1.2. Предмет, функції та завдання педагогічної етики

Педагогічна етика – це складова частина етики, яка віддзеркалює особливості функціонування моралі в умовах цілісного педагогічного процесу, наука про різнобічні аспекти моральної діяльності вчителя. Предметом педагогічної етики є закономірності вияву моралі у свідомості, поведінці, відносинах і діяльності педагога. Педагогічна етика здійснює такі основні функції:

• пізнавальну – виявляється в тому, що вона дає людині нові знання про світ і водночас виступає формою суспільної свідомості;

• регулятивну – забезпечує регуляцію поведінки, відносин людей у різних сферах суспільного буття; педагогічна мораль специфічно регламентує взаємовідносини учителя з учнями, колегами, батьками учнів;

• виховну, оскільки моральні настанови, норми, оцінки, моральні орієнтири служать вихованню моральної особистості;

• ціннісно орієнтовану – з одного боку ціннісно орієнтує педагогічну діяльність, з іншого – педагогічна мораль забезпечує формування ціннісних орієнтацій на моральну діяльність і вдосконалення моральних відносин.

До змістовних структурних компонентів педагогічної етики відносять: моральну свідомість, моральну діяльність, моральні відносини. Основними завданнями педагогічної етики є:

1) дослідження теоретичних проблем педагогічної етики;

2) розробка проблем моральних аспектів педагогічної праці;

3) вияв вимог, які пред’являються до морального обличчя педагога;

4) вивчення особливостей моральної свідомості педагога;

5) розробка питань морального виховання та самовиховання.

1.3. Історичні аспекти розвитку педагогічної етики

Елементи педагогічної етики знаходимо у вченнях древніх філософів і педагогів, які намагалися осмислити специфічні проблеми педагогічної моралі. Особливе місце в історії педагогічної етики посідає вчення Сократа. Він прийшов до висновку, що сутність людського буття полягає в моральності. Причому для Сократа вищим було не те, що дано людині природою, а те, що набувається культурою, вихованням. Зробивши це важливе відкриття в пізнанні людської сутності, мислитель усю свою просвітницько-виховну роботу спрямував на моральне вдосконалення особистості. Головну роль у моральному вдосконаленні особистості він відводив знанням. Знання вирішують справу, вони роблять людину вільною. Моральну діяльність Сократ розглядав з точки зору доцільності. Ми діємо правильно, коли наші дії досягають поставленої мети. З цього випливає, що для правильної дії необхідно знати співвідношення між цілями і засобами їхнього досягнення. Крім того, всі наші дії тільки тоді є морально цінними, коли ми маємо правильне пізнання добра. Звідси випливає, що всі добрі вчинки обумовлюються знанням або мудрістю – і навпаки, хто знає добро, на думку Сократа, неминуче до нього прагне і його осягає. Зло може відбуватися тільки від невідання блага і шляху до нього (парадокс Сократа). Це встановлення нерозривного зв’язку між знанням добра і добрими вчинками призводить Сократа до ототожнення мудрості з чеснотою, розумності – з добром, ототожнення досить характерного для всієї грецької філософії та провідності в тому чи іншому сенсі у всій історії етики до наших днів. Виходячи з того, що вихованням можна подолати аморальність, Сократ ставив високі вимоги як до учителів, так і до учнів. Передусім учитель повинен мати незаперечний авторитет, а учень має послідовно звільнятися від духовного рабства: бути освіченим, витриманим, «пізнати самого себе», в усьому дотримуватися міри, хвалитися не зовнішніми ознаками, а прекрасними справами. Сократ як учитель мав незаперечний авторитет серед своїх учнів, про що свідчать його взаємини з відомими учнями – Платоном та Алківіадом.

Платон надає важливого значення дружбі між учителями та учнями. Сутність будь-якої дружби між людьми полягає у тому, що вони приводять один одного до істини. В академії, яку створив Платон, дотримувалися принципу: жодну науку вільна людина не повинна вивчати як раб. Вчитель, на думку Платона, має бути дуже обережним і стриманим у своїх оцінках і висловлюваннях.

З академії Платона, яка проіснувала понад тисячу років, вийшло багато прекрасних педагогів, проте особливо виділяється Аристотель, який встановив предмет і особливі ознаки етики як науки, дав їй ім’я. У Аристотеля є багато праць з етики, зокрема «Евдемова етика», «Нікомахова етика», «Велика етика», «Про доброчесність». Філософ наголошував, що кожна людина, а особливо вчителі, повинні володіти високими доброчесностями. Він виділив 10 моральних доброчесностей: мужність, розсудливість, щедрість, пишність, величавість, честолюбство, рівність, правдивість, дружелюбство, люб’язність. Найдосконалішою доброчесністю Аристотель вважав справедливість.

Цікавими є й етичні погляди римських мислителів, зокрема Квінтіліана. Він вважає, що надзвичайно важливою справою є вибір високоморальних вчителів, оскільки аморальний учитель виховує подібну до себе аморальну дитину. На думку філософа насилля та знущання над дитиною, свідчать про те, що вчитель недостатньо з’єднаний духовно зі своїм учнем. У результаті відбувається моральне приниження як учня, так і вчителя.

Квінтіліан розробив своєрідний кодекс педагогічної етики:

 1. Нехай учитель викличе в собі батьківські почуття до своїх учнів і постійно уявляє себе на місці тих людей, які довіряють йому своїх дітей.

 2. Нехай він сам не має вад і не переносить їх на інших.

 3. Нехай суворість його не буде гнітючою, а ласкавість не буде розслабливою, щоб звідси не виникла ненависть або презирство.

