднень до навколишнього середовища (у тому числі і токсичних), зберігає значні кошти і ресурси.

Економічним механізмом запобігання або пом’якшення наслідків екологічних катастроф є екологічне страхування – страхування відповідальності підприємства (джерела підвищеного ризику) за завдання шкоди через аварію, технічний збій або стихійне лихо. До нього належать:

• страхування загальної громадянської відповідальності перед третіми особами, яке передбачає відшкодування збитків майну юридичних осіб та громадян, а також шкоди здоров’ю населення в результаті аварій та катастроф;

• страхування відповідальності за завдання шкоди навколишньому середовищу. Під цим розуміють страхування власників потенційно небезпечних об’єктів у зв’язку із необхідністю відшкодування збитків третім особам (покриття витрат на ліквідацію наслідків забруднення та прямих майнових збитків постраждалих третіх осіб).

Екологічне страхування може здійснюватися в добровільній (на основі договору між страховником та страхувальником) та обов’язковій формі (за затвердженим законодавством переліком екологічно небезпечних об’єктів).