13. Чинники та механізми соціалізації (наслідування, навіювання, соціальна фасилітація, чутки, інтеріоризація, рефлексія тощо). Форми соціалізації (цілеспрямована і стихійна).

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві. Виділяють наступні фактори соціалізації: - сукупність ролей і соціальних статусів, що пропонуються людині суспільством; - соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус; - система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві; - соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей; - загальна ситуація в країні. Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори поведінки. Існує кілька соціально-психологічних механізмів соціалізації: - ідентифікація - це ототожнення індивіда з деякими людьми або групами, що дає змогу засвоювати різноманітні норми, відносини і форми поведінки, властиві навколишнім. Прикладом ідентифікації є статеворольова типізація - процес надбання індивідом психічних особливостей і поведінки, характерних для представників певної статі; - наслідування є свідомим або несвідомим відтворенням індивідом моделі поведінки, досвіду інших людей (зокрема, манер, рухів, учинків тощо); - навіювання - процес неусвідомленого відтворення індивідом внутрішнього досвіду, думок, почуттів і психічних станів тих людей, з якими він спілкується; - соціальна фасилітація - стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, у результаті якого їхня діяльність стає вільнішою й інтенсивнішою («фасилітація» означає «полегшення»). - рефлексія — внутрішній діалог, в якому людина роздивляється, оцінює, приймає або відкидає ті чи інші цінності, властиві різним інститутам суспільства, сім'ї, товариству ровесників, значущим особам і т. ін. - інтериоризація - засвоєння, долучення до загальнолюдського досвіду, внаслідок чого цей досвід стає надбанням особистості, здійснює вплив на становлення особистості. Формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє "Я" особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості. ЧУТКИ - iнфоpмацiя, що пеpедається по неофіційним каналам повiдомлень.  Форми соціалізації: Цілеспрямована форма (виховання) соціалізації – це спеціально розроблена певним суспільством система засобів впливу на людину з метою формування її особистості у відповідності з інтересами цього суспільства. Ненаправлена, або стихійна форма соціалізації – це так би мовити “автоматичне” виховання певних соціальних навичок у зв’язку з постійним перебуванням індивіда в безпосередньому соціальному оточенні. Цілеспрямована і стихійна – це дві основні форми соціалізації, які мають свої особливості. Ці форми соціалізації взаємопов’язані, взаємообумовлені. Питання про їх співвідношення розроблене ще недостатньо. Деякі дослідники, співставляючи направлену і стихійну форми соціалізації, віддають перевагу першій з них, доводячи, що стихійна форма детермінована в основному мікросередовищем і тому більш характеризується наявністю старого. Тому засвоєння вже віджитого може спричинити серйозну безпеку соціальному середовищу, зокрема, появу відносно великої кількості осіб, які відхиляються від необхідних морально-етичних норм у бік соціальної патології. Існує також протилежна думка. Багато хто з дослідників вважає, що стихійна форма соціалізації сприяє засвоєнню індивідом нового, бо саме в мікросередовищі перш за все з’являються фактори, що відображають зміни в соціальних умовах, саме це забезпечує розвиток у індивіда нових якостей, які не передбачені старими нормами. Проте не має рації перебільшувати значення будь-якої однієї форми соціалізації, бо така абсолютизація неодмінно спричиняє перекоси в системі виховання, про що засвідчує, наприклад, досвід неузгодженості стихійної і цілеспрямованої форми соціалізації (розходження слова і справи) або практика абсолютизації цілеспрямованого виховання, яке зводиться лише до навчання. Ототожнення різноманітного за формами процесу соціалізації з “виховуючим навчанням” в педагогічній практиці призвело до того, що головним засобом формування особистості проголошувались знання, а весь багатогранний процес духовного розвитку людини був відданий фактично на відкуп вихованню словами. Це, звичайно, не могло не викликати багато труднощів у виховному процесі.