 4. Нехай будуть тривалими бесіди про моральне й добре, адже чим частішими будуть умовляння, тим меншою буде потреба в покараннях.

 5. Нехай учитель не буде роздратованим і водночас не потурає тим, хто потребує виправлення.

 6. Нехай він буде доступним у викладанні, терплячим у роботі, більш старанним, ніж вимогливим.

 7. Нехай із бажанням відповідає тим, хто запитує, і нехай запитує мовчазних.

 8. На похвалу він нехай буде не надто скупим, але й не надто щедрим, оскільки перше відбирає бажання до праці, а друге народжує безпечність.

 9. При виправленні того, хто потребує усунення, він не повинен бути надто суворим, тим більше сварливим.

10. Нехай він кожен день скаже учням що-небудь таке, що у них назавжди залишиться в пам’яті.

Проте педагогічна етика учителя, застерігав Квінтіліан, не здатна виховати гідну людину, якщо не буде відповідного морального оточення. Особливо велика роль у цьому процесі сім’ї. Ставлячи високі вимоги до моральних якостей вчителя, можновладці Риму виявляли й турботу про його матеріальний і соціальний стан. Про що свідчить указ імператора Костянтина про привілеї для вчителів (333 р. н.е.).

В епоху середньовіччя панує євангельська моральна доктрина. Ранньохристиянські мислителі-педагоги розробляли педагогічну етику на засадах добра, милосердя, любові. Одним із їх представників є Блаженний Августин. Він вважав, що молитва є головним засобом самовдосконалення, самопізнання, самовиховання християнина. Учителя він радив обирати такого, що перебуває в старших літах, досвідченого життям і мудрого з ласки Божої. У своїй праці «Про вчителя» Августин окреслює ті необхідні риси, якими на його думку повинен володіти педагог, зокрема: він повинен щиро любити Бога, бути добрим, скромним, володіти різнобічними знаннями. Але якщо вчитель чогось не знає, краще признатися у цьому, ніж демонструвати удаване знання. Мислитель засуджує невимогливих учителів.

Що ж стосується етичних засад виховання підростаючого покоління у Київській Русі, то вони відображені у «Повчанні», у якому Володимир Мономах закликає дітей через каяття, сльози й молитву стати на шлях праведності. У «Повчанні» автор закликає виконувати свої обов’язки як перед Богом, так і перед ближніми своїми, а також не кривдити бідних, дітей, старих людей, сиріт та вдів. У епоху Відродження та Нового часу педагоги-гуманісти різко виступають проти середньовічної схоластики, обґрунтовують положення, згідно з якими дитина заслуговує на повагу, шанобливе ставлення до її індивідуальності, неповторності, пропагують ідеї гуманного ставлення до дитини, з метою її саморозкриття, самовдосконалення.

Значний внесок у розробку проблем педагогічної етики зробив Я.А.Коменський. Його турбувало передусім те, що не кожен педагог знаходиться на рівні необхідного гуманного ставлення до дитини. Багато з тих, що повчають, уміють гарно й артистично говорити з кафедри про добро, справедливість, гідність, а за межами аудиторії, у буденному житті є невитриманими, грубіянами, заздрісними, слово у них розходиться з ділом. Діяльність учителя не за власною совістю і призводить до того, що немає у світі порядку і панує ненависть, злість, крадіжки, вбивства. Коменський підкреслював, що учителями повинні бути люди набожні, чесні, діяльні та працьовиті не лише ззовні, але насправді мають бути живим зразком доброчесності, які зобов’язані прищепити іншим.

Ці вимоги мають багато співзвучного з поглядами педагогів Києво-Могилянської академії, братських шкіл України – Стефана Зизанія, Кирила Ставровецького, Симеона Полоцького, Григорія Сковороди та ін. Так, у статуті Львівської братської школи вказувалося, що «дидаскал або вчитель цієї школи має бути благочестивий, розсудливий, смиренно мудрий, лагідний, стриманий, не п’яниця, не блудник, не хабарник, не сріблолюбець, не гнівливий, не заздрісний, не сміхотворець, не лихослов, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, але прихильник благочестя, який у всьому буде взірцем добрих справ».

Цікавими є й погляди на моральне обличчя вчителя вітчизняних педагогів. Так, К.Д.Ушинський виступав проти обмежуючих вказівок, норм щодо поведінки вчителя в кожному конкретному випадку. Він закликав вивчати закономірності, з яких витікають ці норми.

Б.Грінченко був переконаний, що тільки національна школа – це вірний засіб збереження і відродження у молоді національного менталітету, культури, мови та моральності. Денаціоналізація є разом з тим і деморалізацією народу. Справжній педагог має передусім чітко визначитися, з ким йому бути: з рідним народом, чи з тими, хто «однімав його рідну мову і волю».

А.С.Макаренко вважав, що педагогічна мораль має поєднувати в собі суворі вимоги до людини і глибоку повагу до неї. Вчитель повинен бути морально прекрасним не тільки внутрішньо, але й зовнішньо.

В.О.Сухомлинський в основу педагогічної етики поклав любов, ласку, добро. «Моя влада над дитиною – це здатність дитини реагувати на моє слово, яке може бути теплим і ніжним, ласкавим і тривожним, строгим і вимогливим – і завжди мусить бути правдивим і доброзичливим. Я твердо вірю в те, що виховати дитину можна насамперед ласкою, добром».

Г.Ващенко висловлює думку про те, що саме педагог повинен навчити молодь взірцево служити богові і Батьківщині.