16. Прецедентне право Суду єс серед джерел права єс.

Прецедентний характер рішень Суду ЄС

Головним завданням, поставленим перед Судом Справедливості Європейського Союзу, є "дотримання [принципів права] при тлумаченні та застосуванні" Установчих Догворів ЄС – а саме Договору про Європейський Союз та Договору про Функціонування Європейського Союзу. Для досягнення цієї мети, Суд наділений компетенцією не лише розглядати справи щодо спорів, розгляд яких інційовано органами Союзу, Державами-членами ЄС чи окремими (фізичними або юридичними) особами. До кола його повноважень також входить надання так званих "попередніх рішень" щодо тлумачення Установих Догворів ЄС а також оцінки правомірності та тлумачення змісту актів, прийнятих ораганми та установами ЄС.

Варто, разом з тим, зазначити, що ці права Установчих Догорів самі по собі не визначають роль та місце практики Суду в правовій системи ЄС. Вони – принаймні формально – ані не надають Суду правотворчих повноважень, ані не визнають за його практикою деякого прецедентного характеру. Такий статус рішень Суду було, в якості деякого загального принципу, сформовано та запроваджено через його ж послідовну рактику, пов’язану з тлумаченням норм права ЄС та розгляд окремих справ.

Відправоною точкою для визнання за Судом правотворчих повноважень було рішення, винесене в 1963 році у справі Van Gend en Loos В цьому широко відомому рішенні Суд сформулював доктрину "прямої дії" права ЄС, відповідно до якої, особа може спиратись безпосередньо на норми права ЄС якщо вони породжують для неї певні права, привілеї чи іншим чином захищають її нтереси.

Разом з тим, це рішення також має й інше важливе значення. Доктрина прямої дії, яка складала зміст рішення Суду, не була закріплена в Установчих Договорах. Вона стала результатом тлумачення та, навіть білше, розвинутої інтерпретації Договорів, здійсненої Судом. Фактично, формулюючи доктрину прямої дії суд в Van Gend en Loos здійснив ніщо інше як реалізацію правотворчої функції суду – тобто утворив припис, відсутній в позитивному праві.

Іншим елементом розвитку прецедентного статусу рішень Суду ЄС є сформульована ним доктрина acte clair, сформульована в рішенні, винесеному у справі CILFIT. В цій справі Суд вказав на те, що тоді, коли зміст приписів права ЄС є "настільки очевидним, що не залишає місця для жодних обґрунтованих сумнівів" щодо його належного застосування, інтерпретація таких правил (та, відповідно, їх застосування) може бути здійснена безпосередньо національним юрисдикційним органом, тобто без додаткового попереднього тлумачення з боку Суду ЄС. Разом з тим важливим є те, що, констатуючи такий "очевидний зміст" права ЄС національний суд має переконатись у тому, що значення відповідного положення «так само очевидне для судів інших Держав-членів та для Суду Справедливості». Цей останній пасаж означає ніщо інше як пряму вимогу врахувати попередню практику Суду ЄС при здійсненні, на національному рівні, застосування та тлумачення прав ЄС як судами Держав-членів такі і будь-якими іншими державними органами чи приватними особами. Як видно, цей елемент надає безумовно обов’язкового – і в цьому сенсі прецедентного характеру рішенням Суду ЄС щодо всіх аспектів застосування та інтерпретації прав ЄС на національному рівні.

Дещо менш очевидним є висновок щодо того, наскільки сам Суд ЄС зв’язаний своїми попередніми рішеннями. З одного боку, в своїй практиці Суд постійно спирається на свої рішення, винесені ним раніше в аналогічних справах. В цьому сенсі він, принаймні формально, слідує своїй ранній практиці, підтверджуючи та (досить часто) розвиваючи її через лінійку взаємопов’язаних рішень. З іншого боку, існує ціла низка випадків які прямо свідчать про відступ Суду від своєї попередньої практики. Хоч, як здається стандарт жодного попереднього рішення Судом формально скасовано не було, розвиток його практики в ряді випадків свідчить про пряму відмову від застосування більш раннього стандарту на користь деякого "нового", сформульованого безпосередньо під час розгляду справи.

Показовою в цьому сенсі є здійснена Судом модифікація моделі здійснення екстратериторіальної юрисдикції, використовуваної в конкурентному праві ЄС.

Перший – ранні ній стандарт юрисдикції, близький до так званої "доктрини впливу" – було сформульовано в рішенні, винесеному Судом в 1971 році у справі Beguelin. Проте рішення, винесене у справі Beguelin (та сформульований в ньому юрисдикційний стандарт) не отримало розвитку в подальшій практиці Суду яка, хоч і не скасовуючи та не відкидаючи стандарт Beguelin, пішла принципово іншим шляхом. В практиці екстратериторіального застосування конкурентного права ЄС було сформульовано дві інші моделі: (і) доктрину "єдиного економічного утворення" (англ. single economic entity doctrine) та (іі) принципі об’єктивної територіальної юрисдикції.

Перша модель походить з рішення, винесеного у справі Dyestuffs. Зміст цієї моделі полягає в ототожненні (для цілей застосування конкурентного права) "дочірньої" та "материнської" компаній в тих випадках, коли материнська компанія має вирішальний контроль за діяльністю дочірньої. Як наслідок, ці, формально самостійні суб’єкти господарювання, розглядаються як одна особа – тобто "єдине економічне утворення".

Разом з тим відносно швидко, у 1985 році в рішенні, винесеному Судом у справі Wood Pulp¹ доктрину єдиного економічного утворення було замінено іншою юрисдикційною моделлю – а саме принципом об’єктивної територіальної юрисдикції. Цей принцип припускає здійснення екстратериторіальної юрисдикції тоді, коли частина дій, які складають порушення конкурентного права, була фактично здійснена ("імплементована") на території ЄС. Як видно, ця модель істотно різниться від доктрини єдиного економічного утворення, оскільки вона не вимагає присутності дочірньої компанії на території ЄС, дозволяючи поширити юрисдикцію безпосередньо на іноземного порушника.

Важливо підкреслити, що така трансформація юрисдикційного стандарту відбувалась пори усвідомлення того, що ранішні стандарти – та ранішня практика – продовжують існувати та що вони ані не відкинуті, ані не скасовані (принаймні формально) новим рішенням Суду.

Узагальнюючи слід констатувати, що рішення Суду ЄС, безумовно, мають прецедентний характер і в цьому сенсі вони носять обов’язковий та зобов’язуючи характер при тлумаченні та застосування права ЄС органами Союзу, Державами-членами та приватними особами. В цьому сенсі його рішення «є обов’язковими та мають неабияке значення. Суд ЄС встановлює загальні принципи тлумачення та застосування положень права ЄС судами держав-членів [що] свідчить про винятково важливу роль Суду ЄС у розвитку правової системи ЄС²».

В свою чергу Суд, здійснюючи правосуддя, використовує та спиратсья на свою попередню практику для подальшого розвитку своїх правових позицій.³ Разом з тим практика свідчить про здатність Суду відійти – не вдаючись до формального скасування – від своєї попередньої практики. Таким чином попри те що Суд деякою мірою зв’язаний своєї попередньою практикою, її зобов’язуючий ефект для нього не настільки істотний як, наприклад, той обов’язок слідувати попередньому прецеденту, що існує в праві Англії чи США.