Література

1. Антонюк С., Радиш Я. Державне регулювання розвитку приватного сектора в охороні здоров’я України (на прикладі надання населенню стоматологічної допомоги) // Вісник НАДУ.- 2005.- № 2.- С. 147-152.

2. Апанасенко Г.Л. Семейная медицина: реальность третьей стратегии здравоохранения //Medicus Amicus.- 2003.- № 5.-С 7.

3. Апанасенко Г.Л. Валеология в решении демографической катастрофы в Украине //Здоров’я України.- № 10.- 2004.- С.8-9.

4. Апанасенко Г.Л. Здравоохранение в Украине возрождается. Так ли это? //Здоров’я України.- 2006.- № 1-2.- С. 38.

5. Бобров О.Е. Медицина и деньги // Новости М и Ф.- 2004.- № 2 .- С. 6.

6. Волкова А.С., Анакшин В.В., Камчатный Г.И. Организационно-правовые основы частной стоматологической деятельности.- Харьков: Курсор, 2003.- 400 с.

7. Гавалко Ю. Щодо ефективного використання коштів бюджету // Здоров’я України.- 2006.- № 1-2.- С. 18.

8. Добров Г.К. Медицина – „озоновая дыра” над Украиной // Новости медицины и фармации.- 2007.- № 21-22.- С. 21.

9. Зеленский К.В. Подводные камни частной практики. Опыт практикующего врача // Medicus Amicus.- 2009.- № 1.- С. 24-25..

10. Коваленко В.М., Дорогой А.П. Хвороби системи кровообігу в Україні: проблеми і резерви збереження здоров’я населення // Здоров’я України.- 2004.- № 18.- С.32-33.

11. Кравченко А. Наукове обгрунтування організаційних основ функціонування моделі приватної практики в стоматології в період переходу до ринкових відносин: Автореферат …дис... к.м.н.- К.; 2007.- 23 с.

12. Постанова КМ України “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” від 17 вересня 1996 року № 1138 із змінами і доповненнями, внесеними Постановами КМ України від 12 травня 1997 року № 449, від 15 лютого 1999 р. № 195.

13. Рудень В.В. Стан системи охорони здоров’я населення у країні з ринковими перетвореннями: проблеми та шляхи вирішення // Новости медицины и фармации.- 2007.- № 10.- С. 20-23.

14. Скакун М.П. Основи доказової медицини. Тернопіль: Укрмедкнига, 2005.-243 с.

15. Трахтенберг И.М., Шумаков В.А., Никберг И.И. Лжемедицина: доколе? // Здоров’я України.- 2004.- № 5.- С. 28.

16. Чумак В.Т. На чем плывет Украина к мировым стандартам оборота лекарственных средств? // Здоров’я України.- 2006.- № 1-2.- Ст. 44-45.

17. Шутов М.М. Організаційно-економічний механізм розвитку системи охорони здоров’я у регіоні: Автореферат …дис... д.е.н.: Інститут економіко-правових досліджень НАН України.- Донецьк, 2004.- 31 с.

18. Як розпочати приватну медичну практику? // Здоров’я України.- 2006.- № 1-2.- С. 56.         

Лекція 6 Концептуальні засади управління кадрами в системі оз. Система підготовки середнього медичного персоналу та управління середнім та молодшим медичним персоналом

1. Історія розвитку сестринскої справи в Україні.

2. Концептуальні засади управління кадрами в галузі охорони здоров’я.

3. Система підготовки медичних кадрів, у тому в Україні.

4. Система кваліфікаційних вимог до медичного та управлінського персоналу лікувально-профілактичних закладів.

5. Права та обов'язки медичної сестри.

За багато віків до утворення Київської Русі цікаві пам'ят­ки культури, в тому числі й медицини, залишили по собі скіфи, що населяли Крим, південні землі між Дніпром і Дунаєм і мали торгові і культурні зв'язки з греками (про них згадують Геро­дот і Гіппократ). Скіфам були відомі цілющі властивості багатьох рослин, вони володіли деякими прийомами лікування різних хвороб, могли робити навіть трепанації. Під час розкопок Чортомлинського кургану, недалеко від Керчі, знайдено золоті і срібні вази із зображенням скіфів, які надають медичну допо­могу (перев'язування нижньої кінцівки, виривання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали ме­дичну практику в Афінах.

