13. Натурфілософія епохи Відродження.

Натурфілософія - спроба представити і пояснити природу, грунтуючись на результатах, отриманих науковими методами, з метою знайти відповіді на деякі філософські питання. Термін «натурфіло­софія» вперше використав давньоримський філософ Сенека.

Специ­фіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософ­ських вчень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії.

Серед представників натурфілософсько­го напряму — Леонардо да Вінчі,Микола Копернік і Галілео Галілей, Джордано Бруно та ін.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника рево­люційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту  Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню люд­ської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Все­світу та самої себе.

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені  а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіч­чя.

14.Особливості філософсько-світоглядної проблематики Нового часу. Емпіризм і раціоналізм. Під час доби Ногового Часу складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.  Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання.

Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму єДекарт.

15. Філософські погляди Канта Засновником німецької класичної філософії вважають Іммануїла Канта (1724—1804).

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізнавальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. Наступна сходинка пізнання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених суперечностях.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання й розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Ця дуалістична позиція була своєрідним компромісом між матеріалізмом та ідеалізмом.

Призначення людини мислитель бачив у тому, щоб головною метою зробити встановлення блага на землі, зокрема й вічного миру.

Філософія Канта відводить людині центральне місце, підкреслюючи її безумовну цінність. Він переорієнтував філософію на антропологічну проблематику. Усі філософські проблеми, на його думку, зводяться до чотирьох питань: що я можу знати; що я повинен робити; на що я можу сподіватися; що таке людина.

Він доводив, що в людини є три пізнавальних здатності: чуттєвість — здатність до відчуттів, розсудок — здатність до синтезу чуттєвих споглядань і утворення на їх підставі понять і суджень, розум — здатність до умовиводів, доведених до ідей.

16. Філософська система Гегеля Один з найвидатніших німецьких філософів, представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

Філософська система Гегеля складається з трьох частин:

1) Логіки 2) Філософії природи і 3) Філософії духу. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

У гегелівської філософії існує суперечність між метафізичної системою і діалектичним методом. Метафізична система заперечує розвиток в природі, а його діалектичний метод визнає розвиток, зміну одних понять іншими, їх взаємодію і рух від простого до складного. Розвиток суспільного життя Гегель бачив лише в минулому.

Гегель висловив думку про закономірності суспільного прогресу. Громадянське суспільство, держава, правові, естетичні, релігійні, філософські ідеї, згідно гегелівської діалектики, пройшли довгий шлях історичного розвитку. Якщо ідеалістична система поглядів Гегеля носила консервативний характер, то діалектичний метод Гегеля мав величезне позитивне значення для подальшого розвитку філософії, став одним з теоретичних джерел діалектико-матеріалістичної філософії.

17.Марксистська філософія. Її особливості. Його творці - Карл Маркс (1818-1883), Фрідріх Енгельс (1820-1895); час створення - 40-ві роки XIX ст. Об'єктивними факторами виникнення марксистської філософії були такі:

а) соціально-економічні і політичні передумови.

б) природничо-наукові передумови. Особливе місце тут належить трьом великим відкриттям. Це - відкриття закону збереження і перетворення енергії і речовини

в) теоретичні джерела. Головними, безпосередніми і найважливішими були такі джерела: класична німецька філософія (особливо праці Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха); англійська політична економія

Особливості філософії:

1. Філософська основа марксизму заснована на поєднанні матеріалізму з діалектикою, на так званому діалектичному матеріалізмі

2. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Маркс та Енгельс почали розглядати людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен, причому акцент робили на її соціальних характеристиках.

3. Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях.

4. Червоною ниткою через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної власності. Приватна власність, за Марксом, є найглибшим джерелом, витоком усіх соціальних бід, і тому саме її потрібно ліквідувати.

5. Важливою характеристикою марксистської філософії є її атеїзм. У цьому вченні релігія зазнає нищівної критики.

18.Сучасна світова філософія: психоаналітична філософія(З.Фрейд), філософія волі(Ф. Ніцше, А. Шопенгауер) На початку XX століття відбувається переоцінка цінностей і зміна філософами парадигми, тобто характеру постановки філософських проблем і їх рішення. Характерна для класичної філософії безмежна віра в людський розум, віра в соціальний і науковий прогрес та панування людини над природою, створення суспільства соціальної справедливості і зміни самої людської природи, - все це піддається жорстокій критиці і починається перехід до некласичної філософії.

Філософія цього часу вважає, що багатогранний світ можна пізнати за допомогою різних форм пізнання (не тільки розумом!). В якості предмету вивчення її стають все нові й нові об’єкти дійсності, що веде до виникнення принципово нових напрямів: філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки, права, моралі, мистецтва, тощо. 

Сучасній філософії є характерним антропоцентризм – в центрі її ідей і роздумів знаходиться людина, її суть, сенс її життя і діяльності, свобода. 

Філософія волі.Артур Шопенгауер - філософ-ідеаліст.

У його філософії основою буття, життєдайним буттєвим початком виявляється не пізнавальна здатність, а воля. Розум грає другорядну, службову роль по відношенню до волі.

