Розділ 2. Адміністративно-правовий механізм фсу

2.1. Суб’єкти фінансової системи України.

Фінансова система України являє собою складну систему яка складається з великої кількості складових, які її формують і на які покладені обов’язки її нормального функціонування. Одними з таких складових є суб’єкти фінансової системи, які її формують і підтримують її життєдіяльність і є невідємними елементами.

В першу чергу необхідно визначити, що ж саме являють собою елементи фінансової системи. В науці фінансового права під елементом фінансової системи прийнято розуміти фінансово-правовий інститут який має матеріальний зміст взаємопов’язаний із внутрішньою та зовнішньою його формами. Як і будь-який інститут права, фінансово-правововий інститут становить собою систему взаємопов’язаних норм, що регулюють собою відносно самостійну сукупність суспільних відносин у сфері фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування .

Будь-який з цих інститутів характеризується правовими, економічними характеристиками, а деякі з них (як бюджетна система) і політичними.

В умовах динамічного розвитку суспільства питання функціонування збалансованого та чіткого механізму розвитку фінансової системи України набуває дуже великого значення.

На думку багатьох представників економічної науки фінансова система включає такі складові: державний бюджет позабюджетні фонди, фонди страхування, фондовий ринок, фінанси організацій різних форм власності, державний кредит, банківський кредит. Тобто більшість науковців-економістів під фінансовою системою країни розуміють сукупність грошей, фінансових ринків, (валютних, грошових, капітальних) та фінансових інститутів (приватних і публічних) [78, c. 118].

Кожен з інститутів фінансової системи концентрує специфічні фінансові відносини, за допомогою яких утворюються і використовуються відповідні види грошових коштів з метою задоволення різних за своїм змістом і маштабами потреб.

Важливо відзначити поняття сутності фінансової системи особливості її функціонування напряму пов’язано з природою та функціями держави. Такий правовий підхід до визначення фінансової системи держави дозволяє розглядати її як досить широку за змістом категорію. На підтвердження цього О.М. Ашмаріна в своїх наукових працях доводить, що фінансову систему слід розглядати як сукупність елементів: по-перше, згрупованих у двох основних напрямках (фондів та суспільних відносин з їх акумулювання, перерозподілу та використання) і по-друге, як сукупність факультативних інструментів (інституційний механізм, методи, функції, фінансова політика, фінансове законодавство і т.д).

Накопичуючись під час матеріального виробництва, більшість грошових доходів трансформується, перетворюється та рухається в межах різних правових режимів. Саме таким чином з’являється певний зв’язок фінансів та держави і саме завдяки цьому збалансованому зв’язку діє фінансова система країни.

П. Роуз і Д. Фрезер розглядають фінансову систему країни як мережу фінансових ринків, фінансові інституції, бізнес структури, фінанси домогосподарств та уряду.

Тобто, фінансова система країни визначається ними як поєднання ринків, інститутів та фірм, що надають фінансові послуги та виступають як фінансові посередники. Тоді як на думку С. Науменкової та С. Міщенко, «такий підхід обмежує роль і призначення фінансової системи. Вони вважають, що такий розгляд фінансової системи за функціональним призначенням та структурною побудовою наближає її за визначенням до іншого поняття, а саме фінансового сектору. При цьому, ними наводиться визначення МВФ за яким фінансовий сектор забезпечує економіку посередницькими послугами та охоплює всі організації, головною діяльністю яких є фінансове посередництво, в тому числі банківську систему та інші фінансові установи, включаючи пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, кредитні спілки [54, c. 334].

Починаючи досліджувати організаційно-правову структуру фінансової системи країни необхідно зосередити увагу на визначенні сутності фінансів як головної складової фінансової системи, тому що фінанси, як кров в організмі людини є головним та практично єдиним компонентом що пов’язує між собою різні елементи фінансової системи країни.

З одного боку, сутність фінансів, їх форми та кількість визначають спроможність держави та гарантують перспективи її фінансового розвитку.

З іншого боку, завдяки фінансам держава постійно має змогу впливати на результати відтворення виробництва. За рахунок фінансових ресурсів та застосовуючи відповідні правові норми держава стимулює розвиток виробництва і підтримує в раціональних та об’єктивних пропорціях розвиток суспільства і держави в цілому.

