Рабська праця у Німеччині.

Перемозі сорок п`ятого були раді безмежно всі, але найдужче її чекали ті, кого війна закинула далеко від домівки і доля, яких опинилась в одному з “провалів” пам`яті про минулі воєнні події. Мова йде про наших співвітчизників, труд яких використовувався в гітлерівській Німеччині і назва їм була - „східні робітникі”,або „остарбайтери ”.

Історія примусового переселення наших співвітчизників до Німеччини і перетворення їх на рабів починається з перших місяців Великої Вітчизняної війни. 5серпня 1941 року гітлерівський міністр „окупованих східних територій” Розенберг видає розпорядження про запровадження обов`язкової трудової повинності для населення цих територій.

7 листопада 1942 року рейхмаршал Герінг запропонував, як саме використовувати радянських цивільних робітників на окупованих землях: для транспортного будівництва і розмінування, для потреб сільського господарства, вугледобування.

Остаточно була визнана і схвалювалась експлуатація „остарбайтерів” і військовополонених у самій Німеччині. Перш за все цивільних робітників з СРСР належало ізолювати і від німецького населення, і від інших іноземних робітників, і від радянських військовополонених, використовувати на виробництві виключно трудовими колонами, в таборах з посиленою охороною. Робітники були зобов`язані мати при собі індивідуальну „арбайткарту” з фотографією та відбитками пальців і носити нагрудний знак прямокутної форми з білим на блакитному полі написом „OST”( „східний” ). Самі „остівці” розшифровували напис так: „Остерегайся Советского Товарища”. Регулярні поставки робочої сили з СРСР почались взимку 1942 року.

Виникла потреба в додатковому „правовому” регулюванні її перебування в Німеччині. Так, оплачувався тільки відпрацьований час (з утриманням особливого податку на східних працівників та півтори рейхсмарки на день на харчування та проживання на кожного). В березні 1942 року були відрегульовані й питання страхування: підприємців зобов’язали виплачувати в лікарняні каси по 4 рейхсмарки

на місяць за одного робітника, Широко запроваджувалась система штрафних санкцій за порушення: втечу, крадіжку, саботаж - карались ув`язненням у штрафному чи концентраційному таборі або навіть смертною карою. За інтимний зв`язок з німкенею – страта чоловіка і концтабір для партнерші.

Скільки ж радянських громадян було вивезено до Німеччини? За останніми даними – 5,4 - 5,5 млн., а з урахуванням військовополонених – 8,7 млн. чол., з них дніпродзержинців 2994 чол.

Були серед „остарбайтерів” і добровольці – ті , хто повірив „солодким” обіцянкам німців, хто змушений був тікати від безробіття й голоду з надією допомогти сім`ям (адже німці обіцяли платити батькам за вивезеного сина чи доньку). Тож поняття "добро­вільно" було досить відносним.

В одній з німецьких листівок писалось: "Ваши семьи будут получать от немецких властей во время вашей работы в Германии 130 рублей в месяц ... Во время ваших прогулок в свободное время вы увидите, как красива Германия... После вашего возвращения домой вы будете пользоваться преимуществами при наделе землей и при разверстке ремесленных предприятий. Записывайтесь, чтобы увидеть Германию, работать там и познакомиться со страной".

Добровільно мало хто їхав до Німеччини, як правило, намагалися уникнути цієї повинності. Молодь вдавалась до хитрощів - хто через знайомих діставав довідку про хво­робу чи інвалідність (а медогляд тре­ба було проходити обов'язково), хто натирав тіло різними травами, щоб викликати висипи або інші вираз­ки, хто виїжджав у село до родичів і ховався там по балках і посадках. Та все ж більшості не вдалося вряту­ватись від примусового виїзду.

Газета "Кам'янські вісті" (офі­ційний орган окупованого міста) від

11.07.42 р. повідомляла, що 10 лип­ня 1942 року зі станції Баглій знову вирушив до Німеччини черговий транспорт. "Знову сотні наших зем­ляків і землячок включилися в Велику визвольну боротьбу проти більшовизму... знайдуть там для себе не тільки корисну працю, але й відпочинок від злиднів, у яких вони жили..."

