10.Гуманізм філософії Відродження (15-18 ст.)

Однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Гумані́зм епо́хи Відро́дження—європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентівРенесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури. Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки(1304–1374). Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть.

У гуманістичному середовищі виник новий ідеал особистості, породжений світськими та класичними прагненнями цього світогляду. Згаданий ідеал було розвинуто в гуманістичній літературі.  Головним принципом всієї гуманістичної етики Ренесансу було вчення про високе призначення людини, про її гідність. Гуманісти вважали, що людина, наділена розумом та безсмертною душею, володіє чеснотами та безмежними творчими можливостями, вільна у своїх вчинках та помислах, поставлена в центр світобудови самою природою. Це вчення ґрунтувалося на поглядах античної філософії, а також частково на середньовічній теологічній доктрині про те, що людина була створена за образом та подобою Бога.

Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності.

Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскільки прекрасне висувається на перший план. Причому на чільне місце ставиться не наслідування природи, а сама творчість художника. Об'єктом цієї творчості стає краса людського тіла.

Творча, матеріально-чуттєва діяльність людини в епоху Відродження дає не просто задоволення земних потреб, а веде до створення нового світу, самовдосконалення.

В епоху Відродження розвиваються нові уявлення про Всесвіт, який постає не замкненим, обмеженим, скінченним у просторі, а нескінченним.

11. Натурфілософія епохи Відродження.

Натурфілософія - спроба представити і пояснити природу, грунтуючись на результатах, отриманих науковими методами, з метою знайти відповіді на деякі філософські питання. Термін «натурфіло­софія» вперше використав давньоримський філософ Сенека.

Специ­фіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософ­ських вчень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії.

Серед представників натурфілософсько­го напряму — Леонардо да Вінчі,Микола Копернік і Галілео Галілей, Джордано Бруно та ін.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника рево­люційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту  Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню люд­ської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Все­світу та самої себе.

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені  а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіч­чя.

12.Філософія Нового Часу (17-18 ст). Основні риси. Період Нового часу (Х V І ст) - зародження і утвердження нового суспільного устрою, який запропонував нові ціності і засади людського життя в порівнянні з попереднім феодальним ладом. Перед філософами постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Ціллю наукового пізнання була проголошена ідея постановки природи, її сил на службу людині для полегшення її існування. На цій основі в 17ст. було сформовано 2-а протилежних напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм(емперіо - досвід) - єдиним джерелом пізнання – є чуттєвий досвід або дані органи відчуття людини.

Раціоналізм(розум)- джерело пізнання розум, логічне мислення, всезагальність і необхідність як логічні ознаки достовірного знання не можуть бути виведені з досвіду та його узагальнень, вони можуть бути виведені тільки з самого розуму та його апріорних понять; чуттєвий досвід не може забезпечити достовірну і загальновизнану систему знань.

У кiнцi 16-17 ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки.

Філософія Нового часу-це філософія короткого (17 - 18ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. Протягом цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії.

Основні риси філософії Нового часу:  1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики. 2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження. 3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.  4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу. 5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права. 6. Просвітництво. 7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.