2. Загальна характеристика романських мов

Найбільш сильними латинські традиції були в Італії. Перші тексти італійською мовою датовані 960 р. Через особливі соціально-економічні умови розвитку суспільства в Італії – феодальна роздробленість, міжусобні війни, іноземна окупація і т.д. – італійська мова зберігає велику кількість діалектів і говорів. Італійські діалекти діляться на декілька підгруп:

підгрупа північних діалектів – галло-італійські (ломбардський, п’ємотський, генуезький, еміліанський) та венеціанські діалекти.

підгрупа центральних діалектів – діалекти Тоскани, Умбри, північного Лація, області Корсики.

південна підгрупа – неаполітанський, збруцький, сицилійський, калабрійський, апулійський.

Італійська мова поширена на Апеннінському півострові, в Сицілії, Сардинії, на Корсиці, в кантоні Тессин (Швейцарія), а також в США, Аргентині, Канаді, Африці і Австралії. Італійською мовою говорять 65 мільйонів людей.

3. Походження романських мов

Одною з основних проблем в романському мовознавстві є проблема походження романських мов. Як відомо, романізація відбувалася особливо інтенсивно в перші сторіччя нашої ери, коли римська адміністрація проводила політику активного поширення латинської мови в завойованих провінціях. Глибокі соціально-економічні перетворення, що відбулися, мали дуже важливі лінгвістичні наслідки. Розвиток феодальних відносин, сільськогосподарського виробництва приводило до все більшого віддалення народної латини від класичної, до розширення і поглиблення відмінностей між двома формами латинської мови. Послаблення центральної влади забезпечувало розвиток характерних діалектних відмінностей народної латини в колишніх римських провінціях. Зниження загальнокультурного рівня зменшувало вплив класичної латини і народна латина отримала більшу свободу для свого розвитку. Розпад Римської імперії, утворення окремих держав обумовили диференціацію народної латини і утворення романських мов. Вплив місцевого етнічного елементу призвів до білінгвізму.

Романські мови представляють собою якісно новий етап розвитку народної латини. Відомо, що мовні зміни відбуваються дуже повільно, вони починаються в індивідуальній мові і поступово стають мовною нормою, дозволяючи при сприятливих умовах появі нових мовних варіантів.

Процес зміни мови не існує без його протилежності – відносної стійкості мови. Еволюція мови характеризується не тільки зникненням деяких її характерних особливостей і появою нових специфічних рис, але й тим, що мова зберігає певні сторони і продовжує зберігати відносну стійкість.

Протягом декількох століть процесу романізації населення завойованих провінцій, народна латина в свою чергу постійно змінювалась все більше віддаляючись від літературної, класичної норми. В народній латині відбувався процес структурних змін, які торкалися її мовного, граматичного ладу та лексичного складу. Цей процес прийнято вважати початком поступового переходу від синтетичного ладу до аналітичного.

Латинська мова є синтетичною, флективною, де граматичні зв’язки, граматичні категорії виражаються в самій словоформі системою закінчень без допомоги службових слів, порядку слів та суперсегментних одиниць.

Зміни у вимові, граматичному ладі, лексиці народної латини завершився довготривалий процес формування нових за своєю структурою романських мов з аналітичним ладом. Граматичні зв’язки в них виражаються службовими словами (займенниками, допоміжними дієсловами, приймен­никами та артиклями), порядком слів, інтонацією і т.д. В аналітичних мовах граматичні категорії проявляють аморфний характер значущих слів з точки зору флективності, тобто слова не мають морфологічних категорій, за якими можна було б однозначно віднести їх до певної частини мови. В романських мовах продовжують розвиватися, вже існуючі в народній латині, тенденції заміни суплетивних і синтетичних форм дієслова та іменника аналітичними конструкціями. Ще в народній латині слова і групи слів відчували ті зміни, яки привели до заміни синтетичного ладу латинської мови до аналітичного ладу романських мов. Перехід до аналітичного ладу розглядається в якості прогресивної еволюції синтетичного ладу латинської мови, який відбувається, з одного боку, виключенням архаїчних і суплетивних форм, які спрощувались і вирівнювались за аналогією, а з іншого боку, тенденцією до позначення граматичних категорій засобами аналітичних описових конструкцій. Поступово скорчувалась кількість форм відмін і дієвідмін, відбувалася заміна їх новими описовими оборотами. В граматичній основі романських мов словозміна перестає відігравати вирішальну роль, її функції переходять до службових слів і описових конструкцій. Не менш суттєвими були зміни в області лексики романських мов, яка збагачувалась за рахунок деяких словоутворюючих типів, запозичень із мов автохтонного населення і варварських племен. Отже, сучасні романські мови представляють собою морфологічну і синтетичну єдність, яка містить відмінності і властивості, специфічні для кожної мови окремо. При виявленні для романських мов особливостей і специфіки для кожної з них, взятих окремо, слід враховувати два принципових моменти. По-перше, необхідно чітко виявити специфіку основного словарного фонду граматичного ладу, який надає мові як системі велику стійкість. Характеризуючи окремі романські мови, що розвилися на основі народної латини, важливо вказувати на збереження традиційних елементів граматичного ладу і лексики. По-друге, необхідно мати на увазі нерівномірність збереження цих традиційних елементів, оскільки кожна романська мова розвивалася по-своєму, строго слідуючи власним законам внутрішнього розвитку. Наприклад, латинське дієслово comedere (поїдати) зберігся лише в іспанській і португальській мовах, а в решті романських мовах вживається дієслово manducare (жувати); дієслово ire (ходити), іменник metus (страх) збереглися лише в провансальській мові і т.д.