Багатьох мешканців Дніпродзержинська німці вивезли перед самим відступом - восени 1943 року.

Шлях від вербувально­го пункту до рейху був вис­нажливим - в товарних ва­гонах для худоби, впрого­лодь, з довгими зупинками у фільтраційних розподіль­чих таборах в Польщі чи Австрії, де реєстрували, де­зинфікували одяг, стригли, знімали відбитки пальців, розділя­ли за національним складом.

Ті ж "Кам'янські вісті'' (від 29.08.42 р.) помістили листа кам'янчанок з Гамбурга панові штадткомісару: "Праця у Німеччині - ща­стя і гордість". Дівчата задоволені своїм вибором: "Дуже весело було їхати в дорозі, давали нам гарні харчі, бачили багато красот приро­ди та гарні міста і села..."Ми й надалі цитуватимемо для порівняння уривки з "листів", які публікувались у пронімецькій газеті "Кам'янські вісті", і тих, які отри­мували родичі депортованих.

З газети "Кам'янські вісті" (від 29.08.42 р.) - про умови життя і ро­боти в залізничних майстернях для робітників зі сходу: "...Працюють в чистих, світлих приміщеннях... їх не примушують працювати довше й тяжче, ніж працюють німецькі ро­бітники. Кожний вважає їх тут за товаришів по праці, які були жерт­вою більшовицького режиму. їх по­важають за їх бажання заступити при машинах і верстатах німецьких робітників".

З газети "Кам` янські вісті" (від 17.07.42 р.): „ Українці розповіда­ють: ...німецьке керівництво "кори­стується любов'ю всіх робітниць і робітників... Ми тут охоче працює­мо, але не по 12-14 годин, а тільки по вісім... ми маємо гарні помешкання і добре їмо..."

А тепер порівняйте, як було на­справді.

З листа В. З. рідним (26.10.42 р.): "...Дуже тяжко, нас назива­ють собаками і різними нехороши­ми словами. Хто хоче, той і ображає. Як тільки що де зробиться, так усе на українців..."

З листа В.Г. батькам (13.11.42 р.): "...Вже тут холодно, барак хо­лодний, ми босі й голі, ну і голодні до того ж. Так що погано .."

З листа Д.Л. друзям (20.11.42 р.): "Сьогодні неділя, в мене перший вихідний за час мого п’ятимісячного перебування в лагері. Я встала о 9 годині. Тоді поїла менше як півлітра вчорашньої дуже скислої баланди. Виходжу на двір і бачу на­вколо загорожу з колючого дроту, й стоять німецькі вартові з собака­ми... Для українців не побудовані кухні, вмивальні та переодягальні при заводах..."

З листа Є.Ч. друзям (14.12.42 р.): "...Роблю на фабриці з 7 до 5 години. Ходьби більш 2 кілометрів. Ходимо з провідником... В кімнаті у нас 100 койок, на яких сплять по 2 душі... Пускають нас скрізь по місту, але закривають ворота, як від "хороших людей".

З газети "Кам'ямські вісті" (від 27.08.42 р.): „Галя закликає їхати до Німеччини" (з Листа романківської дівчини батькам):

"...Живеться мені якнайкраще, сплю я на перинах, їсти є, що хочеш, тільки пташиного молока немає, води не п`ю, уже забула навіть, яка вона є, а п'ю ситро або лимонад"."...Тут запроваджена карткова система, але все дешеве, гарні чо­боти коштують 7 марок, гарні туфлі - 15 марок, пальто — 35 марок і т.п."

