32.Свідомість як вища форма відображення світу, її соціальний характер

Свідомість — вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням,світоглядом,самосвідомістю,самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість виникає і функціонує через необхідність здійснення взаємодії між людьми.  Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля.

Розвиток свідомості - це насамперед збагачення ії новим знанням про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості

33.Структура свідомості. Самосвідомість.

Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість. Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи: 1. Чуттєво-афективний пласт, до якого належать:  – відчуття – відображення в мозку окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуття;  – сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;  – уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів;  –афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники.  2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:  – воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;  – емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. 3. Абстрактно-логічне мислення.

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;  – судження – форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;  – умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та ; – різні логічні операції.  4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:  – самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;  – рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об´єктивний світ, то об´єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб´єкт, і як об´єкт пізнання.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

• ПІЗНАВАЛЬНОЇ - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

• ЕМОЦІЙНОЇ - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

• ВОЛЬОВОЇ - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

34.Свідомість і психіка. Несвідоме в житті людини. Психіка - це відображення предметів і явищ об'єктивної дійсності, що представляє собою функцію мозку.

Психіка властива людині і тваринам. Однак психіка людини, як вища форма психіки, позначається ще і поняттям «свідомість». Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка включає в себе сферу підсвідомості і надсвідомості («Понад Я»). У структуру психіки людини входять: психічні властивості, психічні процеси, психічні якості і психічні стани.

 Свідомість виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності. Свідомість, як і психіка, є одним із найскладніших і в той же час загадкових проявів мозку.

Свідомість — вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах.

Існує і несвідоме, яке багато вчених вважає нижчим рівнем психіки.

Несвідоме — сукупність психічних явищ, що виникають під впливом чинників, яких людина не відчуває і про які нічого не знає.

На цьому рівні психічного відображення у людини порушується словесна регуляція поведінки, втрачається повнота орієнтації щодо часу і місця дії, вона не може усвідомити наслідки своїх дій і вчинків. До сфери несвідомого належать сновидіння, реакції — автоматизовані рухи і дії, спонукання до діяльності, в яких немає усвідомлення мети. До несвідомого відносять і деякі патологічні явища, що виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації.

Несвідоме не може бути протиставлене свідомості як щось негативне чи неповноцінне. Воно, як і свідомість, детерміноване суспільними умовами існування людини й іноді виступає як недостатньо адекватне відображення світу в корі головного мозку.

35.Суспільна свідомість та її структура Суспільна свідомість – це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, традицій, ідей, теорій, які відображають суспільне буття в цілому або його окремі сторони в свідомості людей.

Суспільна свідомість досить різноманітна, вона складається з багатьох форм, існує, наприклад, політична форма свідомості, правова свідомість, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова форми свідомості.

Суспільна свідомість досить неоднорідна, має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми.

По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське.

По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо.

По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова.

По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна . та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). 

36.Принципи наукового пізнання Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого відображення дійсності у свідомості людини.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої.

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом виявлення самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундамен­тальні принципи:

Принцип об’єктивності. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини.

Принцип пізнаванності . Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, людина з допомогою мислення здатна розкривати  сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його джерела. Про зміст, структуру поняття «практика» мова буде йти окремо.

Принцип конкретності істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною.

У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Він означає що розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої.

37.Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні Питання про шляхи пізнання істини давно цікавить філософію. Але це питання виявилось досить складним. У XVII–XVIII ст., коли в філософії на перший план виступили проблеми теорії пізнання, філософи у своїх поглядах розділились на емпіриків і раціоналістів.  Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній. Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметам і явищами.

Основними формами чуттєвого пізнання виступають, виступають: відчуття, сприйняття, уявлення.

Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не взмозі розкрити внутрішні, суттєві зв’язки між предметами і явищами. 

Представники емпіризму, найбільш відомими з яких, окрім Ф.Бекона, були Д.Локк і Т.Гоббс вважали що все людське знання випливає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, де в результаті здійснення людиною операцій мислення - таких як поєднання, співставлення, абстрагування – з простих ідей утворюються більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує

Представниками раціоналізму, окрім Р.Декарта, були також Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Г.Гегель та інші. Декарт вважав, що з допомогою інтуїції можна знайти настільки ясні, виразні та самоочевидні ідеї. На основі цих базисних природжених ідей за допомогоюдедукції можна будувати всю подальшу систему знань, подібно до того, як в геометрії Евкліда із небагатьох аксіом виводяться всі наші знання про геометричні фігури.

Таким чином, акт пізнання – це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Раціональні форми пізнання неможливі без чуттєвого, з якого вони отримують вихідний матеріал, логічне мислення завжди використовує чуттєві наглядні схеми, моделі, символи.

38.Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично.

Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.

39.Проблема істини у філософії Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Проблема істини у філософії зажадала для свого вирішення декількох способів тлумачення цього поняття.

·                   Онтологічне розуміння. «Істина – те, що є». Важливо сама наявність речі або предмета. Вірність висновку може бути розкрита в певний момент, людина відкриє його через слова, твори мистецтва, зробивши тим самим надбанням всіх.