Існування фінансів пов’язане з необхідністю вилучення, розподілу та формування державою частки валового внутрішнього продукту. Саме перерозподіл та розподіл валового внутрішнього продукту в грошовому вимірі визначає призначення фінансів. Задля цього державою визначаються законодавчо закріплені ознаки фінансів, їх місце в фінансовій системі, особливості та форми регулювання. Тому, фінанси необхідно досліджувати перш за все, як юридичну, а вже потім, як економічну категорію [8, c. 310].

Також слід відзначити, що через відповідні закони держава завдяки саме фінансам регулює відносини щодо формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих державних грошових фондів.

Вони складають однорідну систему, яка діє на єдиних умовах, однакова по формам і методам розподілу грошових коштів та носить назву фінансового інституту. Тому, саме врегульована державою через виникнення відповідних фінансових відносин та встановлена нею сукупність взаємодіючих та взаємопов’язаних фінансових інститутів складає фінансову систему держави.

Фінансові відносини можуть виникати:

― між державою та юридичними і фізичними особами;

― між декількома юридичними особами;

― між юридичними та фізичними особами;

― між декількома фізичними особами [8, c. 203].

А тому, саме фінансові відносини утворюють фінансову систему країни. На її функціонування і розвиток дуже важливий вплив має тип держави: унітарне чи федеративне. Унітана держава зазвичай має дворівневу фінансову систему, де фінансові відносини регулюються центральною владою та владою на місцях, а федеративна держава ― трьохрівневу.

Я вважаю, що фінансова система нашої країни являє собою дуже складний механізм, ефективність функціонування якого напряму залежить від двох визначальних чинників. По-перше ― від законодавчої урегульованості, налагодженості та збалансованості фінансових відносин у суспільстві.

Це, насамперед, вибір правильної і доцільної для країни фінансової моделі розвитку, яка буде стимулювати виробника та відповідно й суспільство.

На думку О. Соскіна ―сучасна глобальна науково-технологічна, інформаційна, кібернетична та екологічна революція потребує відповідних змін у моделях економічного розвитку. Природно, що вони не можуть функціонувати на засадах авторитаризму, етатизму чи монополізму [14, c. 7].

Україна повинна враховувати ці процеси, визначаючи економічну модель свого розвитку. Виходячи із новітніх світових викликів і можливостей, щоб стати конкурентною державою у центрі Європи. Україна має вибудувати демократичну модель розвитку суспільства, якій повною мірою відповідає економічна модель народного капіталізму.

Можна, цілком погодитись з таким визначенням, оскільки фінансова модель народного капіталізму цілком відповідає нашим національним інтересам направленим на забезпечення економічної незалежності України та ментальності українців.

По-друге, злагоджена діяльність суб’єктів фінансової системи залежить від організації державного управління нею. При цьому, головним важливим чинником є дієвість самого адміністративно-правового механізму управління фінансовою системою країни, а також чітке законодавство, що забезпечує безперервну та гармонійну роботу цієї системи в цілому.

Відсутність або не ефективне використання цих передумов не дасть змоги цілеспрямовано управляти фінансами. Механізм управління фінансовою системою України складається з двох основних складових, а саме, органів управління та форм і методів управлінської діяльності.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким та законодавчо затвердженим розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями [18, c. 13].

На підтвердження цього, Н.І. Хімічева зазначає, що «ефективність дії фінансової системи залежить від рівня правових норм і правозастосовної діяльності».

Україна, здійснюючи керівництво фінансами та будучи у фінансових відносинах владним суб’єктом повноважень та власником засобів виробництва, визначає через прийняття відповідних законів порядок наповнення та використання грошових фондів [21, c. 224].

Прийнято вважати що фінансова система складається з фінансів суб’єктів господарювання та державних фінансів. В свою чергу фінанси суб’єктів господарювання складаються з :

― фінансів комерційних підприємств;

― фінансів некомерційних організацій та установ;

― фінансів громадських організацій та доброчинних фондів;

Державні фінанси в свою чергу мають свою класифікацію до якої прийнято відносити:

― бюджетна система;

― державні цільові фонди;

― державний кредит [23, c. 132].

 Фінанси комерційних підприємств в свою чергу мають особливості організації обумовлені специфікою їх діяльності. Підприємства працюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку (доходу), відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат по основній діяльності, а також по її розширенню і розвитку. Такі підприємства працюють, головним чином, в сфері матеріального виробництва. Але в сучасних умовах переходу до ринку і в сфері нематеріального виробництва деякі організації будують свою діяльність на засадах комерції (лікувальні, видавницькі, навчальні заклади тощо).

