Розділ 2 платнірівський курінь, як один із структурних елементів січі

2.1. Походження куренів Запорізької Січі.

Досліджуючи історію Платнірівського куреня, ми не можемо не торкнутися й інших куренів Запорізької Січі, позаяк вони є взаємопов’язаними та мають багато спільних рис, підвладні спільним тенденціям розвитку. Також не повна інформація по одному куреню перекривається наявною з іншого. Таким чином досліджено, що Військо Запорізьке поділялося на 38 куренів. При цьому залишається невідомим: з якого часу, чи змінювалася ця кількість протягом існування Січі і коли, які курені виникли раніше. Навіть походження назв в переважній більшості також залишається невідомим. Так, на припущення А. Кащенка: «Назви тим куреням були надані здебільшого на згадку про городи України, з котрих вийшли на Запорожжя перші товариші, що заклали курінь, деякі ж з куренів були названі іменням якогось славного курінного товариша або першого курінного отамана. [8, c. 71]

На його думку назви куренів мали походити наступним чином:

1. Пашківський.

2. Кущівський – від села Кущівка на річці Орель у Царичанському районі Дніпропетровської області на території Протовчанської паланки.

3. Кисляківський – від села Кисляк на річці Соб, лівій притоці Південного Бугу в Гайсинському районі Вінницької області.

4. Іванівський.

5. Конелівський – від села Конела на річці Конела, в Жашківському районі Черкаської області.

6. Сергієвський.

7. Дінський – від річки Дін й Сіверський Донець (так дотепер вимовляє цю назву населення Середнього Дону між його притоками Богучаром та Дівицею, що є нащадками козаків Острозького слобідського козацького полку).

8. Крилівський – від міста Крилів, що до затоплення його водами Кременчуцького водосховища стояло при гирлі Тясмина в Кіровоградській області.

9. Канівський – від міста, райцентра Черкаської області Канів на правому березі Дніпра.

10. Батуринський – від містечка Батурин Бахмацького району Чернігівської області, розташованого на лівій притоці Десни Сеймі. В 1669-1708 роках Батурин був резиденцією гетьманів Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, в 1750-1764 роках – Кирила Розумовського.

11. Поповичевський.

12. Васюринський.

13. Незамайківський.

14. Иркліївський – від селища Іркліїв, розташованого на лівому березі Дніпра біля гирла річки Ірклій у Чорнобаївському районі Черкаської області.

15. Щербинівський.

16. Титаровський.

17. Шкуринський.

18. Коринівський.

19. Рогівський – від села Рогів Маньківського району Черкаської області.

20. Корсунський – від міста Корсунь (тепер райцентр Черкаської області Корсунь-Шевченківський) на Росі.

21. Калниболоцький – від містечка Калниболото, райцентр Черкаської області що з 1795 р. зветься Катеринополем, що розташований на річці Гнилий Тикич.

22. Уманський – від міста Умань на річці Уманка.

23. Дерев'янівський.

24. Нижчестеблівський – від містечка Стеблів, що лежить на правій притоці Дніпра Росі в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області

25. Вищестеблівський – від містечка Стеблів, що лежить на правій притоці Дніпра Росі в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області.

26. Джерелівський курінь – див. Староджереліївська.

27. Переяславський – від міста Переяслав (тепер райцентр Київської області Переяслав-Хмельницький) над річкою Трубіж.

28. Полтавський – від теперішнього обласного центру Полтава над річкою Ворскла.

29. Мишастівський.

30. Менський – від міста Мена (райцентр Чернігівської області) на правій притоці Десни Мені. За часів Богдана Хмельницького був центром Менської сотні Чернігівського козацького полку.

31. Тимошівський – від села Тимошівка Маньківського району Черкаської області.

32. Величківський.

33. Леушківський – від села Леухів на річці Сороці в Іллінецькому районі Вінницької області.

34. Пластунівський.

35. Дядьківський.

36. Брюховецький.

37. Ведмедівський (Медведівський) – від села Медведівка, що лежить на березі правої притоки Дніпра р.Тясмині в Чигиринському районі Черкаської області.

38. Платнірівський.

