9. Культурна глобалізація та її особливості.

Термін «культурна глобалізація» з’явився в кінці 80-х рр. у звязку з процесами зближення націй та розширенням культурних контактів народів. Це поняття можна визначити як прискорення інтеграції націй у світову систему у звязку з розширенням сучасних транспортних засобів та економічних зв’язків, формуванням транснаціональних корпорацій та світового ринку, впливом засобів масової інформації. Глобалізація є одним найяскравіших ознак сучасного етапу суспільного розвитку, і перетікає не тільки в політиці, економіці, праві, але й у таких сферах, як мистецтво, освіта, виховання, наука.

Глобалізація найчастіше пов’язується з негативним впливом на культуру. Разом з тим, глобалізація дає можливість різноманітним культурам стати більш відомими, вийти за межі етнічної або національної обмеженості. Таким чином втілюється принцип плюралізму культур. Завдяки інформаційним технологіям звеличується об’єм інформації, яку отримує індивід, що веде до розширення світогляду, знань про інші куль^ри. Віртуальні музеї, картинні галереї, сховища найвизначніших бібліотек, доступ до яких можливий через мережу Інтернет, дають можливість ознаймлюватися з великими витворами мистецтва незалежно від місця їх знаходження.

Визначальну роль у виробленні сучасної культурної політики відіграє ЮНЕСКО - Організація Об’єднаних Націй з питань освіти та культури. На Всесвітній конференції з політики в галузі куль^ри, яку ЮНЕСКО провела у Мексиці 26 липня - 6 серпня 1982 р., була прийнята Декларація Мехіко з політики в галузі культури, яка сформулювала основні принципи сучасної культурної політики.

Одним з основоположних принципів культурної політики є принцип єдності і різноманіття культури. Цей принцип означає, що світова культура являє собою результат культурної творчості всіх народів. Культура кожного народу є частиною світової культури. З цього випливає декілька висновків. По-перше, відмова від розподілу культур на «вищі» та «нижчі». Декларація Мехіко стверджує: «Необхідно визнати рівність у цінності всіх культур і право кожного народу і кожного культурного співтовариства утверджувати, зберігати свою культурну самобутність і забезпечувати її повагу». По-друге, збереження культури - це обов’язок не тільки народу, що її створив, але й усього міжнародного співтовариства, оскільки творіння культури цього народу є частиною світової культури. Декларація Мехіко проголошує: «Міжнародне співтовариство вважає своїм обов’язком зберігати і захищати культурну спадщину кожного народу». Виходячи з цього положення, ЮНЕСКО розробила і здійснює програму охорони пам’ятників світової культури. По-третє, збереження й утвердження культури кожного народу не означає культурної самоізоляції. «Культурна самобутність народів оновлюється і збагачується внаслідок контактів з традиціями і цінностями інших народів. Культура - це діалог, обмін думками і досвідом, осягнення цінностей і традицій інших; в ізоляції вона в’яне і гине», - говориться в документі.

Наступний принцип культурної політики - це принцип культурного виміру розвитку людства. Суть цього принципу полягає в тому, що будь-які програми розвитку людського суспільства - економічні, соціальні, політичні, науково-технічні - повинні включати в себе як складову частину і як критерій необхідності подібних програм культурний аспект. Не можна забувати, що людина - це початок і кінцева мета розвитку. Мета розвитку - не зростання виробництва, прибутків і споживання самих по собі, а їх вплив на можливості вдосконалення особистості, на більш повне задоволення її духовних запитів.

До найважливіших принципів культурної політики, проголошених у Декларації Мехіко, належить принцип культурної демократії. В його основі лежить розуміння того, що культура створюється суспільством і тому належить всьому суспільству; створення культури і користування її благами не повинні бути привілеєм еліти. Культурна демократія несумісна з дискримінацією, зі спробами обмежити участь людей у створенні, поширенні і користуванні культурою на основі їх соціального становища і походження, статі, мови, національності, релігійних переконань, приналежності до етнічних груп. Куль^рна демократія передбачає географічну і адміністративну децентралізацію культурного жи^я, більш рівномірний розподіл куль^рних центрів по території країни, наблпження їх до потреб населення конкретних регіонів.