Порівняльно-історичне вивчення романських мов дає можливість вста­новити на конкретному матеріалі причини і наслідки диференціації народної латини, дати структурно-типологічну характеристику цих мов, показати, як в результаті складної взаємодії діалектів народної латини встановлювалися нові лінгвістичні зв’язки між ними, і, нарешті, виникла нова мовна спіль­ність. Крім того, стає очевидним факт різниці тенденцій і темпів розвитку кожної романської мови, виявляються етапи історичного розвитку, коли романські мови відділяються одна від іншої в структурному плані.

Разом з відмінностями між романськими мовами існують і значна схожість. Так, наприклад, провансальська мова схожа з одного боку з групою іберо-романських мов в області морфології дієслова, а з іншого боку – з французькою мовою в плані утворення деяких форм займенників, типів умовних речень. В романських мовах, з одного боку, спостерігається розділення чисельних форм вказівного займенника, а з іншого боку – спільність вираження категорій визначеності різними артиклями. Таким, чином, не зважаючи на всі зміни народної латини, її диференціацію, на різноманіття етнічного впливу, романські мови зберегли спільний структурний тип, який проявляється в достатній мірі на всіх мовних рівнях.

Проблема спільності романських мов та їх походження от однієї мови-основи завжди була в центрі уваги романістів, однак, різні лінгвістичні школи і напрямки по різному підходили до вирішення цієї проблеми.

Основні теорії походження романських мов:

• етнологічна теорія або теорія субстрата (Шухардта – Асколі);

Деякі романісти ХІХ ст.. підкреслювали особливу роль субстрату, тобто мов автохтонного населення римських провінцій в утворенні романських мов.

Субстрат (від лат. sub — «під» і stratum — «шар», тобто «нижній шар») у мовознавстві — в лінгвістиці так називають мову, яка впливає на іншу мову, що витискує її з ужитку. Це один з трьох видів мовних контактів; іншими словами під мовним субстратом слід розуміти «сукупність фактів і явищ усіх рівнів мови в поширеній на якійсь території мові, що походженням пов'язані зі зниклою мовою, яка раніше існувала на цій території».

Опис явища

Скажімо, мова «А» посідає якусь територію. На тій же території з’являється мова «Б», принесена, наприклад, зовнішньою міграцією населення. Мови контактують і починають взаємодіяти. Мова «Б» поступово витісняє з ужитку мову «А»: носії мови «А» перестають її вживати і переймають мову «Б», як правило через те, що вважають мову «Б» більш доцільною і корисною для їх власних інтересів (економічних, політичних, культурних, соціальних тощо). Проте при цьому мова «А» впливає на мову «Б», тому що носії мови «А» свідомо чи підсвідомо зберігають якісь риси своєї мови (вимову, деякі явища з морфології і синтаксису), спілкуючись чужою. Однак залишки лексики зниклої мови можуть зберегтися серед назв явищ чи речей, які не були знайомі прибулим носіям іншої мови і для яких вони не мали своїх слів, а також серед географічних назв, назв деяких тварин і рослин, що не були відомі прибульцям.

Такий тип впливу мови «А» на мову «Б» зветься субстратним, а мова «А» — субстратом для мови «Б».