Існує версія, що всі 38 куренів Січі були створені водночас і вперше за ініціативи Богдана Хмельницького. Розмірковуючи над цим, неможливо переконливо обґрунтувати маленьку, але суттєву дрібничку – чому шляхтич Богдан, вихований на світській і військовій культурі Польщі, новому військовому підрозділу дав ім'я не на польський манер – корогва, чи то якесь із військових – дружина, лава, легіон, полк, рать чи фаланга, а дещо кумедне і зовсім не військове – «курінь». Таке, мабуть, могло статись у разі, якщо структура створювалась не вперше, а відроджувалась попередня. Очевидно Богдан, знаходячись у вкрай скрутному становищі з реальною загрозою власному життю, свідомо використав на свою користь прихильність козаків до традицій (щоб було так, як і у батьків наших). Він не став експериментувати, придумувати щось нове, на що у нього відчайдушно бракувало часу, а відродив традиційний козацький військовий устрій – курені, які, як вказували Мацієвський та ін., існували ще у XVI столітті. Свого часу запорізькі курені були ліквідовані постановою польського сейму 1638 року «Ординація Війська Запорізького реєстрового», якою на козацьких вольностях впроваджувався «новий лад»: замість гетьмана – комісар, полковники і осавули призначались із шляхтичів, скасовувалось самоврядування і ін. Про той лад Михайло Грушевський зазначає, що всі козаки тільки реєстрові і не більше 6000 «…та й то, у ці 6 тисяч позаводили поляки багато своїх людей. Мали тепер козаки мешкати тільки в старостві Корсунськім, Черкаськім і Чигиринськім; хто жив в іншому місці, мусили продати свою оселю й перейти сюди… Щоб на Запоріжжі не збиралися, поставили на Січі поляки реєстрових козаків…». Як бачимо, Запорізька Січ, у своєму попередньому вигляді, фактично перестала існувати. Це сталося після придушення С. Конецпольським козацько-селянських повстань 1635, особливо 1637–1638 років під проводом П. Павлюка, Д. Гуні. Послідуючі майже 10 років Польща пильно контролювала Запоріжжя, продовжувала насаджувати в нього своїх людей. Сподівалася, що «козацька гідра задавлена назавжди». Такий стан існував до 1647 року (Хмельниччини).

Цілком логічним є те, що Січ не від початку свого заснування складалася з 38 куренів. Спочатку їх кількість була значно меншою доки не виросла до такої кількості природним шляхом, яка, очевидно, відповідала максимальному мобілізаційному ресурсу Війська Запорізького Низового. Тоді постає ще одне логічне питання: – Яке організаційне утворення було первинним: Січ чи курінь? У XVI-XVII сторіччях кордон між козацькими вольностями й територією Османської імперії пролягала майже по лівому березі Самари. Брід Піщаний знаходився практично на границі, тому на броді постійно ніс варту охоронний загін козаків (нинішній житловий масив Глоди міста Новомосковська). За усталеним запорозьким звичаєм він отримав за жеребом у своє господарське користування поруч обширну дільницю на південно-західній околиці містечка Самарь (отримане за жеребом загін, а пізніше й курені, мали право обмінювати між собою за умов взаємної згоди. Таким чином, дільниця тривалий час могла знаходитись у користуванні одного й того ж господаря). Дільниця розташовувалась понад версту від укріплення. Для господарювання вона була дуже привабливою. Там були гарні пасовиська, сінокоси, багата рибою і дичиною заплава. Частина дільниці була вкрита заростями кущів глоду, терену, шипшини, бузини. Від тих кущів містина дістала побутову назву Кущівка. Для укриття від непогоди й зберігання господарського реманенту на дільниці з'явились найпростіші споруди – курені. Цілком природно, що з часом замість них виросли більш просторі будівлі, у яких, як у казармі мешкали запорожці. Так на границі, на околиці Самарі сформувався запорозький військовий загін, який від назви місцевості отримав свою назву – Кущівський курінь. Якраз про такий еволюційний шлях розвитку куренів наголошує М. Слабченко:

