5. Проблема народної латини
В історії латинської мови розрізняють 3 етапи:
Архаїчний період (IV-III ст. до н.е.)
Класична латина (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.)
Пізня латина (ІІІ – VІ ст. н.е.).
Поширення латинської мови відбувалося двома шляхами:
в формі літературної письмової мови письменників, офіційних документів, шкіл і т.д.
в формі народно-розмовної мови легіонерів, колоністів, ремісників та торгівців, тобто мови широких народних мас.
Ці дві форми вживалися одночасно і паралельно.
Питання про час заміни терміна «народна латина» терміном «романські мови», яке здавалося питанням термінологічного характеру, стало серйозною теоретичною проблемою романістики: йдеться про сутність процесу перетворення однієї мови на групу інших мов. Необхідність встановлення періодизації народної латини і термінологічного розмежування етапів її розвитку загострила проблему визначення моменту так названого згасання народної латини і формування самостійних романських мов.
Періодизація народної латини були запропоновані:
А.Фуксом – шість періодів:
1) проникнення латини у всі області Апеннінського півострова (IV-ІІІ ст. до н.е.);
2) остаточне ствердження на всьому Апеннінському півострові і різке розмежування мови освічених городян і народно-розмовною мовою;
3) розповсюдження народної латини в римських провінціях, розвиток діалектних особливостей народної латини;
4) подальший зміна народної латини на всіх рівнях (І ст. н.е.);
5) остаточна диференціація народної латини в провінціях Римської імперії (VІ- VІІ ст. н.е.);
6) розвиток самостійних романських мов.
Періодизація Фукса базується на культурно-історичних, а не лінгвістичних факторах. Автор не торкався зв’язку вказаних періодів з певними змінами в фонетичній і граматичній структурі латинської мови і в цьому полягає основний недолік цієї періодизації.
Ф.Ж.Молем – 4 періоди (стадії):
1) вплив на латину Італії асимільованих італійських мов з моменту експансії Риму в сусідніх італійських областях;
2) поширення латини по всьому Апеннінському півострові, її відображення в письмових пам’ятниках (IV-І ст. до н.е.)
3) поширення латини в провінціях, витіснення нею автохтонних мов, які вплинули на латину, особливо у лексиці (І-ІІІ ст. н.е.);
4) розпад мовної єдності і поглиблення діалектних відмінностей між окремими провінціями (з VІ ст. н.е.).
Г.Мейером запропонована трьохступенева періодизація:
1) поява соціально-діалектних рис у мові різних областей;
2) функціонування загальнолатинського койне (мова міждіалектного спілкування);
3) виокремлення трьох гілок латини: іберійської, галльської та італо-балканської.
В зв’язку з падінням римської імперії політичні, економічні та культурні зв’язки між провінціями були розірвані. Латинська класична культура прийшла в занепад, зупинився вплив латинських шкіл, а класична літературна мова увійшла в історію.
Переважна більшість романістів ХІХ – початку ХХ ст. притримується думки про єдність народної і класичної латини. Відомий вчений Діц вказував, що романські мови пішли з римської народної мови, що існувала поруч з класичною латиною.
Співвідношення народної і класичної латини представлено Гребером: з появою перших літературних творів визначається літературна мова, яка поступово стає «рідною мовою» освічених людей, а розмовна мова продовжує паралельно успішно розвиватися. Поступово літературна мова все більше наближається до народної латини і в кінці VІ ст. н.е. знову з нею зливається. Графічно цей процес по Греберу можна зобразити наступним чином:
Літературна мова шкільна латина
Народно-латинська розмовна мова романські мови
Таким чином, згідно з Гребером латинська народна і літературна – це дві різні мови; оскільки народну латину не можна приурочити до жодного періоду, вона існувала завжди. Але думка про дві латинські мови давно відкинута. Вперше визначення народної латини дає Моль, вбачаючи в ній «історичний розвиток латинської мови в різних областях Римської імперії на протязі всієї римської історії, спочатку поза впливом літературної мови Лація, а потім під її безпосередній впливом».
Таким чином, мова не може йти про протиставлення класичної і народної латина. Вони повинні розглядатися як певний варіант латинської мови взагалі, її письмовий графічно закріплений і літературно відпрацьований аспект. Народна латина – це жива латинська мова в її усній формі, що існувала у всі часи римської історії і дала початок пізнішим романським мовам.
Народна латина – це народно-розмовна латинська мова, яка знаходилася в постійному еволюційному русі і проявляла власні можливості, що стало передумовою виникнення сучасних романських мов. Усна мова розвивалася відповідно до законів розвитку живої мови, в той час коли письмова мова зберігала свою застиглу, незмінну форму.