Міжнародна культурна співпраця як принцпп культурної політпки повинна сприяти взаєморозумінню народів, створенню у їх відносинах атмосфери поваги, довір’я, діалогу і миру. Міжнародна культурна співпраця має базуватися на відмові від спроб встановлення будь-яких форм нерівності, підкорення або заміни однієї культури іншою, на рівновазі в культурних обмінах. У Декларації Мехіко також була приділена особлива увага проблемам взаємовідносин культури з сучасними засобами масової інформації і комунікації, а також з індустрією культури, продукцією якої є масова культура (популярна музика, кіно, мода тощо). Сучасні засоби масової комунікації формують образ сві^, в якому ми живемо. І цей образ може бути як правдивим, так і помилковим, значною мірою це визначається тим, хто створює інформаційний образ і звідки виходять інформаційні потоки.

Складною проблемою сучасної світової куль^ри є індустрія культури та її продукція - масова культура. Навіть незалежно від наших оцінок естетичних та моральних цінностей, які пропагуються масовою культурою, абсолютно очевидним є ї"ї уніфікуючий вплив на свідомість та смаки людей, розмивання національних культурних традицій, дуже агресивна поведінка в інформаційному просторі, в якому нею завойована величезна частина, абсолютно несумістна з тим змістом, який вона несе.

Результатом роботи Всесвітньої конференції з політики в галузі культури, яка була проведена ЮНЕСКО в Мексиці, було те, що вона сформулювала основні принципи культурної політики, привернула увагу міжнародної громадськості до складних проблем світового культурного розвитку і закликала до пошуку рішень.

Минулі десятиріччя показали, що основні орієнтири культурної політики в Декларації Мехіко були визначені правильно. Разом з тим, час висунув і нові проблеми культурної політики, які обговорювалися на цілому ряді міжнародних форумів і дістали відображення в таких документах, як «Декларація конференції міністрів куль^ри Руху неприєднання» (Колумбія, 1997), «Виснов№ Панафриканської консультації з культурної політики для розвитку» (Того, 1998), Хартія «Про культуру», прийнята конференцією, яка проводилася Радою Європи в 1997 році. ЮНЕСКО в 1998 році в Стокгольмі провела міждержавну конференцію, на якій було прийнято «План дій з культурної політики для розвитку».

«План дій» підтверджує основні принципи культурної політики, сформульовані в Декларації Мехіко, але, разом з тим, він висуває і деякі нові проблеми культурної політики. Кінець ХХ ст. виявився затьмареним низкою громадянських конфліктів в цілому ряді африканських та азіатських держав, на Балканах і Кавказі, де одним з джерел стала культурна нетерпимість, зіткнення людей на ґрунті відмінностей їх релігійних переконань, мови, етнічної та національної приналежності. Ці події показали, що гострою потребою культурної політики стало завдання розвитку та заохочення культури миру. Істотними компонентами цієї культури миру є розвиток толерантного ставлення до носіїв іншої культури та міжкультурного діалогу.

Багато сучасних держав стикаються з внутрішніми протиріччями між окремими групами свого населення і для їх подолання прагнуть провести політику соціальної інтеграції (об’єднання). У зв’язку з цим «План дій» при проведенні культурної політики, спрямованої на поліпшення соціальної інтеграції, рекомендує приділяти особливу увагу забезпеченню ширшого доступу до культури всіх верств населення країни.

Основні проблеми і принципи культурної політики, та увага, яка їм приділяється міжнародним співтовариством, - все це демонструє ступінь важливості культури в житті сучасного суспільства. Знання культури власного народу, як і світової, сприяє духовному розвиткові людини, збагаченню її духовного світу. Знання і розуміння цінностей інших народів, і уміння гідно представити культуру власного народу, - це характерні риси сучасної, по-справжньому культурної людини.

10. Антиглобалізм як соціальний рух сучасного світу.

Антиглобалізм - політичний рух, спрямований проти певних аспектів процесу глобалізації в її сучасній формі, зокрема проти домінування глобальних транснаціональних корпорацій та торгово-урядових організацій, таких як Всесвітня торговельна організація (ВТО).

Антиглобалісти самі неодноразово заявляли, що вони не проти глобалізації, і в першу чергу її благ, пов'язаних з розвитком систем комунікації. Проте вони - «за іншу глобалізацію», таку, яка забезпечує вільний доступ на ринки товарів і послуг, але заперечує принцип ринкової конкуренції.

У антиглобалістському русі представлені різні сили і течії: ті, які виступають проти глобалізації як такої і ті, які бачать свою мету у пошуку альтернативної моделі глобалізації - більш демократичною і людяною.

