Глава 25 цк визначає підстави припинення права власності. Відповідно до ст.346 цк право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не мо­же належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою сус­пільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичер­пним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припине­не також у інших випадках, встановлених законом. До них нале­жить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросо­вісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст.1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбу­вається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі та­кож знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права влас­ності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної дав­ності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення ін­ших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стяг­нення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіс­кація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Консти­туції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права влас­ності" (ст.41).

Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпоряджен­ня річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням ін­шої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридич­ним фактом, що лежить в основі переходу права власності від від­чужувача до набувача, є договір (ст.626). Це означає, що відчужен­ня права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які вису­ваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст.202-214 ЦК) і дого­ворів зокрема (ст.ст.626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає у то­му, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужува­ча) і виникнення права власності у іншої (набувача).

Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише право­мочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресне відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмо­ву від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується ін­ших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна гро­мада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресне відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами:

а) шля­хом спеціальної заяви про це;

б) шляхом вчинення дій, що зрозу­міло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припи­няється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке під­лягають державній реєстрації (ст.182 ЦК), право власності на ньо­го припиняється з моменту внесення за заявою власника відповід­ного запису до державного реєстру.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити намір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено.

Умовами застосування цієї норми є:

- правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

- недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебу­вання певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);

- надання зазначеному закону зворотної сили;

- відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);

- невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановле­ного законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добро­вільне відчуження майна).

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, во­но за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу держав­ної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження за­лежить від призначення та виду майна, що продається. Його мож­на реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з від­чуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передаєть­ся у власність держави. У цьому разі колишньому власникові май­на виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Знищення майна (ст.349 ЦК) може бути результатом дій влас­ника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті ви­падку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній ре­єстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесен­ня за заявою власника змін до державного реєстру (ч.2 ст.349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про вик­лючення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням "фантомних" об'єктів права власності. Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для виз­нання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст.234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки.

Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього іс­нувати не може. Воно має припинятися незалежно від того, як да­лі поводиться власник.

Припинення права власності у зв'язку з викупом майна у влас­ника. Викуп земельної ділянки посідає особливе місце серед під­став припинення права власності, оскільки має виражені публічно-правові ознаки, ґрунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є по­ложення ч.5 ст.41 Конституції, згідно з якими примусове відчужен­ня об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в поряд­ку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного від­шкодування їх вартості.

У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна перед­бачає дві ситуації:

1) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ді­лянці);

2) викуп пам'ятки історії та культури.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст.146 ЗК іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб (спорудження будівель, споруд органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; спорудження об'єктів оборо­ни та національної безпеки; будівництво та обслуговування ліній­них об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструкту­ри тощо).

Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності зго­ди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціати­ви органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повно­важень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за один рік до викупу. Цей строк імперативне визначений за­коном (ч.З ст.350 ЦК) і не може бути скороченим державним ор­ганом.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Межі її встановлені Методи­кою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженою постановою Кабінету Мініс­трів України від 23 березня 1995 р. № 213, і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Ка­бінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Їх застосу­вання є обов'язковим для органу, який ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і неру­хомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначе­не майно могло бути реалізованим у певній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, місцезнаходження земельної ділянки тощо.

Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, то викупна ціна має включати його ринкову вартість. Вимога про викуп зазначеної нерухомості під­лягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання зе­мельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідніс­тю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення жилого будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх за бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це мож­ливо.

У разі знесення або перенесення зазначених об'єктів на іншу зе­мельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збит­ків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання Їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населеного пункту. Знесення жилого будин­ку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньо­му як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в поряд­ку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхід­ністю власник має право розпорядитися жилим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земель­ній ділянці на власний розсуд (ст.351 ЦК).

Якщо майно, розташоване на ділянці, не належить її власнико­ві, то питання про його викуп вирішується за правилами ст.351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До ви­купної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і не­рухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власни­кові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділян­ки у зв'язку із суспільною необхідністю, може надати йому іншу зе­мельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викуп­ної ціни.

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення.

У цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток іс­торії та культури робить власнику пам'ятки відповідне поперед­ження. І якщо такий власник не вживе заходів щодо її збере­ження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може поста­новити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей тощо).

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збере­ження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за зго­дою сторін, а у разі спору — судом (ст.352 ЦК).

Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у випадку невиконання зобов'язання, забезпечено­го заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст.589 ЦК). У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалізоване з публічних торгів або іншим чином у порядку, вста­новленому договором сторін чи законом (ст.ст.590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення права власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невико­нання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі ст.620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинен­ня права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передання конкретної речі, визначеної індивідуальними ознаками, кредитору.

Реквізиція — це примусове відчуження майна у власника на підставі та у порядку, встановлених законом, за умови попередньо­го і повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, вря­туванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення по­ширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у ра­зі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичай­них обставин з метою суспільної необхідності.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж піс­ля припинення надзвичайної обставини реквізоване майно зберегло­ся, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення. якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, водночас вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рі­шенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний харак­тер (майно переходить у власність держави безоплатно) і може зас­тосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зо­бов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у ме­жах активу майна, що перейшло до неї. Відносини, які виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними акта­ми, зокрема Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпоряд­ження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. № 1340.

Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адмініс­тративного стягнення слід відрізняти стягнення судом коштів у до­хід держави в порядку регресу (чч.2, 3 ст.1191 ЦК) тощо.