21. Доктрина прямого застосування права єс.

Принци п верховенства права Співтовариства безпосередньо пов'язани й із принципам и прямого застосування та прямої дії права Співтовариства. У законодавстві Співтовариства не до - статньо визначенн я цих концепцій , проте юридична доктрин а розрізняє їх. Прям о застосовуваними визнаються такі закон и Співтовариства, що діють безпосередньо в правових системах держав-членів, без спеціальної процедури впровадження. Можли- вість мати "пряму дію" має тільки те законодавство Співтова- риства, як е передбачає права, на які можуть посилатися при - ватні особи під час розгляду конкретної справи в національних судах. Стаття 249 Договору про Співтовариство визначає, що прямо застосовуваними є регламенти. Такого окремого визна - ченн я щодо інших джерел права Співтовариства в Договорі не міститься, а відтак концепці ю "прямої дії" решти джерел права Співтовариства було опрацьован о виключн о ЄСП .

Проблема прямого застосування зосереджується на тому, як саме похідне законодавство стає частиною національного правового порядку держав-членів. Справді, поняття прямого застосування є концепцією, яка, маючи відношення до поняття прямої дії, все ж відрізняється від нього — незважаючи на те, що, як іноді здається, Суд Європейських Співтовариств перебуває у щасливому невіданні цього. Все ж завдяки провідним авторам у галузі права Співтовариства, зокрема нідерландському вченому Дж.Е. Вінтеру (J.A. Winter), до цієї відмінності було привернуто загальну увагу.

На відміну від поняття прямої дії на концепцію прямого застосування, в Договорі про заснування Європейського Співтовариства (ст. 189) є спеціальне посилання, це положення чітко вказує на те, що тільки регламенти "підлягають прямому застосуванню в усіх державах-членах", і, не включаючи в це визначення директиви та рішення, стаття Договору тим самим вказує на те, що вони не входять до цього визначення. Отже, регламенти стають частиною національного законодавства держав-членів, не потребуючи при цьому ніяких дій, спрямованих на їх імплементацію національними органами влади.

Юридична сила цієї норми є такою, що навіть у випадку, коли держава-член відтворює в одному зі своїх законодавчих актів точний зміст регламенту, слід зазначити, що цей акт є неправомірним, оскільки він певною мірою зменшує безперешкодність способу, за допомогою якого регламенти стають частиною національного правового порядку. Єдиною підставою, згідно з якою держава-член має можливість приймати норми щодо регламентів, є умова, що це передбачено в самому регламенті. У деяких регламентах від національних владних органів вимагається імплементувати їх положення за допомогою адміністративних норм. Така практика була прийнята Судом. У цих випадках регламенти не є повністю незалежними нормами. Така ситуація — неминучий наслідок тієї обставини, що інституції Співтовариства не мають повного виконавчого контролю над способом, за допомогою якого відбувається впровадження положень, які вони приймають. Саме тому досить переконливим здається аргумент деяких авторів, що регламенти, які дозволяють такі національні заходи, не є справжніми регламентами.

Директиви, рішення і статті Договору не можуть бути прямо застосованими, оскільки для їх імплементації вимагаються певні національні законодавчі дії або законодавчі дії з боку Співтовариства. Ось чому суттєве значення має розуміння різниці між прямою дією та прямим застосуванням, незважаючи на те, що СЄС схиляється до використання цих термінів як взаємозамінних. Тільки регламенти мають пряме застосування; однак це не означає, як вже згадувалось (див. с. 119), що всі регламенти мають пряму дію. І навпаки, хоча директиви, рішення і статті Договору не належать до сфери дії принципу прямого застосування (див. с. 117—121), якщо вони відповідають певним умовам, то можуть мати пряму дію.