5.Епос та епічні жанри. Принцип жанроутворення.

Епос - оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи.

Епічні жанри — це типи літературних творів, які притаманні епосу.( роман, саґа, оповідання, новела, казка,народні казки ,легенда, загадка, детектив,героїчний епос,епічна поема,житія,істор.повість, щоденник, хроніка тощо)

Джерела жанроутворення:

взаємодія ЗМІ; змістові компоненти, і формальні у їх взаємодії та взаємо­зумовленості, що виникають у кожному жанрі по-своєму; Окрім зовнішніх чинників розвитку жанротворення, які задають напрям, інтенсивність, темп, існують внутрішні, закладені у подвійній природі самого жанру, у поділі його ядра на елементи. Саме рухомість складників жанру за допомогою механізмів відокремлення, переходу, перегрупування лежить в основі взаємоперехідних, взаємозбагачувальних процесів. Ще одним джерелом виникнення нових жанрових моделей є взаємодія методів, що використовуються.

6. Драма як рід: генезис, особливості, основні жанри.

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції.

Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):

1) розповідь (міф);

2) характери;

3) думка (вміння говорити про доречне та істотне);

4) мова (метрична або прозова);

5) музика;

6) видовище.

На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. "Трагедія, — за словами Арістотеля, - є відтворення прикрашеного мовою (причому кожна частина має саме їй властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань". Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття".

Приклади : Софокл «Цар Едіп», Шекспіра "Ромео і Джульєтта", "Король Лір", "Отелло", "Гамлет"

Трагічне Гегель пов'язував з історичною необхідністю. Він вважав, що там, де можлива щаслива розв'язка, — трагедія неможлива. Трагічне пов'язане з вирішенням надзвичайно складних конфліктів, які викликають муки, страждання і загибель.

Власне драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.

Приклади: у творчості Т. Шевченка ("Назар Стодол я"), І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Івана Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) ("Бурлака", "Наймичка"), І. Франка ("Украдене щастя"), Лесі Українки ("Кассандра").