Шопенгауер намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому жодні суспільно-політичні перетворення нічого не змінять.Виділяв 2 аспекти розуміння суб’єкту: той, що даний в якості об’єктусприйняття, і той, щоє суб’єктомсам по собі.

Фрідріх Ніцше - один з засновників сучасногого ірраціоналізму.Основні положення філософії Ніцше:1.все, що існує, є воля до влади; 2.сам світ є безліччю картин світу, що борються між собою. Основні твори: "Людське, занадто людське", "Весела наука", "По тойбік добра".

«Філософія життя» Шопенгауера і Ніцше була спрямована на критику відірваного від життя раціоналізму, а також на критику бездуховності, аморальності, лицемірства й святенництва. 

В XX ст. ірраціоналістичну традицію продовжили психоаналіз і екзистенціалізм. Як і раніше найважливішою залишається тема людини (психоаналіз, екзистенціалізм, філософська антропологія). З’являється новий ракурс в досліджені свідомості - (феноменологія, психоаналіз).

Психоаналітична філософія.Засновником психоаналітичної традиціїстав Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.) Його основним внеском в науку і філософію стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства.

На дукмку Фрейда психика людини роздвоюється на дві сфери-свідоме та несвідоме.

Поділ психики на свідоме і несвідооме є основною передумовою психоаналіза. Він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню важливі патологічні процеси душевного життя. Тобто психоаналіз має розглядати свідомість як якість психічного яке може приєднуватись чи неприєд-нуватись до таких якостей. Створена Фрейдом теоритична система психики про свідоме те нес-відоме стала основою психоаналітичної системи.

Особлива увага приділялася Фрейдом дитячій психіці, дитинству, коли відбувається перший досвід конфлікту між соціа­льними заборонами і бажаннями, коли зазнаються психічні травми, що в явній формі можуть виявитися набагато пізніше.

19.Неопозитивізм: основні ідеї та принципи Неопозитивізм — один з напрямків філософії в XX ст., сучасна форма позитивізму.

Неопозитивізм – він зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грун­туються на фактах. 

Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891-1970), німецький філософ Хане Рейхенбах (1891-1953), австрійський філософ Люд-віг Вітгенштейн (1889-1951).

Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх.

Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність.

Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо.

Неопозитивізм, свідомо обмеживши коло філософських проблем, сконцентрувавши всю увагу на методології науки, вніс великий вклад у розвиток логіки, математики, інформатики, лінгвістики і інших конкретних наук.

20.Ідея трьох світів і двох натур Г. Сковорроди. Кордоцентризм у вченні Сковороди. Концепція сродної праці. Сковорода визнає існування двох натур. Перший тип буття він найчастіше характеризує як оманливість, зовнішність, матерію; другий описує,як «божественність», «духовність», «істина». Невидима натура переважає. Вона є основою речей, їхньою рушійною силою. Сковорода не заперечує їх взаємозв'язку. У цьому контексті показовим є наведений ним приклад дерева і тіні, адже між ними існує суттєва відмінність.

Григорія Сковорода створив концепцію трьох світів, яка полягає в  існуванні:  1) великого або макрокосмосу (Всесвіт);  2) малого або мікрокосмосу (людина);  3) символічного (біблія, міфологія тощо).  Макрокосмосом, який є першим і головним світом у Сковороди, є весь Всесвіт, що включає в себе все народжене у великому світі і складається з безлічі паралельних світів. Цей світ вічний і безмежний - у ньому немає ні початку, ні кінця.

Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини. У концепції Сковороди людина є малим світом, мікрокосмосом, що містить в собі всі особливості Всесвіту -  макрокосмосу.

Третім у концепції "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією. Хоча, на його думку, Біблійські легенди це фантазія, обман, але вони мають таємниче значення та містять повчальне знання. Існування третього світу у Сковороди є необхідним для забезпечення зв’язку двох інших світів, тобто, людини з Богом.

Філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відображення вона знайшла у Григорія Сковороди. Кордоцентризм Г.Сковороди розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя.

Однією з головних ідей філософії Сковороди була ідея так званої сродної праці.  Він навчав, що кожна людина має працювати. Бо ледарювання призводить до деградації насамперед духовної, воно ніби уповільнює життя людини, робить його беззмістовним та безбарвним. Тільки праця в змозі позбавити людину песимізму, нудьги та сірості. Але ця праця має відповідати покликанню людини, найтоншим порухам людського серця. На жаль, тогочасне суспільство зовсім не зважало на природні нахили людини. Григорій Сковорода помітив таку несправедливість і обміркував шляхи її подолання. Він дійшов висновку, що головне — вчасно помітити нахили дитини і в жодному разі не створювати перешкод на шляху її духовного та професійного розвитку. 

Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" до землеробства, другі - до військової справи, треті - до богослов'я і т.д. Якість і міра обдарувань теж різні. Ідея сродної праці, що її висловив Григорій Сковорода, була по-справжньому новаторською для тогочасного йому суспільства. Але все лишилось, як і було.

