50. Тема історичної та національної пам'яті в романі "Собор" Олеся Гончара.

"Собор" (1968) вирізняється в доробку письменника пекучістю поставлених проблем ї своєрідним їх мистецьким втіленням. У центрі твору Олесь Гончар поставив долю конкретної, тобто української, нації та долю духовного начала у житті суспільства.

Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар постукав у серця своїх сучасників, нагадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв'язок між поколіннями, про існування української нації. На перших сторінках роману письменник змальовує старовинний цвинтар на Зачіплянні, забур'янені горбики землі, "над якими колись темними ночами нібито вставали фосфоричні силуети предків. Зараз не встають, а колись нібито вставали, лякали людей. Хто вони були ті вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? І чого вставати їм — тісно лежати в землі? Чи підводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдешність? Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі під шапку — і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не бачить. Чує бусурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!"

Занедбано цвинтар, занедбано пам'ять про козацтво, про славну Запорозьку Січ, про національні святині. Можливо, на думку письменника, цей занедбаний цвинтар і символізує ту реальну прийдешність, на яку вже не хотіли дивитися покійні пращури. Дух України, шо завжди витав над південним степом. озиваючись дзвонами Києва ї Львова, ніби був приспаний, кимось полонений, співуча мова змінилась базарним суржиком, і мало хто вірив у чарівну силу дрібки рідної землі. До них, зневірених і все ж таємно чогось очікуючих, звернувся зі своїм твором Олесь Гончар.

"Найпередовіше у світі суспільство" від самого народження захворіло важкою духовною хворобою: лицемірством, фарисейством, суцільним фальшуванням, безкультур'ям. "...Обхамила та особа всіх підряд і головне — ні за що. І це на службі. А в трамваях, у магазинах, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього — це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена?" — міркує металург Іван Баглай, повернувшись з Індії.

Олесь Гончар порушує гостру проблему збайдужілості та інертності загалу до всього того зла, яке коїться у суспільстві. До протесту здатні тільки такі, як студент Микола Баглай або Ізот Лобода. Десятиліття національного нігілізму виховали такого партійного діяча і функціонера, як Володька Лобода. Він запопадливо знищував все, що зветься духовним набутком народу, його історичною і культурною спадщиною. Це він запропонував взяти собор у риштовання. Його думки і дії наче й "у руслі епохи", проте спрямовані проти національних цінностей, історичної пам'яті: "Скільки б'ємось, скажімо, над тими сучасними обрядами, скількох замучили, а вони, як змовились, пропонують тексти — за голову візьмешся: один фальшивий, а другий ще фальшивіший. Тоді ще й дивуємось, чому деякі відсталі трудівниці і навіть жінки керівних товаришів, паски святять або беруть кумів та потайки дітей хрестити несуть...".

Важливими для ідейного задуму твору є образи Єльчиних подруг, яких не цікавить національна святиня (собор), їхні душі оглухли і здичавіли, були порожні ї майже не торкнуті знаннями, любов'ю, повагою. Все-таки Микола Баглай не хоче вірити словам скептично настроєного технократа Геннадія про те, що "святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм". Микола, будучи свідком убогої антихудожності, яка шалено наступає на все людяне, прекрасне у житті, на все українське, уперто шукає спадщину віків — щоб пізнати корені невмирущої сили рідного народу.

Цілком виправдано у текст роману вмонтована — як спогад Ягора Катратого — новела "Чорне вогнище", присвячена образові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця запорозького козацтва, невтомного збирача дорогоцінних пам'яток нашого народу.

Олесь Гончар у романі "Собор" зосередив увагу на філософських, історичних, морально-етичних, екологічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків — руйначів національних святинь. Усім змістом роман звернений до сучасників. Який слід в історії свого народу залишили, що збудували для прийдешніх поколінь: "Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?" "Собор" позначений публіцистичним і полемічним пафосом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну і культурну спадщину українців.