9. Набуття права власності за набувальною давністю.

Набувальна давність – це строк, визначений законом, після закінчення якого володілець за наявності інших необхідних умов може стати власником чужої речі.

Проаналізуємо основні критерії поняття давнісного володіння, подані у статті 344 ЦК.

Суб’єктом набуття права власності за давністю володіння за новим українським цивільним законодавством може бути будь-яка особа (фізична або юридична), яка є учасником цивільно-правових відносин. Тобто, учасники цивільно-правових відносин, визначені п.2 статті 2 Кодексу, не можуть бути суб’єктами набувальної давності, а саме, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Об’єктом давнісного володіння може бути будь-яка річ, яка може бути у власності учасників цивільних правовідносин (юридичних та фізичних осіб).

Надамо характеристику умов набувальної давності за ЦК України. Для набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю згідно п.1 даної статті необхідні такі реквізити:

- майно, що опинилося у володінні особи, повинно бути об’єктивно чужим;

- володілець майна - добросовісний набувач володіння;

- володіння здійснювалось на протязі всього строку відкрито;

- володіння майном продовжувалось безперервно;

- строк такого володіння нерухомим майном складає 10 років, рухомим – 5 років.

Добросовісність заволодіння давнісного володільця полягає у його переконанні, що заволодіння правомірно, тобто майно надійшло до нього законно; його свідомість при цьому вільна від сумнівів з цього питання. Таким чином, заволодіння майном в результаті обману, погроз, насильства та інших неправомірних дій роблять неможливим застосування положень набувальної давності.

Відкритість володіння означає публічність володіння, тобто доступність до майна сторонніх осіб, можливість доступу до нього, одержання відомостей про нього, тощо. Відкритість є протилежністю до засекречування, коли наявне приховування факту знаходження майна у володінні особи, яке здійснюється негласно. В останньому випадку майно використовується так, щоб приховати його від “поглядів” інших осіб.

Безперервність давнісного володіння означає, що давнісний строк повинен плинути в межах встановлених законом строків без перешкод, без прогалин у часі. Безперервність давності свідчить про постійне перебування майна у володінні особи, тобто знаходження майна у сфері її фактичного панування.

З урахуванням положень п.2 не вважаються обставинами, які переривають давність, універсальне та сингулярне правонаступництво. Зокрема, перехід за спадкуванням майна, що знаходилось під дією набувальної давності не перериває її. Володіння, що почалося у однієї юридичної особи, у випадку її реорганізації буде здійснюватись іншою юридичною особою, що стала правонаступником першої.

Аналіз положень ст. 397,398 ЦК дає нам можливість стверджувати, що давнісне володіння є незаконне (безтитульне), тобто таке, що не має належної правової підстави (титулу). Необхідно зауважити, що в разі виникнення обставин, передбачених п.3 статті про набувальну давність, законний володілець після закінчення строку дії договору (правової підстави) стає відповідно незаконним і, водночас, недобросовісним володільцем (знає або повинен знати факт незаконності свого володіння).

Для настання юридичних наслідків, пов’язаних з набувальною давністю, важливим є момент закінчення встановленого законом строку. В загальному вигляді строки давнісного володіння складають згідно п.1 10 років для нерухомого майна та 5 років для рухомого. Однак, п.3 визначено інший строк у відношенні нерухомого майна, що надійшло до володільця на підставі договору з його власником, у випадку не пред’явлення останнім вимоги про повернення майна, а саме, 15 років.

Безумовно, характеризуючи набувальну давність як один з різновидностей цивільно-правових строків не можна не співставити її з позовною давністю.

Позовна давність до набуття ніякого відношення не має. Якщо закінчення набувальної давності породжує право, то закінчення позовної давності спричиняє втрату можливості примусово здійснити домагання, що по суті означає втрату суб’єктивного права. Позовна давність нерозривно пов’язана з порушенням права. При набувальній давності наявність правопорушення може виключати набуття права власності.

У законодавчому закріпленні набувальної давності нового ЦК України відсутній елемент зупинення перебігу строків набувальної давності і відсутні відповідні посилання до аналогічних норм позовної давності. Однак, пріоритетності нормам набувальної давності при цьому не надається. Хоча, розгляд питання захисту прав власника та давнісного володільця згідно п.3 ст.344, глави 29 та ст.396 ЦК надає підстави вважати пріоритетною все ж таки позовну давність.

Звичайно, набуття права власності на найбільш цінні об’єкти цивільних правовідносин завжди залишалось у привілейованому стані, а саме на нерухомі речі та деякі прирівняні до них. Так сталося й у відношенні цієї категорії речей, набутих за допомогою набувальної давності.

З огляду на положення частини 3 п.1 право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. При цьому п. 4 стверджує, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Після винесення рішення суду щодо нерухомого майна давнісному володільцю для перетворення у власника необхідно зареєструвати майно.

Що ж до транспортних засобів та цінних паперів, то право власності на ці речі виникають у давнісного володільця з моменту набрання чинності відповідного рішення суду.

Питання захисту давнісного володільця в період від набуття володіння до набуття права власності залишилось неурегульованим у новому цивільному законодавстві.

Згідно ЦК України порядок набуття права власності за набувальною давністю на землю (земельну ділянку) регулюється законом. Таким законом, очевидно, є Земельний кодекс України.

