73.Зміст поняття «кримінальне обвинувачення» у практиці Суду

. Гарантія справедливого судового розгляду набуває чинності у разі юридичного факту обвинувачення особи у скоєнні кримінального правопорушення (злочину). Суд не застосовував статтю 6 Конвенції у тих справах, у яких заявник виступав на боці обвинувачення у кримінальному процесі, або якщо заявник стверджував про збитки, які він мав внаслідок кримінального обвинувачення третьої особи. Суд також виключив застосування статті 6 Конвенції у справах про конфіскацію майна, віддання під нагляд поліції або затримання особи, оскільки ці дії зумовлені необхідністю запобігти вчиненню злочинів і не пов’язані з кримінальним обвинуваченням як таким.

Отже, обсяг поняття «кримінального обвинувачення» набуває визначального значення в контексті застосування статті 6 Конвенції у кримінальних справах публічно-правового характеру. Термін обвинувачення Суд визначив як офіційне повідомлення особи про наявність припущення про те, що дана особа скоїла правопорушення; таке обвинувачення має суттєвим чином позначитися на статусі підозрюваної особи. Суд також встановив, що термін „обвинувачення" як кваліфікуюча ознака застосовується скоріше до змісту, ніж до форми того чи іншого провадження. Відповідно, у якості обвинувачення Суд кваліфікував ордер на арешт приватної особи, просте повідомлення приватної особи про порушення провадження проти неї, поширення носіями публічної влади негативної інформації щодо приватної особи, зобов’язання заблокувати банківські рахунки приватної особи, примусове закриття приватного магазину, звернення до парламенту з вимогою позбавити особу депутатської недоторканності до початку досудового слідства.

 

74.Принципи, що забезпечують справедливість судового розгляду у цивільному процесі.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини , яку він викладає у своїх рішеннях.Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.Так, у справі „Трегубенко проти України" заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав. Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду, поняття „справедливий суд" може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права.

 

75.Чи слід враховувати тривалість досудового слідства (у кримінальних справах) та тривалість виконавчого провадження (у цивільних справах) для встановлення «розумності» строку судового розгляду справи у розумінні ст. 6 Конвенції

 

Важливою гарантією права на справедливий судовий розгляд є розгляд спра­ви упродовж «розумного строку», що гарантує ст. 6 Європейської конвенції. Вка­зана гарантія підкреслює важливість того, що правосуддя повинно здійснюватися без затримок, які можуть підірвати його ефективність та довіру до нього.

Критерій «розумний строк», про який йдеться у п. 1 ст. 6, є суб'єктивним по­няттям, що може варіюватися залежно від того, які саме справи розглядаються — цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду, є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з'ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку».

Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із зви­нуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину» (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд додав «критерій, за яким з'ясовується, наскільки така ситуація вплинула на ста­новище підозрюваної особи». Подібний стандарт використовується і при вирі­шенні питання про те, чи слід вважати заявника особою, яка вчинила криміналь­ний злочин. У справі Еклє процес тривав 7 і 10 років. В іншій справі Суд визнав, що розгляд справи в національних судових інстанціях протягом шести років (ще шість років тривала процедура судового розгляду в Страсбурзі) відповідав стандартам «розумного строку» згідно зі ст. 6 (Претто та інші проти Італії (1983)). Суд відхилив аргументи уряду стосовно того, що недостатня кількість персоналу та загальні адміністративні проблеми є достатнім виправданням пору­шенню критерію «розумного строку» (ДеКюббе проти Бельгії (1984) та Гуінчо про­ти Португалії (1984)).

Усі розглянуті вище справи були пов'язані з кримінальним судочинством. У контексті цивільного судочинства Суд визнав порушення ст. 6 у випадках, ко­ли процес розлучення тривав дев'ять років (Бок проти Федеративної Республіки Німеччини (1989)), коли при розгляді справи знадобилось сім років і сім місяців для переходу з суду першого адміністративного рівня до рівня Державної ради (Н. проти Франції (1989)), а також коли остаточне рішення у справі про відшкоду­вання збитків було винесене через шість років та сім місяців (Невеш і Сільва про­ти Португалії (1989)). У випадку, коли при розгляді позовів у порядку цивільно­го судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємо перехрещуються, адміністративні та судові механізми, і якщо в результаті цього збільшуються стро­ки розгляду позовів, це може становити порушення п. 1 ст. 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що три­валість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).

Хоч Суд і визнає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеть­ся про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, котрі отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.

Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносина­ми. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішен­ня у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).

 

---