Право довірчої власності

У відповідності із змінами і доповненнями, внесеними у ЦК 2003 р. Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 19 червня 2003 р., право довірчої власності є особли­вим видом права власності, яке виникає внаслідок закону або до­говору управління майном (ч.2 ст.316 ЦК).

Договір управління майном може засвідчувати виникнення в уп­равителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбаче­ні обмеження права довірчої власності управителя (ч.2 ст.1029 ЦК).

Управитель діє без довіреності.

Управитель, якщо це визначено договором про управління май­ном, є довірчим власником майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном (чч. 4, 5 ст.1033 ЦК).

5. Форми права власності.

Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності.

Відповідно до такого підходу Конституція передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини опосередковуються правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: передбачені право власності Українського народу (ст.13), право державної власності (ст.14), право приватної власності (ст.41), право власності Автономної Республіки Крим (ст.138), право комунальної власності як власності територіальних громад (ст.142).

Згідно ч.4 ст.2 ЗУ “Про власність” в Україні існує приватна, колективна та державна форми власності, що іде в розріз з указаним положенням Конституції. Хоча, даний закон визначає суб'єктами права власності в Україні: народ України, громадян, юридичних осіб, державу, інші держави, їх юридичних особи, спільних підприємств, міжнародних організацій, громадян інших держав та осіб без громадянства.

У ст.ст.324-327 ЦК не міститься спеціального правила про поділ права власності на види, але як і в Конституції, у них йдеться про право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності.

Слід звернути увагу на те, що в цьому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують право власності Українського народу, яке не є окремою економічною формою власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб’єкту права власності.

Слід зазначити, що ЦК не згадує окремо право власності Автономної Республіки Крим. З точки зору розрізнення форм власності це начебто логічно, оскільки такої економічної форми не існує.

Проте власність Автономної Республіки Крим не можна вважати державною, оскільки вказана Республіка не є державою. Водночас майно, яке належить Автономній Республіці Крим, не можна вважати таким, що перебуває у комунальній власності, оскільки зазначена Республіка не є територіальною громадою.

Виходячи з того, що поділ на види права власності ґрунтується на виокремленні його суб’єктів, а Автономна Республіка Крим є учасником цивільних відносин (ст.168 ЦК), є підстави стверджувати, що право власності Автономної Республіки Крим є відокремленим як вид державної власності, так і від права власності територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої Республіки.

Право власності Українського народу.

У відповідності зі статтею 13 Конституції України “земля, її надра, атмосфер­не повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природ­ні ресурси її континентального шельфу, виключ­ної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу”. Врахо­вуючи природу цієї статті, можна дійти виснов­ку, що Український народ визнається самостій­ним суб'єктом права власності нарівні з дер­жавою та іншими суб’єктами цивільних відносин. Дане положення відтворене у ч.1 ст.324 ЦК.

Серед фахівців виникає питання, чи не при­зведе визнання права власності, зокрема на зе­млю народу в цілому, і окремої особи на окре­му ділянку землі до подвійного права власнос­ті. На думку В.В.Носіка, земля як об'єкт права власності Українського народу пов'язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст.2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст.5). Таким чином. Конституція України, за­кріплюючи верховенство народу на всій тери­торії, яку займає Україна і яка обмежена кор­донами з іншими країнами, відображає ставлен­ня (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на зе­мельній території держави для спеціального ви­користання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закрі­плює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного пануван­ня над певною частиною земної кулі.

Як зазначає інший автор — Я.М.Шевченко, поєднання належності права власності україн­ського народу і водночас його здійснення від імені власника дає змогу робити висновок, що власність українського народу є водночас дер­жавною власністю. З іншого боку, право влас­ності на землю не є лише правом держави. Необхідно, на думку автора, розрізняти ті випад­ки, коли право власності на землю торкається інтересів суспільства в цілому — тоді земля ви­значається як об'єкт права власності Українсь­кого народу (відповідно і держави), і ті випадки, коли, згідно з Конституцією, людині належить і гарантується право власності на землю.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Органи державної влади та місцевого са­моврядування не є власниками того майна, що відноситься до об’єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна торкаються сфери управління зазначеним майном.

В той же час ч.3 ЦК гарантує доступ до користування природними об’єктами права власності Українського народу кожному громадянинові, але в межах передбачених законом.

Право приватної власності.

Право приватної власності є головною правовою формою насам­перед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою.

У відповідності зі ст. 325 ЦК суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сут­ності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми влас­ності, насамперед можуть бути: її об'єктний та суб'єктний склад; об­сяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими її формами.

Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону України “Про власність” об'єк­тами права приватної власності є житлові будинки, квартири, пред­мети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а та­кож інше майно споживчого і виробничого призначення.

Приватна власність фізичних осіб.

Закон “Про власність” дещо розкриває поняття суб'єктів права приватної власності — фізичних осіб.

Відповідно до Закону України “Про власність” суб'єктами права приватної власності фізичних осіб в Україні є громадяни України, громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без грома­дянства. Громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо ін­ше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11). За ЦК України (ст. 325) ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про влас­ність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна чи його використання (наприклад, щодо земельних ділянок).

Іншою ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна (ст. 19 “Про власність” та ст.319 ЦК).

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України “Про власність”, не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верхов­ної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затвер­джено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності гро­мадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юри­дичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний по­рядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До Переліку за додатком №1 входять:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, за­значеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднан­нями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна вій­ськова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні за­соби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридич­них осіб недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патро­нів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний поря­док набуття громадянами права власності, то в додатку № 2, зокре­ма, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутріш­ніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права при­ватної власності громадян не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим грома­дянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. 3 таких міркувань наведений перелік у майбутньому може бути доповнений.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земе­льна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови то­що), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

У новому ЗК України не встановлено граничних максимальних розмірів земельних ділянок. Водночас однією з новел стало введен­ня положення ст. 121 ЗК України 2001 р. про те, що для ведення фермерського господарства громадяни мають право на безоплатну їм передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське гос­подарство, а якщо такі підприємства відсутні — у розмірі середньо­го паю по району. В інших випадках ці розміри є такими: для веден­ня особистого селянського господарства — не більше 2 га; для будів­ництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) — не більше 0,25 га, у сели­щах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га; для інди­відуального дачного будівництва — не більше 0,10 га; для будівниц­тва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га. Новий ЗК України багато в чому зберіг правонаступність щодо нормування земельних ділянок, що передаються безоплатно. Однак слід зазначити, що но­вий Кодекс не встановив граничних обмежень розмірів земельних ділянок, отримуваних громадянами за цивільно-правовими підста­вами. І лише в п. 13 Перехідних положень ЗК України зазначено, що на період до 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набува­ти право власності на землі сільськогосподарського призначення за­гальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Можливе також певне регулювання відно­син з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, із вста­новленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонер­ного товариства закритого типу можуть, як правило, лише заснов­ники, такі акції не можуть розповсюджуватися через підписку, купуватися та продаватися на біржі.

Відповідно до ст. 49 Закону України “Про власність” володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власнос­ті на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціаль­ним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жи­тловий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим до­говором купівлі-продажу.