Щоб вважати мову субстратом (а не адстратом чи суперстратом), її вплив на іншу мову повинен бути значно більшим, ніж наявність нечисленних випадкових запозичень чи той, що можна спостерігати при формуванні мовного союзу (ці явища вважаються результатами адстратної взаємодії), однак саме лексичні (особливо коли у поєднанні з граматичними явищами) запозиченнями здебільшого визначаються як мовний субстрат. Також цей вплив не повинен бути наслідком домінування (можливо, за давніх часів) субстратної мови над мовою-одержувачем впливу (така взаємодія вважається суперстратною). Субстратні сліди у мові виникають також внаслідок тривалої двомовності і етнічних контактів населення.

Якщо контакт між мовами відбувався дуже давно, і тип впливу однієї мови на другу важко визначити чітко, термін «субстрат» використовується по умовчанню, як родовий, маючий більш широке значення, хоча насправді взаємодія може виявитись і адстратом, і навіть суперстратом.

Приклади

Нижче наведено приклади мовних субстратів у деяких поширених мовах світу:

• У французькій мові, що належить до романських мов, значним мовним субстратом є галльський. Галли, народ кельтського походження, населяв сучасну територію розповсюдження французької мови до приходу туди римлян. Володіння латиною надавало численні можливості та переваги у політиці, торгівлі та культурі, тому кельтське населення Галлії згодом забуло свою мову й перейшло на латину, котра почала еволюціонувати у цьому регіоні, перетворюючись на сучасну французьку. Галльська мова зникла, але у французькій можливо виділити залишені нею рештки (загалом біля дев’яноста слів).

• для західно-романських мов узагалі характериний вплив, а значить наявність мовних субстратів, як кельтських, так і германських. Напр., у каталанській мові виділяють значний (порівняно з сусідньою іспанською) візіготський субстрат.

• У румунській мові значним є дакійський мовний субстрат.

• Для української мови основним субстратом є давньо-слов'янський.

• Зараз вважається доведеним, що ще на ранньому етапі формування германських мов вони зазнали потужного впливу якоїсь мови, що не належала до індоєвропейської сім’ї (близько чверті всієї давньогерманської лексики), однак щодо деталей цього процесу серед дослідників ще нема згоди (див. Гіпотеза германського субстрату).

• Наявність декількох (2 і більше) мовних субстратів особливо притаманне мовам народів, що здійснювали значні історичні міграції — так разом з німецьким і латинським субстратами первинним мовним субстратом (основою) в угорській мові є давній угро-фінський.

Так, Шухардт вважав етнічний елемент вирішальним в диференціації народної латини і формуванні романських мов. Теорія Шухардта була підтримана італійським романістом Асколі, який вбачав у впливі субстрата основну причину особливостей народної латини в кожній римській провінції, що обумовлювали формування відмінних рис романських мов.

• хронологічна чи історична теорія (Гребер);

Допускаючи вплив субстрат них явищ на розвиток латинської мови лише в області фонетики Гребер висунув свою так названу хронологічну чи історичну теорію походження романських мов, засновану на тому, що завоювання окремих римських провінцій відбувалися на протязі більш як 400 років, під час яких народна латина постійно змінювалася. За його думкою початком формування романських мов слід вважати романізацію першої провінції за межами Італії, завойованої римлянами. Латинська мова розвивалася і була іншою для кожної нової завойованої провінції. Незважаючи на свій історизм, дана теорія мала певну недооцінку мовних контактів латинських діалектів з мовами корінного населення з одного боку, і і з мовою метрополії, з іншого боку.

• теорія фактору часу (Фердинанд ле Соссюр)

В якості причини еволюції мови Фердинанд де Соссюр в своїй лінгвістичній теорії висуває фактор часу. Мова розвивається постійно і з плином часу змінюється так, що з’являється чи нова мова, чи декілька нових мов. Однак і фактор часу не може повністю пояснити походження романських мов.

• Діалектна теорія (Моль)

Народна латина розглядалася як результат змішення мови Лація з іншими італійськими діалектами. Італійська латинська мова, яка увібрала в себе велику кількість елементів усіх італійських мов, лежить в снові утворення романських мов. Ця теорія зустріла різку критику через те, що вона слабо підкріплювалась фактичним мовним матеріалом.

Короткий огляд теорій показує, що жодна з них сама по собі не в спромозі повністю пояснити процес утворення романських мов. Ця проблема не повинна вирішуватися однією з запропонованих теорій, а на основі всіх факторів, які визначають розвиток латинської мови, з врахуванням конкретних історичних умов, де відбувався цей розвиток.