«Загалом кажучи, можна встановити, що курені, котрі пішли від місцевостей, що були вже на початку XVII століття в лінії, сказать-би, другій, чи на лінії внутрішньої оборони, постали давніш. Колись вони стояли у першому шеренгу, після-ж того, як колонізація посунула вперед, на південь і схід, з'явилася нова лінія й давнішня лишилася в тилу. …в Січі курені повстали не відразу, формувались поступово, потроху… Що курені підтягувалися до Січі поступово й поодинці, видко з практики Іванівського куреня. Він спочатку стояв не в Січі, а на границі з Татарією і тільки згодом улився в число січових одиниць.» [11, c. 71]

Ось так, поступово, в міру притоку охочих до козакування, й розвивалось Військо Запорізьке, приростаючи куренями, певна кількість яких перемістилась у Січ з внутрішніх регіонів. Такий погляд на розвиток подій добре узгоджується із практикою і духом, головним чином, стихійного процесу формування Війська Запорізького до 1638 року.

Оскільки ми вже зазначали, що Військо Запорізьке Низове – утворення, яке творилося за народною ініціативою «з низу» і перші козаки-уходники були нечисельними, і об’єднувалися у ватаги для промислів та захисту, можемо зробити припущення, що ці перші ватаги, які жили в одному курені і були першими організаційними структурами козаків. А вже потім ці курені, які були розкидані по річках і долинах Запорожжя, змушені були для організованого захисту від татар та турків об’єднатися у кіш, а потім для нього створити укріплену фортецю – Січ. Така військова база дозволяла козакам не повертатися у міста в заселеній частині України, а перезимувати на Запоріжжі та вистояти у відкритому протистоянні з татарськими та турецькими військами, а згодом заявити свої права на ці землі.

Щодо походження назв куренів, то А. Скальковський у своєму переліку виводить їх таким чином:

• Тимашівський, Щербинівський, Сергіївський, Титарівський – отримали назви від прізвищ перших курінних отаманів;

• Полтавський, Канівський, Уманський, Іркліївський, Калніболоцький, Корсунський, Переяславський, Менський, Батуринський, Кирилівський й обидва Стеблівські були вперше сформовані вихідцями із відповідних регіонів;

• Джерелівський, Мишастівський – за місцем дислокації. [10, c. 196]

Проаналізувавши назви куренів та спроектувавши на історію та розвиток козацтва можна зробити обережне припущення, що перша група куренів, назви яких походять від імен (Сергієвський, Васюринський, Іванівський, Пашківський, Щербинівський тощо), імовірно їх перших визначних ватажків є більш давнього, до січового походження.

Курені, які у Скальковського отримали назву від місця дислокації – Джерелівський, Мишастівський, Кущівський тощо, становлять другу групу. Ці курені, як зазначалося Слабченком вище, несли військову службу у цих місцях (можливо прикордонну) і, ймовірно, слугували оборонним форпостом до створення Січі. І вони є другі за походженням після іменних.

Курені ж, чиї назви походять від сіл та міст (Канівський, Корсунський, Переяславський, Полтавський, Уманський) виникли пізніше в період масових втеч селян-утікачів на Запорожжя, які походили з даної місцевості і гуртувалися за принципом земляцтва. Ця третя група назв куренів є найбільш чисельною – близько 16.

Слабченко теж надає перелік і своє бачення походження назв куренів, яке принципово не відрізняється від його попередника: «Приглядаючись до курінної ономастики, легко можна побачити, що назви куренів зв'язано з різними географічними точками як Право, так і Лівобережжя». [11, c. 76]

І нарешті четверта група – курені назви яких походять від роду діяльності козаків, які до нього входили. Це курені поповичівський, титарівський – втікачів на Січ з духовного сану, шкуринівський – ремісників з чинення шкір, пластунівський – розвідників-пластунів; від лежати пластом – вистежувати ворога; звідси ж повзати по-пластунськи, - спосіб пересування, що увійшов до військових статутів армій світу. Щодо часу виникнення цієї групи куренів можна припустити, що вони теж пізнішого походження, що було, ймовірно, зумовлено розвитком взаємовідносин на Січі, розбудови її організаційної структури і виникнення певної професійної спеціалізації. До цієї ж групи назв належить і досліджуваний нами Платнірівський курінь.