Згідно зі ст. 119 ЗК громадяни, які добросовіс­но, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю ділянку, можуть звернутися до орга­ну державної влади або органу місцевого самоврядування з кло­потанням про передачу її у власність або надання у користуван­ня. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених ЗК. Передача земельної ділянки у власність або в користування громадян на підставі набувальної давності здійс­нюється в порядку, встановленому ЗК

Земельний кодекс визначає давнісним не володіння, а користування, що пов’язано зі специфікою об’єкту, який набувається за набувальною давністю. В той час як Цивільний кодекс містить поняття добросовісного заволодіння, Земельний кодекс вказує на добросовісність користування.

Решта досліджень з цього питання Вами можуть бути розглянуті самостійно.

10. Самочинне будівництво. Такі дії можуть створити право власності на самочинно зведені жилий будинок, будівлю, споруду. інше нерухоме майно у разі подальшого узаконення будівництва (за умови, що це не порушує права інших осіб) у встановленому за­коном порядку (чч.2, 5 ст.376 ЦК).

При похідних способах набуття права власності (встановлення відносин власності) право набувача ґрунтується на праві відчужувача.

Такими способами є: придбання майна за договором, в поряд­ку спадкування, а також приватизація комунального та державного майна.

1. Договір як узгоджене волевиявлення двох осіб є підставою виникнення права власності у тих випадках, коли в ньому присут­ній намір передавання такого права від відчужувача до набувача. Це може бути купівля-продаж, дарування, міна тощо. Якщо такого наміру у сторін немає, і йдеться про передання майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить.

Слід мати на увазі, що деяким європейським системам приват­ного права відомі так звані речові договори, суть яких полягає са­ме у переданні права власності від власника до інших осіб. Такі до­говори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними угодами. Проте українському цивільному праву вказані договори практично невідомі (виняток становить хіба що видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, а й підстава виникнення зобов'язань (купівля-продаж, міна тощо).

Оскільки перехід права власності в Україні опосередковується зви­чайними зобов'язальними договорами, виникає проблема встановлен­ня співвідношення моменту переходу права власності і моменту ви­никнення зобов'язань. Правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності має важливе значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності пе­редбаченими законом способами. Крім того, з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна.

Стаття 334 ЦК визначає, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не вста­новлено договором або законом. Отже, момент виникнення права власності у набувача визначений у ЦК диспозитивне. Договором сторін може бути передбачено, що право власності переходить до на­бувача до або після передання речі (наприклад, момент оформлення правочину тощо). Переданням майна вважається вручення його на­бувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлен­ня, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамен­та або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріаль­ному посвідченню (ст.209 ЦК), виникає у набувача з моменту тако­го посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням су­ду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєс­трації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстра­ції (ст.182 ЦК).

2. Спадкування. Перехід права власності в порядку спадкуван­ня можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. В цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: а) смерть спадкодавця + заповіт + прийнят­тя спадщини спадкоємцем; або б) смерть спадкодавця + прийнят­тя спадщини спадкоємцями за законом.

Спадкове право відповідно до пандектної системи становить са­мостійний розділ цивільного права і йому спеціально присвячена Книга шоста ЦК (ст.ст.1216-1308 ЦК).

3. Набуття права власності у разі приватизації державного май­на та майна, що є у комунальній власності, відбувається шляхом відчуження майна, яке перебуває у державній чи комунальній влас­ності, а також майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб (ст.345 ЦК).

На думку деяких цивілістів, приватизація є похідним способом виникнення права власності, бо разом з майном до осіб, що при­ватизували майно, переходять відповідні права та обов'язки.

На перший погляд, у таких випадках, дійсно, ніби маємо спра­ву з переходом права власності від однієї особи (держави) до іншої, має місце зміна власника і форми власності.

На думку Харитонова О.Є., в даному випадку йдеться не про звичайний перехід права власності від одного власника до іншого, а відбувається "роздержавлення": фак­тично держава відмовляється від правомочностей, які вона мала як суб'єкт публічного права. І право приватної власності як таке впер­ше виникає у суб'єктів приватного права. Тобто, знову таки ставляться у різне положення окремі суб’єкти права власності (держава чи інші учасники цивільно-правових відносин), що є порушенням ст. 13 Конституції України.

Однак, з урахуванням викладеного, все таки приватизацію ми повинні віднести до первинних спосо­бів набуття права власності.

На думку деяких цивілістів, приватизація є похідним способом виникнення права власності, бо разом з майном до осіб, що при­ватизували майно, переходять відповідні права та обов'язки.

Порядок проведення приватизації регулюється спеціальним законодавством, до якого належать закони: "Про приватизацію державного майна"; "Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)"; "Про приватизаційні папери" та інші.

Зокрема, цим законодавством передбачено наступний порядок приватизації державного майна:

- опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;

- прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації;

- опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта;

- проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);

- проведення у випадках, передбачених законодавством, екологічного аудиту об'єкта приватизації;

- затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.

При цьому розрізняють наступні способи набуття права власності на державне майно.

Приватизація державного майна здійснюється шляхом:

- продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом; 

- продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;

- продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем необхідних документів;

- викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Дані питання потребують додатково вивчення, що Ви можете здійснити самостійно, у зв’язку з браком часу, відведеного на заняття.

Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.