·                   Позитивістське розуміння. «Істина повинна підтверджуватися досвідом». Позитивізм розглядав тільки те, що можна реально перевірити на практиці, а інше виходило за межу вивчення «справжньої філософії».

·                   Прагматичне розуміння. «Істина – корисність, ефективність знання». Відповідно до цього підходу вірним визнавали те, що дає ефект, приносить прибуток.

Швидше за все, проблеми істини у філософії об’єднують всі ці підходи. Істина – те, що насправді існує, відповідає нашому знанню. У той же час це певний договір, угода. Вона об’єктивна і суб’єктивна, абсолютна і відносна, конкретна і абстрактна .

Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності.

40.Практика як основа, ціль пізнання і критерій істини Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. 

Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини. 

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, є критерієм істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки. Практика виконує в процесі пізнання винятково важливу роль, адже практика:

♦ основа наукового пізнання;

♦ вихідний пункт пізнавального процесу;

♦ рушійна сила розвитку пізнання;

♦ критерій його істинності;

♦ кінцева мета.

Практика становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну роль.Обов'язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб'єктом і об'єктом.

Основним критерієм істини є практика.  Лише на практиці людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає змогу її встановити. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність виявляється успішною, то ці знання істинні. Слід підкреслити, що практика як критерій істини має діалектичний характер: вона і абсолютна, і відносна.

41.Поняття суспільства. Розвиток суспільства як природно-історичний процес. Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема.

Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси. По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо. По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування. По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:

• – характер суспільних відносин;

• – рівень духовності людського фактора;

• – рівень демократичності соціальних структур.

• Характерними рисами сучасного суспільства є:

• – глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);

• – інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;

• – утвердження демократичних форм життєдіяльності;

• – випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.

42.Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства У вузькому розу­мінні природа — це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть су­спільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе су­спільство.

Поняття "суспільство" багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. Ми з'яви­лися в природі зовсім недавно і є наймолодшими жителями її, якщо порівнювати з іншими видами і формами життя. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвива­ються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі ево­люції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу виникає більш висока форма матері­ального руху — соціальна.

сфера взаємодії живої і неживої матерії. Бага­то таємничого і загадкового є в історії розвитку життя на Землі, але незаперечним є те, що людина — частина природи.

Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зок­рема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що вико­ристовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва.

Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначи­мо, що вони є не тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Так, Ф. Енгельс зазначав у "Діалектиці природи", що зовнішній світ є або природа, або суспільство. Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворю­ють систему "суспільство — природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилася людина з властивим їй практичним способом ставлення до природи. Система "суспільство — природа" передбачає пізнання люди­ною природи, її використання і перетворення.

43.Економічне життя суспільства Економічна життя суспільства являє собою перш за все виробництво, розподіл, обмін і споживання різного роду предметів і послуг. Це можуть бути матеріальні блага, в т. ч. предмети харчування, одяг, житло, різні види транспорту і зв'язку або ж такі види послуг, як охорона здоров'я та освіта.

Це можуть бути і духовні цінності, в т. ч. предмети мистецтва, науки, освіти і т. д.

У процесі виробництва, що завжди носить суспільний характер, природні матеріали перетворюються, їм надаються властивості, завдяки яким вони можуть задовольняти різноманітні потреби людей. Створеними предметами та послугами більшою мірою володіє, користується і розпоряджається той, у чиїй власності знаходяться кошти виробництва. У цьому головним чином проявляється взаємодія, з одного боку, виробництва, а з іншого, - Розподілу і споживання створюваних предметів і послуг. У свою чергу, відносини розподілу і саме споживання людьми предметів і послуг суттєво впливають на виробництво. Вони можуть або стимулювати, або стримувати його розвиток. Економічна життя суспільства проявляється також у стосунках обміну діяльністю, товарами і послугами між людьми. В основі його лежить закріплене відносинами власності суспільний поділ праці, як воно склалося в ту чи іншу історичну епоху.

44.Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура Розвиток засобів задоволення постійно зростаючих потреб людей спричиняє зміни способів виробництва матеріальних благ. Воно характеризується розмаїттям основних форм життя суспільства разом з соціальними, політичними, духовними аспектами, які тісно пов'язані між собою не лише впливом, який вони здійснюють один на одного, а й тим, що мають єдину основу, яка визначає їхній розвиток — матеріальне виробництво.

Спосіб виробництва матеріальних благ суспільства - сукупність історично стійких процесів здійснення економічної діяльності на основі конкретної форми власності. Відомі такі способи виробництва: на основі громадської (общинної) власності в стародавніх суспільствах; рабовласницький, феодальний і капіталістичний - на основі різних форм приватної власності; соціалістичний - на основі державної та колгоспно-кооперативної форм суспільної власності. В даний час склався спосіб виробництва ринкового господарювання. Він спирається на різноманіття форм власності, серед яких домінуючою є приватна власність. Структурно спосіб виробництва матеріальних благ включає продуктивні сили і виробничі відносини.