4. Антична філософія. Пошуки першооснови(Мілетська школа, Геракліт, Піфагор)

Антична філософія зародилася в Греції в VI ст. до н.е. і завершила своє існування з катастрофою Римської імперії у V ст. н.е. Умовно може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Першим філософом античності є Фалес. Головним джерелом античної філософії була давньогрецька міфологія. Мілетська школа.Стала першим осередком грецької філософії, а її засновник Фалес першим намагався виявити єдине начало і основу всього існуючого в світі і дійшов висновку, що така роль належить воді: вона на­чало і субстанція всього розмаїття предметів і явищ: "Все із води і перетво­рюється в воду".

Геракліт (бл. 544 - бл. 483 до н.е.). Якщо мілетці шукали першооснову світу, то Геракліт вказав на одну з основних рис світу (реальності) - нескінченне становлення. Істотна риса всього сущого -рух, бо ніщо не залишається незмінним, нічого постійного немає. "Все тече, все змінюється", - так узагальнив Геракліт міркування мілетцев. Геракліт запропонував розглядати вогонь як основну субстанцію. Вогонь - досконалий образ руху.

З ім'ям Геракліта пов'язана й інша доктрина, якої він надавав навіть більше значення, ніж ідеї вічного зміни - теорія про злиття протилежностей.  У боротьбі протилежності з'єднуються, щоб породити рух, який і є гармонія. Як наслідок, Геракліт звеличував війну. "Війна, - говорив він, - батько всього і всього цар; одним вона визначила бути богами, іншим - людьми; одних вона зробила рабами, інших - вільними". Геракліт вважав, що тільки силою можна примусити людей жити доброчесно.

Піфагор (VI ст. До н.е.). Пифагорейское початок всіх речей - число.  Піфагор заснував містичне вчення, головні положення якого складалися у вченні про переселення душ і гріховності вживання в їжу бобів.

Піфагор вірив, що душа безсмертна, вона просто переселяється в інші види тварин.

У піфагорейський союз на рівних умовах приймалися як чоловіки, так і жінки; всі члени суспільства володіли власністю спільно і вели однаковий спосіб життя. Наука (заняття математикою) була для піфагорійців засобом для досягнення певного життєвого ідеалу: споглядального способу життя.

Піфагор говорив, що "всі речі суть числа". Число є причиною будь-якої речі і висловлює суть взаємозв'язку всього сущого.

5. Класичний період античності: софісти, Сократ. У класичний період антична фіюсофія переносить свою увагу з проблем космосу на проблему людини. її розуму і душі. Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст.

Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику , граматику і стилістику, міркували про мораль у законах і політичних установах .

Софісти, представники грецького просвітництва, готува­ли учнів до політичної діяльності.

Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютни­ми, вони відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації.

Сократ починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Він намагався спонукати учнів до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим , а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю,але інші не знають навіть цього».

Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, мо­ралі,   освіти, мови, теорії аргументації (доведення  і спростування).   Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання навчити людей мислити за допомоги дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його уч­нів, насамперед, з творів Платона.

Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання. «Людино, пізнай саму себе» цей вислів став філософським кредо Сократа.

Осередком людської природи він називає душу, і ця думка пролунала вперше в античній філософії, для того часу во­на була новою і незвичною. Головна здатність душі розум. Щасливе життя це життя, що сповнене доб­ром, прожите з користю для душі. Але щоб робити добрі вчинки, людина повинна знати природу добра. Сократ, а пізніше і Платон, вважали, що чес­ноти людини залежать від її знань.