Орфографія

Латинська орфографія зазнала змін у вимові. У написах імператорської епохи зустрічаютья слова veces, menus, colomnas замість vices, minus, columnas або egrotus, eris, Advaentus, Numeratio, amenus, Phebus замість aegrotus, aeris, Advaentu, Numerio, amoenus, Phoebus. У авторів раннього Середньовіччя орфографія часто була такою хаотичною, що ледь можна було зрозуміти смисл тексту і визначитися з вимовою, яка ховається за незграбним вживанням літер і, е, и, о, ае, ое.

Ненаголошені голосні випадають і таке явище як синкопа (випадіння літери або складу) стає все більш частим по мірі того як розвивається динамічний наголос. У підручнику з орфографії Пізньої Античності, Appendix Probi, читаємо наступні правила: masculus non masclus, vetulis non veclus, frigida non fricda, tabula non tabla, viridis non virdis. З цих синкопованих форм й походять французькі слова: mвle, vieil, froid, table, vert.

Оскільки кількісний ритм зник, старе правило передостаннього складу більше не діяло.

Тому слова, запозичені з грецької мови, по-різному розглядалися у класичну (або архаїчну) епоху і пізніше. За часів Цицерона римлянин, розмовляючи рідною мовою, не міг зберігати грецький наголос слів. Ставити наголос н

передостанньому короткому і не ставити його на передостанньому довгому вважалося проти норми латинської мови.

Але після зникнення вокалічної кількості, яка відбулась також і в грецькій мові, романські народи могли сприймати чужий для них наголос. Таким чином, в розмовній латині кінця Античності існувало два способи наголошувати грецькі слова. Запозичення, що проникли у повсякденну мову до великих змін ІІІ-ого століття, були повністю латинізовані.

Більш свіжі запозичення зберегли грецький наголос. У літературній латині кінця Античності і Середньовіччя ситуація не є цілком зрозумілою. Часто дотримувалися класичної системи запозиченої у античних поетів і писали, наприклад, у метричних віршах sophĭa, але тип philosophîa, academĭa, abyssus, problĕma був більш вживаним. Тільки якщо модель була багатоскладовою з наголошеним останнім складом, латиняни не могли зберігати наголос оригіналу. В цьому випадку вони чули другий наголос на третьому з кінця складі і таким чином, слова такого типу мали наголос на передостанньому складі у латинській мові: thesaurus, baptismus, Agatha були іноді наголошені у латинських віршах4.

Крім того, треба звернути увагу на переміщення наголосу, що відбувалися у певних словах латинського походження. Загалом же місце наголосу не змінилося; однак є кілька виключень. Траплялося, зокрема, так, що наголос складного дієслова переміщувався з префікса на корінь, перша голосна якого часто вимовлялася. Таким чином, contĭnet було замінено на contenet у розмовній мові (іт., ісп. contiene, фр. contient). Тексти рясніли прикладами такої “перебудови”: depremit, displacet, incadit і т.д., а у віршуванні наголос часто ставився на передостанній склад навіть коли голосна не змінювалась: induit, invocat, retulit і т. д.

Хоча в таких випадках у класичну епоху передостанній склад був коротким, переміщення наголосу все одно відбувалося, оскільки кількісний ритм зник і правило передостаннього складу втратило силу.

Розмовна латина Пізньої Римської імперії зазнала багато інших фонетичних змін. Тут ми згадаємо лише ті, що мають особливе значення для середньовічної латини.

Голосні е та і у зіянні були закритими, а потім перетворилися у напівприголосну у: vinea>vinya > іт. vigna, ісп. viсa, фр. vigne.

Автор Appendix Probi застерігав своїх учнів не писати vinia, cavia, lancia, calcius, baltius, слова, які багаторазово зустрічаються у латині епохи Меровінгів. Паралельно о та и в зіянні замінюються на напівголосну; див. App. Probi: vacua non vaqua, vacui non vaqui.

Іноді ці голосні просто зникали. Замість quietus, Neapolis, duodecim казали quetus, Napolis, dodec. Перед початковою групою sp, sc, st з’являється протетична голосна: ispiritus або espiritus, escola, estella, espectare (часто писали expectare і плутали зі складним дієсловом ex-spertare); і навпаки Spania замість (H)ispania.

На початку імператорської епохи інтервокальне в та напівприголосна и перетворилися на білабіальний щілинний (Я); звідси, плутанина між в та и наприклад у написах: devere, iuvente<debere, iubente, і в Appendix Probi, де зустрічається між іншим baculus non vaculus, tabes non tavis, plebes non plevis, alveus non albeus. Приклади, які ми читаємо у Appendix Probi показують, що звук и між голосними або після приголосної розчиняється у наступній схожій голосній. Таким чином, quomodo скорочується до comodo i como вже у помпейських написах.