Антиглобалізм на початку XXI століття є потужним суспільно-політичним рухом, що вийшло за рамки національних кордонів. Завдяки антиглобалістського руху, за словами російського вченого Е.А. Азроянца, все більше виникає розуміння необхідності «приборкання дикої глобалізації».

Проведені дослідження показали, що у світі налічується більше 500 антиглобалістських організацій різного спрямування. Незважаючи на те, що багато антиглобалістські організації ставлять перед собою різні завдання і використовують різні методи і засоби для досягнення мети, всіх їх об'єднує наявність трьох елементів у неоформленої, але зароджується загальної ідеології - боротьба з бідністю, почуття справедливості, ідентичність.

Найважливішим аспектом антиглобалістського руху є його мережевий характер, відсутність традиційної пірамідальної ієрархії. Всі рухи та ідеології рівні, і немає домінуючої організації. У цьому можна побачити передумову довговічності антиглобалістського руху, оскільки мережа є принципово відкритою і розімкнутої.

Практично всі антиглобалістські організації мають свої сайти в Інтернеті, що дозволяє швидко поширювати необхідну інформацію.Швидкість реагування різних груп усередині антиглобалістського руху забезпечує багаторічна традиція неформальних відносин, що склалася в середовищі лідерів неурядових організацій, які визначають обличчя і зміст антиглобалістського руху. Демонстрації протесту за участю десятків тисяч людей з різних куточків світу покликані не тільки вирішувати політичні завдання, але й згуртовувати людей з перспективою розширення соціальної бази антиглобалістського руху на основі формування особистих контактів.

У той же час, антиглобалістський об'єднання за принципом протистояння загальним противнику досить нестійка в довгостроковій перспективі. У антиглобалізму поки що немає двох найважливіших складових, які могли б зробити його самостійною світовою політичною силою - спільної цілісної ідеології та єдиного керівного органу.

Світовий соціальний форум і його виконавчі структури поки що не мають жодної ідеології, ні єдиного політичного центру. Створення того й іншого, мабуть, є найважливішим завданням усіх антиглобалістських організацій, якщо вони мають намір серйозно протистояти неоліберальної глобалізації.

Антиглобалістський рух як альтернатива нинішнім варіантом глобалізації містить в собі і альтернативні перспективи.

Перспектива перша: антиглобалізм розвивається в нинішньому напрямку, повністю розгортаючи свій потенціал саме як альтернативний напрям. І тоді рано чи пізно він перетвориться на головного політичного і громадського противника існуючого ладу, принаймні на Заході, стане другим полюсом у рамках західної цивілізації. При цьому варіанті розвитку антиглобалізм стане легітимним наступником соціал-демократичного, комуністичного та інших лівих рухів минулого і як такий буде протистояти вже не неолібералізму (у чистому вигляді неолібералізм приречений), а його можливим спадкоємцям.

Друга перспектива: антиглобалізм, зберігаючи свої нинішні рамки, залишається масовою організацією глобального громадянського суспільства поза політичною партійності. І в цьому плані він постає не стільки антагоністом іншої політичної сили і іншого проекту, скільки силою, що домагається максимуму контролю за глобальним політичним суспільством, максимуму свого впливу, максимуму свого голосу у вирішенні глобальних проблем.

Отже, антиглобалізм - перш за все рух, яке стало відповіддю на невдоволення досить великої частини західного суспільства нинішньої інтеграцією. Те, що здається прекрасним і вдалим зі Сходу, нерідко виглядає потворним і безглуздим з Заходу. Країни Центральної Європи прагнуть у НАТО і Євросоюз, «Макдональдс» здається в провінційному українському місті ознакою цивілізованості, а переговори з МВФ - порятунком для нереформовуваність економік. ... Але в будь-якій західній газеті ви прочитаєте статті про забюрократизованості європейських і євроатлантичних структур, про те, що транснаціональні корпорації нерідко не зважають на інтереси своїх працівників так, як це робиться на національних підприємствах, використовують свій величезний вага в економіці для ігнорування не тільки вимог профспілок, але навіть елементарних прав споживачів, про те, що на престижних курортах Заходу проводять референдуми про недопущення будівництва «Макдональдса», присутність якого зруйнує респектабельний образ міста, про безглуздість діяльності МВФ, кредити якого тільки підтримують на плаву кримінальні еліти і дозволяють їм і далі відкладати реформи в своїх країнах, обманюючи західних кредиторів та платників податків ... Ці статті пишуть аж ніяк не антиглобалісти, але вони явно вказують на недоліки глобалізації.