З листа Р.О. сестрі (03.05.43 р.): "...Прожила я в Німеччені 5 мі­сяців і нічого не купила, бо ніде й ні за що. За два тижні одержую 3 мар­ки, так що за них не купиш нічого"

З листа М.С. матері (02.06.43 р.): „ ... Робота дуже важка, а їсти, матусю, таке: зранку – суп, як вода, в обід 200 грам хліба, а о 5 годині - суп, со­бакам тільки їсти..."

З листа П.Ж. батькові (06.09. 43 р.):

"...Годують нас погано. крім брюкви, капусти, моркви і трави, ми не бачимо нічого. У нас в голодовку не їли хом'яків, а тут да­ють. Вже навчились їсти. Конвоїр наш поганий, б'є на роботі й не на роботі..."

У вересні 1942 року, аби не мо­білізувати німецьких жінок і полег­шити їхнє життя, було вирішено за­везти зі сходу 400 тисяч робітниць для використання в домашньому господарстві. Жінки мали бути здоровими, зовні схожими на німкень віком від 15 до 35 років. Робітників можна було купити, з квітня 1943 року було дозволено використовувати працю сімейних з дітьми до 14 років (з 10-літнього віку діти вважалися вже працездатними) Ставлення до робітників було різним. Це залежало від господаря, адже люди бувають і добрими і злими, незважаючи на їх національність.

З анкет репатрійованих жителів м. Дніпродзержинська:

...Працювала у хазяїна "домогосподаркою". Ставились погано, але не били. Отримувала 20 марок на місяць. Дали ботики, 4 спідниці, 5 кофтинок, матрац, ковдру, подушку.

.. .Працювала у хазяїна з 8-ї до 20-ї години, готувала, доїла корів. Харчувалась 4 рази на день - 300 г хліба, суп з м'ясом, ковбаса, масло. Давали старі туфлі, плаття, хорошу постіль.

...Працювала у хазяїна, не зну­щались, платили 25 марок. Їли разом з господарями, хліба вдосталь... У графі "Особи..., винні в експлуатації і знущаннях над радянськими громадянами відповідь: "Немає винних в експ­луатації"".

...Працював на суднобудівно­му заводі чорноробом по 12 годин. Годували 1 раз на добу, 300 г хліба, суп. Давали колодки (дерев'яне взуття), спецовку, солом'яний мат­рац, ковдру...

З наближенням радянських військ змінилося ставлення німців до східних робітників. Ра­ніше будь-які позаслужбові кон­такти з "остівцями" були заборо­нені. Починаючи з 1943 року можна було брати "остарбайтерів" до себе додому на роботу, по суті ж - дати їм перепочити, нагодувати. Звичайні німецькі громадяни допомагали нібито ненароком забутими цигарками, бу­тербродами тощо. Було й таке, коли старенькі господарі проси­ли дівчину чи хлопця залишити­ся їм за дитину.

Після визволення й повернення на батьківщину долі "остівців" склалися по-різному.

За офіційними ра­дянськими даними на 01.03.46 року з-за кордону було репат­рійовано понад 4 млн. громадян. Майже дві третини припадало на цивільних робітників, третина - на військо­вополонених. Із них біля 58% були відпу­щені додому, понад 19% призвані до армії, 14,5% зарахо­вані до трудових ба­тальйонів, 6,5% пере­дані НКВС (змінили німецький табір на радянський).

На всіх колишніх "остарбайтерах" зали­шилося на все життя тавро. Співвітчизники ставились до них підозріло, неприязно, існували перепони при працевлаштуванні й отриманні освіти. Багато дітей і онуків тільки зараз дізнаються про долю своїх рідних, і зрозуміло чому. Нині ця категорія громадян отримає на­решті компенсацію за свою пра­цю, хоча довгі десятиліття це пи­тання ігнорувалось радянською стороною, і тільки у березні 1991 року почалися офіційні перегово­ри з цього приводу між СРСР і ФРН. Сьогодні це питання вирішено урядом незалежної України.

Звісно, гроші не зможуть ком­пенсувати всього, що довелося пе­ренести цим людям, але життя їхнє хоч трохи полегшать.