Крім цих основних функцій семінарські заняття у вищій школі виконують і такі:

- поєднання лекційної форми навчання із систематичною самостійною роботою студентів над підручниками, посібниками і першоджерелами, теоретичної їх підготов­ки з практичною, формування пізнавальної мотивації;

- навчання студентів творчо працювати з підручниками, посібниками та іншими матеріалами, реферувати їх, готувати доповіді, виступи і повідомлення з окремих пи­тань і виступати з ними на заняттях перед студентами групи чи курсу, обстоювати свої погляди;

- розвиток творчого професійного мислення, умінь і навичок розумової праці, використання теоретичних знань для розв’язання практичних професійних завдань;

- формування у студентів інтересу до науково-дослідної роботи в галузі певної науки і залучення їх до досліджень, які здійснює кафедра, до студентських гуртків і товариств;

- організування повторення, закріплення знань, систематичне контролювання роботи студентів і перевірка їх знань, умінь і навичок з окремих тем і розділів програми.

ВИДИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Залежно від ролі семінарських занять в навчально-виховній роботі вищої школи і завдань, що ставляться перед ними, семінари поділяють на такі:

- що мають на меті поглиблене вивчення певної систематичної навчальної дисципліни і тематично пов’язаних з нею розділів;

- що передбачають ґрунтовне опрацювання окремих найважливіших і методологічно типових тем дисципліни чи однієї теми;

- семінари дослідницького характеру, що не пов’язані своєю тематикою з лекціями і передбачають поглиблене розроблення окремих проблем науки.

У практиці навчальної роботи у вищій школі виділяють три основні різновиди семінарських занять:

Просемінари мають передувати власне семінарам, відігравати вступну, підготовчу роль. Вони передбачають аудиторну роботу студентів під керівництвом педагога, спрямовану на оволодіння вміннями й навичками самостійної роботи з підготовки до безпосередньої участі в семінарах.

Технологія проведення просемінарів містить такі компоненти: формулювання викладачем теми заняття, дидактичної мети; добір методичного забезпечення підготовки та проведення заняття; необхідні засоби для реалізації мети; організація студентів на навчальну діяльність безпосередньо на занятті з урахуванням етапів роботи (визначення конкретного питання теми семінару, яке треба опрацювати; рекомендація методів і прийомів опрацювання наукових джерел; виокремлення вузлових питань, наукова аргументація тих чи тих теоретичних тверджень; організація виступів студентів, постановка запитань, опанування тими, хто виступає, культурою ведення дискусії з дотриманням принципу толерантності; підсумкове слово викладача). Отже, головна функція просемінарів – оволодіння технологією, методикою і технікою роботи на власне семінарах з урахуванням дисципліни.

Просемінари зазвичай проводять на початку вивчення на­вальної дисципліни, програмою якого передбачена певна кількість годин на семінарські заняття. Досить провести 3-4 просеміна­ри, щоб допомогти студентам оволодіти відповідним рівнем тех­нології, техніки й методики підготовки та участі в семінарських заняттях. Якщо студенти перших курсів не проходять такої «шко­ли навчання» шляхом участі в просемінарах, вони зазнають знач­них труднощів на власне семінарах.

Семінари – більш високий рівень організації навчальної діяльності. Цим видом навчальної роботи передбачено підвищен­ня пізнавальної активності студентів. Технологія організації та проведення семінарських занять передбачає попереднє визначен­ня викладачем теми, основних питань, які виносяться на обгово­рення, ознайомлення зі списком літератури для опрацювання та методичними рекомендаціями щодо систематизації результатів цієї роботи. Безпосередньо на заняттях відбуваються процес обговорення основних проблем теми, дискусія, забезпечується ак­тивність студентів, підводяться підсумки, оцінюється діяль­ність студентів. Загалом семінари мають бути забезпечувати інтелектуальний розвиток студентів, фор­мувати у них пізнавальну активність.

У процесі організації та перебігу семінарських занять важли­во забезпечити оптимальні умови для спілкування на рівні «викладач – студенти», «студенти – викладач» на засадах демократизму й толерантності. Лише за умов вільного висловлювання влас­них думок, їх наукового обґрунтування активізується процес пізнання, формуються пізнавальні й соціальні мотиви учіння.