21. Академічна філософія 19 ст. «Філософія серця» П.Юркевича. У 20 - 50-х роках ХІХ ст. важливими центрами філософської думки в Україні стають вищі навчальні заклади. Це, насамперед, Київська духовна академія,університети у Харкові та Києві, ліцеї в Одесі та Ніжині. Не обійшлося без поширення впливу західноєвропейських ідей, зокрема німецької класичної філософії.В Україні в першій половині ХІХ ст., згадувались імена професійних філософів, які сприяли цьому процесові, знайомлячи своїх слухачів з філософськими ідеями Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Це був восновному період наслідування, запозичення, пересадження на український грунт чужих ідей. Однак вони все-таки були далекими від професійного філософського рівня, тяжіючи швидше до чуттєво-емоційного, символічного сприйняття світу, ніж до його духовно-теоретичного осмислення. Видатний український філософ XIX ст.

П. Юркевич виступає проти ідеї самозакінченості розуму, що лежить в основі класичної німецької філософії, проти інтелектуалізму, що бачить в раціональному початку суть людини. Юркевич підкреслював, що розум лише верхівка, а не корінь духовного життя людини. Знання народжуються в результаті діяльності душі, зв'язані з її цілісним настроєм, духовно-моральними причинами, і тільки увійшовши в серце, можуть бути засвоєні.

У центрі філософського вчення Юркевича стоїть людина. Людина в дусі своєму – істота унікальна: вона унікальна сама в собі і в своїй свободі.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

22. Філософський зміст поняття «буття» Буття - одна з найважливіших категорій філософії. Вона фіксує і висловлює проблему існування в її загальному вигляді. 

У сучасній філософській літературі вказується два значення слова "буття".

У вузькому сенсі слова - це об'єктивний світ, що існує незалежно від свідомості; в широкому - це все існуюче: не тільки матерія, але і свідомість, ідеї, почуття і фантазії людей.

Отже, буття - це все те, що існує, будь то людина або тварина, природа або суспільство, величезнаГалактика або наша планета Земля, фантазія поета чи сувора теорія математика, релігія або закони, що видаються державою. Буття має своє протилежне поняття - небуття. І якщо буття - це все, що існує, то небуття - це все, чого немає.  Слово "буття" отримує в філософії особливий сенс, зрозуміти який можна, тільки звернувшись до розгляду філософської проблематики бутя.

Вперше цей термін у філософію ввів античний філософ Парменід. Для позначення і одночасно вирішення однієї реальної проблеми. Буття - це те, що є за світом чуттєвих речей, і це є думка. Воно єдине і незмінно, абсолютно не має всередині себе поділу на суб'єкт і об'єкт, воно є вся можлива повнота досконалості, серед яких на першому місці Істина, Добро, Благо, Світло. Визначаючи буття як істинне суще, Парменід вчив, що воно не виникло, незнищуване, єдино, нерухомо, нескінченно в часі. Воно ні в чому не потребує, позбавлене чуттєвих якостей, а тому його можна осягати тільки думкою, розумом. 

23.Філософське розуміння матерії

Матерія – це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка надана людині у відчуттях, яку вона може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини.

Оточуючий людину світ знаходиться у постійній зміні, в русі. Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка б не знаходилась хоча б у якомусь русі, а була б у стані абсолютного спокою. Така нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла б виявити жодних своїх властивостей тобто вона мала бути абсолютно непоміченою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, що рух є невід’ємною, атрибутивною характеристикою матерії, її всезагальною і необхідною властивістю. Матерія існує не інакше ніж в русі, тому рух є способом існування матерії. Рух – це зміна взагалі.

Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії.

Рух є способом існування матерії, а простір та час є формами її існування. Простір та час постають загальними принципами організації будь-якого об’єкта дійсності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченного світу.

Кожне матеріальне тіло має об’ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими тілами, займає своє місце в певній, більш глобальній системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються в понятті «простір». Отже, простір – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об’єктів.. Час – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів.

24.Поняття руху і розвитку, їхнє співвідношення З філософської позиції можна стверджувати, що рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об´єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням.

Рух – загальне, об'єктивне стан матерії, що виражає внутрішню притаманну їй активність.

У навколишньої дійсності можна виділити 5 основних форм руху матерії (Енгельс), які відповідають рівням організації матерії: 1. механічна форма (переміщення макротіл в просторі) 2. фізична (теплові процеси, магнітні взаємодії) 3. хімічна (взаємодії між атомами) 4. біологічна (органічна життя, обмін речовин, процес функціонування живої клітини) 5. соціальна або громадська (будь-які суспільні процеси, що будь-яка практична діяльність людей). Особливим типом руху є розвиток. Властивості розвитку: · загальність (розвиток існує на всіх рівнях організації матерії) · безповоротність (розвиток пов'язаний з появою в системі нових елементів або нового способу зв'язку її частин, що робить неможливим повернення об'єкта в початковий стан) · спрямованість

За своїм змістом поняття "рух" більш загальне, ніж поняття "розвиток".