У IX ст. формується східнослов'янська держава Київська Русь з центром у Києві. За князювання Володимира Святославовича, а потім його сина Ярослава Мудрого. Київська Русь підноситься до рівня передових держав тогочасної Європи.

Виникнення сестринської справи в Україні, як і у всій Європі, нерозривно пов'язане з прийняттям та становленням християнства, створенням монастирів, при яких були лікарні, подорожні доми, які поєднували функції готелю, лікарні та амбулаторії для мандрівників, що направлялися до святих місць а Потребували медичної допомоги.

Одна з перших згадок про створення стаціонарної ліку­вальної установи у Київській Русі відноситься до X століття, коли княгиня Ольга організувала лікарню , де догляд за хво­рими був доручений жінкам. Літописець Нестор у своєму зна­менитому "Житии Феодосия Печерского" згадує про створен­ня монастирської лікарні в Києві на рубежі третьої та четвер­тої чверті XI століття. Згодом подібні лікарні були створені в Переяславі, Вишгороді та Чернігові.

Видатним медиком, першою в світі жінкою, яка просла­вилася своїми медичними знаннями була внучка Володимира Мономаха, дочка Мстислава -Євпраксія Мстиславівна. Вона видала грецькою мовою трактати "Аліма" та "Мазі", де було зібрано і систематизовано знання з тогочасної медицини, і, крім опису хвороб та засобів їх лікування, дано поради щодо гігієни, зокрема, гігієни жінки та дитини.

Медична допомога у козацькому війську.

Історія України XVI—XVII ст. характери­зується запеклою боротьбою українського на­роду за свою національну самобутність, велику і почесну роль у якій відіграли українські козаки. Медичну допомогу пораненим і хворим воїнам-козакам подавали здебільшого народні ціли­телі. Та й самі козаки володіли певними прийо­мами само- і взаємодопомоги: вміли пускати кров, виривати зуби, накладати лещата при пе­реломах тощо.

Однак було б невірно думати, що в козаць­кому війську не подавалася ніяка кваліфікована медична допомога. У війську Б.Хмельницького, наприклад, майже в кожній сотні були цируль­ники, при полках — лікарі. З історичних дже­рел відомі імена лікарів Лук'яна Салтицького, Мартина Родомського, Івана Гладкого, Матвія Таборовського та ін.

У XVI ст. для поранених козаків створюють­ся шпиталі в монастирях, найбільші з них — у Трахтемирівському та Межигірському. Лікува­ли в них обізнані в медицині ченці.

З козацького скарбу вносилися вклади на лікування у шпиталях поранених. Б.Хмельниць­кий навіть подарував Межигірському монасти­рю містечко Вишгород на знак вдячності за по­дання допомоги пораненим воякам його війська.

Велику підтримку мали шпиталі з боку ук­раїнських православних братств, які почали ство­рюватися з середини XV ст. У 1591 р. Львівське братство заклало великий шпиталь у Львові. У 1629 р. було відкрито шпиталь у Києві. В XVII ст. при багатьох українських військових полках були свої шпиталі.

Варто згадати і про своєрідну діяльність цехів цирульників, які почали з'являтися у XV ст. Такі цехи були у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янці-Подільському та інших містах України. Крім го­ління, тут навчали подавати медичну допомогу, особливо при травмах, пораненнях, переломах кісток, кровотечах. Без перебільшення можна сказати, що цирульники, попри критичного став­лення до них з боку дипломованих лікарів, відіграли неабияку роль у поданні хірургічної допомоги, особливо пораненим у війнах.

У XVIII ст. після створення медико-хірургічних шкіл при великих шпиталях, а також відкриття медико-хірургічних академій в С.-Пе­тербурзі і Москві медична допомога у військах в організаційному і професійному плані набула нового значення і була піднесена на значно ви­щий якісний рівень.

Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини Андрея Крупинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було до­ручено створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної освіти.

У своїх меморіалах від 30 травня та 30 серпня 1773 року Андрей Крупинський з болем і гіркотою констатував, що че­рез відсутність дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у королівстві медичних на­вчальних закладів. На його клопотання губернатор граф Ан­тоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з яким у Львові почалось читання лекцій з усіх галузей медичної науки для осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою, але не мали дипломів.

Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму Одбулося 1 жовтня 1773 року. Цей день ознаменував зарод­ження середньої медичної освіти на західноукраїнських зем­лях. Навчання в колегіумі було безкоштовним. Більш того, слу­хачі перебували на повному утриманні землевласників, які ске­рували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по одному гульдену на тиждень. Слухачами коле­гіуму могли стати фізично здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до 30 років. Звичайно, підбирали інтелекту­ально розвинених, які відзначалися милосердям та любов'ю до акушерської справи.

За статутом навчання в колегіумі тривало один - три роки. При колегіумі діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.

При такій системі освіти відчувалась гостра нестача се­реднього медичного персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи взагалі працювали без се­реднього медичного персоналу, а у великих - на одного ліка­ря припадав лише один середній медичний працівник. У зв'яз­ку з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізер­ною. В клініках єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету медичними сестрами пра­цювали переважно монашки, які недостатньо володіли навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими.

У 1913 році на території України працювало 7900 лікарів (з них у земських установах працювало всього 970 лікарів), 12400 середніх медичних працівників, в тому числі 3500 земських.

У роки Першої світової війни поряд із занепадом економіки зазнала значного занепаду і медична служба та освіта в Україні.

Певні зусилля для боротьби з епідеміями та високим рівнем захворюваності в Україні, розширення мережі лікувальних закладів та розвитку професійної підготовки середніх медичних працівників були докладені Російським урядом після Жовтневої революції. Наприкінці 1920 року в Україні працювало 1099 лікарських дільниць та 1081 фельдшерський пункт. В утвореній УРСР проводилась відповідна робота щодо розвитку та вдосконалення всіх служб охорони здоров'я.

Реформаторські заходи з питань середньої медичної освіти, які проводились згідно з постановами Наркомздраву та Наркомпросу СРСР, здійснювались і в Україні. 1 листопада 1939 року позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР та возз'єднання з УРСР. Приблизно на цей період припадає відкриття перших на­вчальних закладів для підготовки медичних сестер у Західній Україні. ВкажемоҐ, що перша школа медичних сестер була створена лише у 1895 році при загальній лікарні у Львові. Вона була організована і фінансувалась крайовим відділом здоров'я спільно з товариством Червоного Хреста. Навчання в школі в різні періоди часу тривало від 2 до 6-7 місяців.

При одержанні диплома випускниці медсестринської шко­ли давали урочисту обіцянку такого змісту: "Клянуся і обіцяю вірно служити ідеям Червоного Хреста, дотримуватися вимог професійної етики, виконувати свої обов'язки добросовісно, не ухилятись від догляду за різного роду хворими і сприяти по­ширенню принципів охорони здоров'я населення і особистої гігієни народу на території моєї діяльності".

Друга школа для підготовки медичних сестер була відкрита у Львові в грудні 1937 року і носила назву "Приватна школа догляду за хворими". Школа була власністю Товариства імені Христової дитини і готувала медичних сестер для дитячих установ. Навчання було платним. Сюди приймали жінок у віці 18-25 років. Підготовка тривала 2,5 роки. Зі школи виходили грамотні, за тогочасними мірками, медичні сестри по догляду за грудними та хворими дітьми. Після закінчення навчання вони йшли працювати в дитячі лікарні, а частково - в дитячі консультації і багаті сім'ї, щоб доглядати за новонародженими та, хворими дітьми.

Паралельно з реорганізаціями в практичній охороні здо­ров'я проводились відповідні зміни в системі медичної освіти.