У процесі проведення семінарських занять викладач має цілеспрямовано виховувати в студентів таку етичну рису, як то­лерантність (від лат. tolerans – терплячий) – терпимість до чужих думок і міркувань. Після завершення навчання фахівці включаються в активну виробничу й соціальну діяльність. Перебіг її здійснюватиметься в багатовимірному й багатовекторному со­ціальному середовищі (різноманітність виробничих, психологіч­них, моральних чинників, прояви різних напрямів у політиці, мистецтві, релігії та ін.). Це вимагає від особистості прояву толе­рантності й уміння обстоювати власні позиції, погляди на ту чи ту проблему з позицій наукових законів і здорового глузду. Ці уміння якраз і виробляються на семінарах. Треба мати на увазі, що змістовий бік того чи того семінарського заняття не зали­шається надовго в пам’яті студентів. Головне, щоб вони вчилися мислити, висловлювати свої судження, аналізувати думки інших, щоб відбувався рух в інтелектуальному розвитку, формуванні наукового світогляду та системи методів і прийомів пошуку істи­ни, культури спілкування.

У процесі підготовки та проведення семінарських занять вар­то рішуче відмовитися від шкідливої практики, коли студенти, отримавши перелік питань з теми семінарського заняття, розпо­діляють між собою ролі, якими передбачено, хто конкретно ви­світлюватиме те чи те питання. Це породжує формалізм, пасивність основної частини академічної групи. Лише активна участь усіх студентів у розв’язанні окреслених завдань активі­зує їх, приносить задоволення учасникам семінару.

Важливу роль у формуванні професійної зрілості студентів відіграють спеціальні семінари, що є вищою сходинкою навчаль­ної діяльності. Вони спрямовані на формування у студентів умінь та навичок проведення наукових досліджень. Спецсемінари за­звичай проводяться на старших курсах. Кафедри затверджують і розробляють їх тематику, укладають відповідні програми з чітким визначенням вузлових тем, основної літератури.

Спецсемінар – курс, що вивчається студентами на старших курсах в межах вузької спеціалізації й передбачає оволодіння спеціальними засобами професійної діяльності в обраній для спеціалізації галузі науки або практики.

Беручи участь у роботі спецсемінару, в колективному обговоренні доповідей, студенти під керівництвом викла­дача розширюють і поглиблюють свої знання з певної нау­кової проблеми, вчаться робити наукові доповіді, виступа­ти з рецензіями.

До проведення спецсемінарів залучають відомих вчених, а також спеціалістів – працівників наукових установ, інших організацій. Спецсемі­нар, яким керує вчений, авторитетний фахівець, набуває ознак наукової школи, розвиває у студентів мислення і творчі здібності.

На вступному занятті викладач, зазвичай, робить ог­ляд змісту семінару і тем студентських наукових робіт. Розподіляючи теми доповідей, він акцентує на проблема­тиці спецсемінару, методиці та техніці роботи над науко­вим повідомленням.

Готуючись до доповіді, студенти повинні ознайомитися зі списком літератури з досліджуваної проблеми з метою, з’ясувати, якою мірою вона вивчена і висвітлена в науко­вій літературі, які джерела існують тощо.

Система обговорення доповіді на спецсемінарі може бу­ти різною. Якщо з нею всі ознайомлені, то можна розпочи­нати одразу ж з обговорення її змісту. Більшість керівників семінарів спершу заслуховують доповідь (цілком або її основ­ний зміст), а потім пропонує студентам обговорювати її. За таких умов студенти вчаться сприймати матеріал на слух. Слід вибудовувати обговорення так, щоб виступили всі студенти із запитаннями або зауваженнями. Вони можуть не лише вказувати на переваги і недоліки доповіді, а й роз­вивати, розширювати її твердження. Окрім того, доцільно призначати одного-двох рецензентів. Ефективною є прак­тика письмових рецензій на доповідь і зачитування їх піс­ля виступу доповідачів. Це змушує рецензента серйозно готувати питання семінару.

Важливим завданням спецсемінару є вироблення у сту­дентів вміння об’єктивно аналізувати доповіді й рецензії своїх одногрупників, індивідуально і колективно обговорюва­ти матеріал, дискутувати.