Придихання (аспірація) h, яке ще у до літературну епоху почало зникати, у пізнішій латині сполучувало лише орфографічним знаком, через що виникало багато непорозумінь: з одного боку ac, ortus, oroleum, adus замість hac, hortus,hordeum, adhuc, з іншого habundare, perhennis, chabere, hanelare (фр. haleiner) замість abundare, perennis, cohibere, anhelare.

Деякі інтервокальні групи мали тенденцію до спрощення. Таким чином, -nct- стало –nt-: замість sanctus, cunctus казали і писали іноді santus, cuntus (див. іт., ісп. santo, тоді як у фр. saint палатальний звук зберігся). Набагато раніше –ns- скоротилося до –s- (панро манське явище). У групі на –mn-, два носових звуки асимілювалися в –nn-, а іноді в –mm-.

Тому часто зустрічаються форми типу alunnus або sollemmo у написах, а в Середньовіччі у текстах (див. іт. danno<damnum, фр. somme<somnum).

Щодо кінцевих приголосних, відомо, що т мало дуже слабку артикуляцію ще на початку латинської літератури. В імператорську епоху тенденція опускати цей звук була загальноприйнятою.

У галузі морфології та синтаксису розмовна латина також зазнала значних змін. Джерела дозволяють нам говорити про початок занепаду середнього роду, який було замінено чоловічим (vinum>vinus, hoc vinum>hic vinum), але множина середнього роду у збірному значенні іноді перетворювалась у жіночий рід (folium>folia, іт. foglia, ісп. hoja, фр. feuille).

Іменники IV-ої відміни перейшли до ІІ-ої, іменники V-ої відміни до І-ої (fructus, ген. (р.в) fructi як і murus, muri; glacies>glacia). Оскільки часто не розрізняли слова ôs “рот, вуста”, ŏs “кістка”, останній іменник було замінено на ossum, i (форма прийнята святим Августином). В середині ІІІ-ої відміни нерівноскладові іменники типі bos, bovis, lac, lactis нівелюються (вирівнюються) і отримують новий називний відмінок bovis i lacte.

Відбулися певні зміни й у системі відмінків. Клична форма відходить на задній план і замінюється називним відмінком, а препозитивні звороти, особливо з прийменниками de, ad, per, cum все частіше замінюють генетив, датив, аблятив. Узагальнюється вживання акузатива після прийменників; вже в помпейських написах можна було прочитати a pulvinar, cum discentes suos.

В однині еволюція кінцевих звуків призводить до злиття акузатива і аблятива: portam>porta, murum>muro, canem>cane.

Кажучи про прикметник і прислівник, слід зазначити, що часто відбувалося плутання між позитивним, вищим і найвищим ступенями порівняння. У пізніх авторів часто зустрічається quam plures=complures, tam clarissimus=tam clarus. Вищий ступінь все частіше передавався за допомогою слів magis та plus, прислівник зворотом таким, як fi rma mente.

Упорядковуються форми займенників. Часто можна було прочитати illum замість illud, illae замість illius, illo замість illi. У розмовній мові відносні займенники qui та quem витісняють форми жіночого роду quae та quam.

Система вказівних займенників була надто складною, щоб вижити. Займенник is та hic, які майже не лишили слідів у романських мовах, були замінені займенниками iste, ille, ipse, які, до речі, часто плутають. Ipse могло також мати значення idem.

Майже всі синтетичні форми майбутнього часу латинської мови зникли, не лишивши слідів у романських мовах. Вони почали зникати через надмірне вживання перифрастичних зворотів, що видно з літератури починаючи з імператорських часів.

У реченнях мети й наслідку дієслова debere, velle, posse, valere часто служили для зміцнення (підкріплення) поняття умовного способу; замість ut hoc faciatis часто вживався зворот ut hoc facere debeatis.

Відкладні форми вийшли з розмовної мови; у текстах зустрічаємо horto, uto, vesco.

Перфекти ж типу mortuus est, secutus est навпаки добре збереглися і навіть послужили прикладом для новацій, таких як interitus est, ventus est, які іноді зустрічаються у текстах Середньовіччя. Тоді як супіни виходять з ужитку – вживання інфінітива є все більш поширеним. Він часто вживається після дієслова facere у такому звороті, як facere aliquem venire, “викликати когось”. У пізній повсякденній мові смисл прислівників підкріплювався прийменником: in simul, in ante, ab ante, a foris, de foris, ab intus, de intus. Багато з цих нових прислівників виступали також у ролі прийменників. Характерною для пізньої латини була плутанина сполучників. Таким чином, сполучник nam іноді набував протиставного значення, autem вживався замість nam, seu та vel замість et. Через таке послаблення смислу велика кількість сполучників, зокрема sed, autem, at, verum, nam, enim, зникала з повсякденного вжитку. Сполучник quod з’являється майже всюди. Часто зустрічаються звороти типу dico quod (або eo quod, quia, quoniam), timeo quod, volo quod (або quatenus, qualiter, quo), ante

quod, post quod, pro quod.