Комерційні підприємства є основними платниками податків в бюджет, таких як податок на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір, ресурсні платежі, а також внесків в державні цільові фонди. Таким чином, за рахунок частини створеної комерційними підприємствами вартості при її перерозподілі через бюджети ці кошти спрямовуються на утримання установ невиробничої сфери (бюджетних організацій). 

До некомерційних установ належать такі, які надають послуги, виконують роботи безкоштовно або за символічну плату, яка не відшкодовує їх видатків. Це лікарні, поліклініки, школи, дитячі дошкільні установи, музеї, середні і вищі навчальні заклади та ін. Таким чином, принципова відмінність комерційних підприємств від некомерційних полягає у тому, що метою перших є одержання прибутку, а для других така ціль не є головною [9, c. 311].

Крім того, для некомерційних організацій у випадках перевищення доходів від усіх видів діяльності та з усіх джерел над видатками, одержані вільні кошти не можуть бути спрямовані на збільшення доходів тих юридичних або фізичних осіб, які заснували таку некомерційну організацію, а повинні використовуватись на розвиток діяльності, створення фінансових резервів тощо.     Більшість некомерційних організацій належить до державного сектора економіки. Головним джерелом фінансування видатків таких організацій є бюджетні кошти, тому вони і називаються бюджетними.

Організація фінансових відносин в некомерційних організаціях має свої особливості обумовлені характером перерозподільчих процесів у суспільстві, їхнім державним регулюванням, гострою нестачею бюджетних коштів, необхідністю їхнього економного і цільового використання.    Особливе місце у фінансовій системі належить фінансам громадських організацій та доброчинних фондів.

Вони являють собою добровільні об’єднання громадян за професіями, інтересами, захопленнями. На фінанси громадських організацій і доброчинних фондів впливають особливості їхнього функціонування, пов’язані з відсутністю комерційної діяльності (а отже і доходів, отриманих внаслідок такої діяльності), а також відсутністю державного фінансування.

Головним джерелом доходів таких організацій є: вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування. Хоча громадські організації і доброчинні фонди не мають права займатися комерційною діяльністю, вони можуть мати у власності комерційні підприємства, які спрямовують їм частину одержаного доходу. 

В загальнодержавних фінансах є особлива ланка фінансових відносин — державний кредит. Існування державного кредиту пов’язано з постійним протиріччям між потребами держави і її фінансовими можливостями, з хронічною нестачею централізованих фінансових ресурсів і, зокрема, з бюджетним дефіцитом [15, c. 352 ].

Держава виступає як позичальник коштів (а її кредиторами є юридичні та фізичні особи), кредитор і гарант. Найважливішими формами державного кредиту є державні позики, грошово-речові лотереї, використання частини вкладів населення в ощадних установах, використання коштів Державного позикового фонду. Державні позики можуть супроводжуватися випуском цінних паперів (державних облігацій і казначейських зобов’язань) або бути у безготівковій формі (шляхом записів на відповідних рахунках).

Державні позики бувають зовнішніми і внутрішніми.     Функціонування державного кредиту веде до утворення державного боргу, як сукупності зобов’язань держави перед населенням, юридичними особами, іноземними державами та міжнародними організаціями.

У видатковій частині Державного бюджету України щорічно передбачаються видатки на обслуговування державного боргу.

Слід зазначити, що формування відлагодженої та ефективно функціонуючої фінансової системи — відповідальне і складне завдання, вирішення якого потребує багато часу. Фінансова система України знаходиться на етапі становлення і вдосконалення [19, c. 144].

Слід відзначити, що різні автори розглядали фінансову систему, як «форму організації», сукупність різних установ та ринків, які надають свої послуги фірмам, громадянам, а також урядам, сукупність різних сфер фінансових відносин, в процесі яких утворюються і використовуються фонди грошових коштів та інші недержавні пенсійні фонди, фінансово промислові групи та інше [11, c. 195].

Однак, дане визначення не є коректним, оскільки заявлені сукупності не відповідають обов’язковим вимогам пред’явленим до системи, а саме ― «однорідності за своїми завданнями і організаційно об’єднаних в одне ціле».

На думку С.А. Черченцева фінансова система як форма організації грошових відносин може бути підрозділена на три взаємопов’язані підсистеми, що забезпечують формування і використання фінансових ресурсів, відповідно:

А) у господарюючих суб’єктів;

Б) у населення;

В) у держави та органів місцевого самоврядування.