Обсяг занять залежить від обсягу й важливості загальної теми, кількості студентів у групі. На вступному занятті викладач ак­центує увагу студентів на значущості теми, ознайомлює з організацією роботи над нею, дає методичні рекомендації щодо підго­товки наукових повідомлень, розробки технологічних карт і т. ін. Тут же за студентами закріплюють конкретні теми (можна одну тему доручати 2-3 студентам) і складають календарний план підготовки матеріалів.

Важливою формою навчання у вищому навчальному закладі, до якої залучаються студенти старших курсів, є спецкурс.

Спецкурс – курс, який вивчають студенти на старших курсах з ме­тою оволодіння вузькоспеціалізованими, новітніми знаннями з певної науки, формування актуальних для певної спеціалізації умінь і навичок.

Його керівник повинен бути висококваліфікованим фа­хівцем у певній галузі, мати достатню кількість наукових праць з проблем спецкурсу, який читає.

Важливою є роль вступної лекції до спецкурсу. У ній не лише розглядають питання мети і завдань, а й дають огляд літератури з основної проблематики спецкурсу, характе­ристику основних напрямів, шкіл, концепцій, визначають його наукове і навчальне значення.

Під час викладання матеріалу спецкурсу висвітлюють новітні досягнення і актуальні завдання певної науки. Де­тально і глибоко розкривають ті розділи і питання, які ма­ють найбільший науковий інтерес і є актуальними або мало висвітлені в науковій літературі, а також ті, які особли­во складні для студентів. Спецкурс висвітлює не лише минуле, а й перспективи розвитку науки, вказує і харак­теризує її нерозв’язані проблеми. Важливим є зв’язок спецкурсу із загальним курсом, а також із суміжними дисциплінами.

На спецкурсі викладач, спираючись на власний досвід і доробок у галузі, повинен охарактеризувати процес нау­кового дослідження, ввести студентів у свою творчу лабо­раторію, розкрити методику наукової роботи, проблеми інформаційного пошуку, техніку наукового дослідження. Саме на спецкурсі, зазвичай, студентам прищеплюється смак до наукової роботи, прагнення взяти активну участь в науковій діяльності кафедри.

Керівник спецкурсу повинен враховувати попередню теоретичну і практичну підготовку студентів, оскільки спецкурси проводять переважно для старшокурсників. Це полегшує завдання педагога, який може успішно спирати­ся на раніше засвоєні студентами знання при розгляді ок­ремих проблем спецкурсу; в такий спосіб можна скороти­ти час на вивчення вже відомих легких питань і приділити більше уваги складним. Отже, науковий рівень спецкурсу повинен бути вищим, ніж загальна і професійна підготов­ка аудиторії. Високий рівень лекцій зі спецкурсу досяга­ється не лише її теоретичним і методологічним аспектами, а й уважним підбором фактичного матеріалу, а також від­повідною структурою, чітким визначенням місця спецкур­су серед інших дисциплін, у т. ч. інших спецкурсів, стилем лекції тощо. В такий спосіб, студенти займаються не лише трансляцією знань, а й набувають досвіду організації пізнавальної діяльності своїх однокурсників.

Усі охарактеризовані форми організування навчання у вищому навчальному закладі сприяють формуванню у сту­дентів самостійності, вміння аналізувати, дискутувати, розвивають мислення і творчі здібності, їх ефективність залежить від рівня компетентності викладачів, рівня роз­витку студентів, їх інтересів, потреб і мотивів навчання, а також від того, наскільки їх зміст відповідає потребам практики і досягненням сучасної науки.

Факультатив (франц. facultative – необов’язковий, від лат. facultas – можливість, здатність) – навчальна дисципліна, курс, який студенти вищого навчального закладу вивчають за бажанням з метою по­глиблення й розширення наукових і прикладних знань.

Факультативні заняття сприяють розвитку творчості, здібностей, талантів студентів, оскільки вони обирають фа­культативи відповідно до своїх бажань, нахилів, інтересів. Організація факультативного заняття передбачає широку варіативність залежно від конкретних педагогіч­них умов, змісту курсу, складу групи, особистості керівни­ка.