3. Судовий порядок розгляду індивідуальних трудових спорів

Основним органом з розгляду трудових спорів є районний (міський) суд. Відповідно до статті 232 КЗпП безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах, тобто без звернення до комісії по трудових спорах, розглядаються трудові спори за заявами:

1. працівників підприємств, установ, організацій, де КТС не обираються;

2. працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи;

3. керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службових осіб  центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування , а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання   дисциплінарних стягнень ;

4. власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

5. працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і   виборним органом  первинної профспілкової організації   (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав;

6. працівників про оформлення трудових відносин у разі виконання ними роботи без укладення трудового договору та встановлення періоду такої роботи;

7. працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

8. молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і у встановленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

9. вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів   (батьків) – при наявності дитини віком до 14 років;

10. виборних працівників після закінчення строку повноважень;

11. працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

12. інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти   трудовий договір [2]. Пункт 6 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №9 наводить приклад таких випадків: власник або  уповноважений  ним  орган  зобов’язаний  приймати   в порядку працевлаштування інвалідів і неповнолітніх, направлених на роботу в рахунок броні;  осіб,  які були  звільнені  в  зв’язку  з направленням на   роботу   за  кордон,  призовом  на  строкову  чи альтернативну військову службу і повернулись після закінчення цієї роботи чи служби [6].

Працівник  може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до   суду  в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі   трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому  заробітної плати  без обмеження будь-яким строком.

Власника або уповноважений ним орган може звернутися до суду щодо питань про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, протягом строку в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Процедура розгляду трудового спору у суді здійснюється відповідно до норм цивільно-процесуального права, що закріплено відповідно до пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК [3].

Пленум Верховного Суду України в п. 5 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9 зазначив, що незалежно від того, працівником, власником або уповноваженим ним органом чи прокурором порушено справу, після вирішення спору в комісії по трудових спорах, суд розглядає її в порядку позовного провадження як трудовий спір, що вирішувався в комісії по трудових спорах, тобто як вимогу працівника до підприємства [6].