 Львівська фельдшерсько-акушерська школа, яка була створе­на в грудні 1939 року на базі Львівської державної акушерсь­кої школи, в січні 1940 року розпочала підготовку медичних працівників за трьома спеціальностями: фельдшер, акушерка (три роки) та медсестра (два роки). Усього в школі навчалося 109 чоловік. У червні 1941 року відбувся перший випуск аку­шерської групи.

Під час фашистської окупації України в роки Великої Вітчизняної війни на її території припинили свою діяльність медичні школи, а їх майно було пограбоване. Після вигнання фашистів з України уряд проводив важливі заходи щодо охорони здоров'я населення, в тому числі й щодо відновлення та розвитку середньої медичної освіти взагалі та медсестринської зокрема.

Після Великої Вітчизняної війни Радянський уряд приділив певну увагу відновленню мережі середніх медичних навчальних закладів та відкриттю нових. З 1947 року загальне методичне керівництво середніми спеціальними навчальними закладами почало здійснювати Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти СРСР. Воно розглядало та затверджувало переліки спеціальностей та навчальні плани підготовки фахівців.

У 1948 році підготовка фельдшерів-акушерок була переведена на 4-річний термін, навчання медичних сестер для дитячих установ збільшилося з 2 до 3 років. У 1952 році для осіб, які не мали закінченої середньої медичної освіти, а працювали в установах охорони здоров'я, були відкриті при медичних школах вечірні відділення з метою надання можливості такій категорії працівників отримати середню медичну освіту без відриву від виробництва.

З метою уніфікації середньої медичної освіти, ліквідації багатопрофільності та підвищення якості підготовки середніх медичних кадрів у 1954 році були встановлені такі типи середніх медичних навчальних закладів та терміни навчання в них:

- медичні училища з 3-річним терміном навчання для підготовки фельдшерів, акушерок, санітарних фельдшерів, фельдшерів-лаборантів та зубних лікарів; - фармацевтичні училища з 3-річним терміном навчання для підготовки фармацевтів; - училища для підготовки зубних техніків з 2-річним терміном навчання. Відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР від 4 серпня 1959 року за № 908 "О формах й сроках обучения й об улучшении качества подготовки специалистов в средних специальных учебных заведениях" Мінвуз СРСР затвердив нові навчальні плани підготовки медичних кадрів. Були продовжені терміни навчання за спеціальностями: фельдшер, санітар-фельдшер, акушер та фармацевт, - для осіб на базі неповної середньої школи до 4 років і на базі повної середньої школи до 2,5 років. У навчальні плани було введено навчальну практику та збільшено час на практичне навчання.

З 1959 року Міністерство охорони здоров'я СРСР почало організацію постійно діючих курсів підвищення кваліфікації, вдосконалення та спеціалізації середніх медичних кадрів.

У період після закінчення війни та до середини 70-х років не тільки розширювалась мережа медичних училищ, а й збільшувалась кількість учнів, які здобували медичні професії. Наприклад, у 1950/1951 навчальному році учнів у медучилищах було у 2,5 рази більше, ніж у 1945/1946 і т.д. Поступово з процесом задоволення потреб суспільства в середніх медичних кадрах і, в першу чергу, медичних сестер реорганізовувалась мережа навчальних закладів, регулювалась кількість учнів у них. Так, в середині 80-х років припинив свою діяльність ряд периферійних медичних училищ, а підготовка середнього медичного персоналу була сконцентрована на тих, які мали добру матеріально-технічну базу та викладацькі кадри і де відчувалась потреба підготовки відповідних середніх медичних фахівців з місцевих жителів для кадрового забезпечення місцевих лікувально-профілактичних закладів. Наприклад, в західних областях України вказана реорганізація закінчилась так. У Львівській області залишилось з шести три медичних училища (Львівське, Бориславське та Самбірське); у Волинській області з семи медичних училищ залишилось теж три (Луцьке, Ківерцівське та Ковельське); у Рівненській області з п'яти медучилищ залишилось три (Рівненське, Дубнівське та Рокитнянське); в Тернопільській області з чотирьох - два (Чортківське та Крем'янецьке); в Івано-Франківській області так і залишилось 2 медичних училища - в обласному центрі та в Коломиї, правда із закриттям фармацевтичного. Розвиток відомчої системи охорони здоров'я призвів до створення медичних училищ для задоволення їхніх лікувально-профілактичних установ середніми медичними кадрами з "надуманою" спеціалізацією, якої практично не було. Прикладом таких навчальних закладів є медичні училища Міністерства шляхів сполучення СРСР.