В літературі має місце авторський підхід вчених до побудови фінансової системи. Наприклад, Василик О.Д. представив її такими складовими: державні фінанси, фінанси підприємницьких структур, централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів, державний кредит, страхові та резервні фонди, фінансовий ринок, фінанси домогосподарств, фінансовий апарат, фінансове законодавство. Опарін В.М. і Романенко О.Р. до сфер фінансових відносин включають: фінанси суб'єктів господарювання, державні фінанси, міжнародні фінанси, фінансовий ринок, страхування, виокремлюючи основні та забезпечуючі. Західна фінансова наука до фінансової системи відносить фінансові інституції, через які суб'єкти фінансових відносин реалізують свої рішення [28, c. 111].

Таким чином, структура фінансової системи є динамічною. Вона змінюється як із розвитком держави, її економічних, суспільно-політичних. Відносин, так і з удосконаленням наукових підходів до вивчення фінансових явищ і процесів.

В Україні здійснюється формування ринкових засад господарювання і структура фінансової системи відображає складність економічних процесів, наявність особливостей правового регулювання фінансів виробничих підприємств й організацій сфери послуг, виокремлення фінансів домогосподарств та відсутність єдиної нормативної бази, вплив інтеграції та глобалізації [30, c. 347].

Основною ланкою фінансових відносин є фінанси суб'єктів господарювання, які у фінансовій системі України представлені двома основними ланками ― фінансами комерційних підприємств та фінансами некомерційних установ, організацій із подальшим структуруванням у нормативно-правовому забезпеченні та вітчизняній практиці.

Фінанси підприємств, установ, організацій обслуговують створення валового внутрішнього продукту, який є основою розподілу та перерозподілу за допомогою фінансів.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання може бути організована за такими методами: комерційний розрахунок, неприбуткова діяльність, кошторисне фінансування [26, c. 158].

Слід наголосити на тому, що центральне місце у фінансовій системі України займають фінанси держави, які виражають фінансові відносини з приводу розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою формування бюджетів, державних позабюджетних фондів і використання їхніх коштів органами державної та місцевої влади для задоволення суспільних потреб. Основними ланками фінансів держави є: державний і місцеві бюджети, державні позабюджетні фонди, державний і місцеві кредити [72, c. 135].

Також слід наголосити, що найважливіше місце належить бюджетам, які об'єднуються у бюджетній системі України. Держава використовує бюджети для перерозподілу валового внутрішнього продукту між територіями, галузями, сферами суспільної діяльності, юридичними й фізичними особами, цільовими програмами. Можна виокремити дві групи фінансових відносин. По-перше, відносини між державою та платниками податків й розпорядниками бюджетних коштів. Держава мобілізує кошти до бюджетів у формі податків, внесків, зборів, неподаткових надходжень для здійснення фінансування національної економіки, установ соціальної сфери , соціального захисту населення, органів державного управління, Збройних Сил тощо. Бюджетні ресурси повинні бути достатніми для забезпечення всіх державних програм і одночасно з цим не бути обтяжливими для суб'єктів господарювання і не підривати їх фінансового стану [29, c. 269].

По-друге, відносини між органами державної, виконавчої та місцевої влади різних рівнів в процесі бюджетного вирівнювання. При цьому можуть застосовуватись такі форми : дотації вирівнювання, субвенції, інші дотації. Бюджетні відносини в сучасних умовах набули особливого значення внаслідок приховання дефіциту місцевих бюджетів, їхньої значної залежності від державного бюджету, нестачі коштів для фінансування державних програм, нестабільності доходів бюджетів.

Необхідно згадати, що самостійною ланкою фінансової системи є державні позабюджетні фонди, які доповнюють бюджетний механізм щодо перерозподілу ВВП. Позабюджетні фонди виражають фінансові відносини між державою та юридичними, фізичними особами в процесі перерозподілу ВВП, формування централізованих фондів грошових коштів ї їх використання на фінансування конкретних державних програм. Матеріальним змістом вищевказаних відносин є державні фінансові ресурси, джерелом яких виступають обов'язкові внески, кредити, кошти бюджетів й інші надходження. Значення позабюджетних фондів у сучасних умовах зростає, про що свідчить їхній розмір, який становить більше половини від обсягу бюджетів [13, c. 132].

Таким чином, в Україні сьогодні державні позабюджетні фонди мають соціальну спрямованість. До них відносять: Пенсійний фонд України; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов'язаними з похованням; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності.

При нестачі державних фінансових ресурсів позабюджетні фонди можуть поповнюватися коштами з державного бюджету або відбувається перегляд державних соціальних програм та джерел їх фінансування, що негативно впливає на самостійність даної ланки фінансової системи.