У 1979 році СРСР ратифікував Конвенцію Міжнародної організації праці №149 "О сестринском персонале". Наказом МОЗ СРСР від 9 вересня 1987 року за №1104 була переглянута номенклатура спеціальностей із середньою медичною освітою, введена атестація середніх медичних працівників з присвоєнням кваліфікаційної категорії. Для медичних сестер введено такі кваліфікаційні категорії: медсестра без категорії (для випускників медичних училищ), друга, перша та вища.

У 1989 році спеціальність "Медична сестра", яка існувала до цього, була перейменована на спеціальність "Сестринська справа", що більш суттєво відображала суть фаху. Був введений новий навчальний план із цієї спеціальності й у ньому вперше представлена дисципліна "Основи сестринської справи".

У 1991 році був прийнятий Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про освіту", в якому з врахуванням міжнародного досвіду були заплановані суттєві зміни в системі вищої освіти з введенням чотирьох рівнів кваліфікації (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр) та визначенням типів навчальних закладів.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України прийняла Постанову та Акт проголошення незалежності України. Україна незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

Серед інших гострих проблем незалежна Українська держава відчула потребу опрацювання законодавчої бази та перебудови в галузі освіти.

Згідно з розробленою 1992 року Державною національною програмою "Українська освіта в XXI столітті" взято курс на створення власної системи національної освіти. У цьому ж році Верховна Рада схвалила "Закон про освіту", яким передбачено запровадження в Україні неперервної ступеневої вищої освіти чотирьох рівнів. Відповідно до нього спростовано термін "середня спеціальна освіта" та замінено терміном "вища освіта першого рівня". Навчальні заклади, які надають такий рівень освіти, називаються закладами освіти І рівня акредитації. З'являються вищі навчальні заклади нового типу - коледжі, які належать до закладів освіти II рівня акредитації. У цих освітніх закладах студентам надається базова вища освіта та після закінчення - ступінь бакалавра. У закладах ІІІ-ІУ рівнів акредитації надається повна вища освіта на рівні спеціаліста та магістра. З 1995-1996 років почали відкриватися факультети сестринської справи в медичних університетах та академіях України. У цей час було створено медсестринський факультет у Тернопільському державному медичному університеті. ЗО січня 1996 року МОЗ України видає наказ за № 19 "Про створення Національної програми розвитку медсестринства України". Відповідно до неї створена робоча група, яка займається конкретними питаннями розробки вказаної програми та її реалізації в практичній охороні здоров'я і системі медсестринської освіти. У липні 1997 року вперше в Україні випущено близько 80 медичних сестер-бакалаврів. Ще у 1994 році Міністерство охорони здоров'я України на виконання рішення власної Колегії від 21 квітня 1993 року "Про стан і перспективи підготовки молодших спеціалістів І і II рівнів акредитації системи навчальних закладів Міністерства охорони здоров'я України" та наказу від 14 травня 1993 року за № 104 проінформувало керівників органів та закладів охорони здоров'я і керівників закладів, що підпорядковані МОЗ України, листом від 21 вересня 1994 року за № 10.03.68/699 про те, що: "Медична сестра-бакалавр може займати посади головної медичної сестри лікувально-профілактичної установи, старшої медичної сестри відділення, медичної сестри спеціалізованого відділення, медичної сестри-викладача медичних навчальних закладів І та II рівнів акредитації, медичної сестри сімейного лікаря". Але ще й донині законодавче не затверджені юридичний статус та посадові оклади фахівців нового типу.

У травні 1997 року відбулась установча конференція із створення Асоціації медичних сестер України. Президентом Асоціації стала Галина Івашко. Зараз відбувається процес юридичного оформлення Асоціації, розробляється програма її діяльності.

І хоча медичний кодекс медичної сестри був прийнятий лише в 1994 році на І з’їзді медичних сестер України у м. Чернівці, але це не значить, що в країні медична справа була в занепаді. І вже у20 столітті медсестринська діяльність сформувалася як самостійна професія із власними функціональними обов’язками, методами та засобами їх виконання, які були закладені в сестринській клятві послідовницею М.І. Пирогова Флоренс Найтінгейл:

«Перед Богом і обличчям зібрання я урочисто обіцяю вести життя, сповнене чистотою, і чесно виконувати свої професійні обов’язки. Я буду утримуватися від усього згубного та шкідливого й ніколи не використаю і не призначу ліків, які можуть завдати шкоди. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб підтримувати та підвищувати рівень моєї професії.

Я буду зберігати в таємниці всю особисту інформацію, що опиниться в моєму розпорядженні під час роботи з пацієнтами та їх родичами. Я буду віддано допомагати лікарю в його роботі та присвячу себе невтомному піклуванню про благополуччя всіх доручених моїй турботі, забезпеченню здоров’я тих, хто звернувся до мене по допомогу».

Доктрина ВООЗ XXI століття, століття сімейної медицини, давно стала надбанням країн Заходу. В Україні її теж необхідно впроваджувати в життя. Ми багато говоримо й пишемо про сімейних лікарів, але чомусь залишаємо поза увагою сімейне медсестринство. Дійсно, хто може конкретно сказати, яка його роль у процесі реформування галузі. Адже надання переваги спеціалізованій медичній допомозі в нас призвело до того, що сімейний лікар (дільничний лікар) перетворився на диспетчера для вузьких спеціалістів, а медсестра, яка працює з ним, — на пасивного виконавця доручень. Навіть саме поняття «сімейна медсестра» у нас не поширене. Якщо сімейних лікарів державі потрібно 20 тисяч, то потреба в медсестрах удвічі більша. Не менший розрив і в якості. Саме сестрі загальної практики нині відводиться ключова роль у медико­соціальній допомозі людям похилого віку, пацієнтам із хронічними захворюваннями. Саме сестра має приймати самостійне рішення в разі надання допомоги цим категоріям населення.

На початок 2010 року в закладах МОЗ України працює 300 872 медичні сестри, з них вищої категорії - 79879 медсестер, першої - 56662, другої - 36839 осіб.

Випуск медичних сестер у 2010 році становив: на денному відділенні - 10563 осіб, вечірньому - 583 осіб.

Болонським освітнім процесом передбачено ступеневу систему медичної освіти. За період суверенності в Україні було відкрито 25 медичних коледжів, засновані медсестринські факультети в медичних інститутах та академіях. На даний час в Україні, відповідно до його вимог Болонської угоди, відбувається реорганізація вищих навчальних медичних закладів, зокрема 1-2 рівня акредитації (медичних училищ в медичні коледжі). Відкрито два інститути медсестринства - в Житомирі і Тернополі. Продовжено на 1 рік навчання медсестер. Розроблено нові навчальні плани та програми. Створюється система додипломної та післядипломної медсестринської освіти, з врахуванням вищої сестринської освіти, яка буде відповідати сучасним вимогам до спеціаліста. З входженням в Болонський процес в Україну надходять пропозиції готувати у наших закладах спеціалістів для зарубіжних країн.

Найболючішим питанням сьогодення є дефіцит медичних сестер в охороні здоров'я, до того ж не тільки в Україні, а й навіть у найрозвиненіших державах.

В Україні забезпеченість медсестрами на 10 тис. населення становить 64,8. В лікувально-профілактичних закладах станом на початок 2007 року вакантними були 6008 штатних посад медсестер. У Великій Британії у 2005 р. не вистачало 20 тис. медсестер. І це при тому, що там працюють фахівці з 95 країн світу.