6. Система адміністративного права

Система адміністративного права - це внутрішня будова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів - інститутів і норм, що утворюють її єдність і структурний взаємозв'язок. Більшість адміністративістів вважає, що ця система складається з загальної й особливої й спеціальної, що зумовлюється сутністю і специфікою державного управління.

Необхідно розрізняти систему адміністративного права, тобто сукупність підгалузей, інститутів і норм адміністративного права, і систему адміністративного законодавства, яка являє собою сукупність діючих законодавчих та інших нормативних актів, які пов' язані між собою і врегульовують відповідні відносини у сфері державного (публічного) управління. Але вони - нерозривні поняття.

Загальна частина адміністративного права об'єднує норми, що закріплюють принципи державного управління; правове становище суб'єктів адміністративного права (органів виконавчої влади, державних службовців, громадян та ін.): форми і методи виконавчої та розпорядчої діяльності: адміністративний процес; засоби забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні.

Особлива частина адміністративного права містить норми, що регулюють управління промисловістю, агропромисловим комплексом, соціально-культурною сферою (освітою, наукою та ін.), адміністративно-політичною діяльністю (управління внутрішніми справами, управління юстицією), а також міжгалузеве державне управління у сферахстандартизації, ціноутворення і т. ін.

Спеціальна частина об'єднує норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління конкретними сферами. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ.

У науці адміністративного права його систему розглядають й у іншому аспекті - як сукупність:

- адміністративно-правових інститутів, тобто груп норм адміністративного права, які регулюють тісно взаємопов'язані однорідні суспільні відносини (наприклад, інститут адміністративного договору, інститут державної служби, інститут адміністративних послуг, інститут публічного адміністрування тощо);

- адміністративно-правових норм - конкретних формально-визначених загальнообов'язкових правил поведінки у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі публічного (державного і самоврядного) адміністрування в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку.

Велике значення в системі адміністративного права мають принципи адміністративного права як основоположні наукові ідеї, об'єктивно обумовлені та стабільні підстави, відповідно до яких сформована вся система адміністративного права.

Принципи поділяються на загальні (верховенство права, законність, гуманізм, демократизм, рівність суб'єктів, пріоритет прав і свобод людини і громадянина, справедливість у взаємовідносинах між особою і державою тощо) й спеціальні (спеціальне регулювання компетенції та взаємодії органів адміністрування (посадових осіб) між собою; взаємозв'язок матеріальних і процесуальних норм).

7. МЕТОД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА. (адміністративно-правовий метод)

Адмін. метод - це сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини.

Особливості:

• Даний метод передбачає можливість застосування засобів фізичного впливу і вогнепальної зброї

• Метод переважно включає в себе засоби розпорядчого характеру

• Владні приписи є односторонніми, незважаючи на це, підвладна сторона може оскаржити ці дії

• Метод наповнюється заходами дозвільного характеру(адмін послуги)

• Метод адмін права є імперативним

Метод адміністративно регулювання відрізняється від інших методів владним, імперативним характером.

Особливість методу адміністративного права полягає в тому, що його норми орієнтовані на задоволення не приватних та особистих, а публічних інтересів - інтересів людей, держави і суспільства, вони передбачають пряме застосування адміністративних санкцій.

Крім того, суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративного права, завжди передбачають нерівність учасників, жорстке підпорядкування волі, яка скерована єдиною управлінською волею.

Слід звернути увагу на те, що методу адміністративного права притаманні як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реалізуються шляхом: а) використання приписів; б) встановлення заборон; в) надання дозволів; так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій та ін.

Імперативний метод правового регулювання - це метод владних приписів, характерний для адміністративного права.

Диспозитивний метод (метод координації) в адміністративному праві застосовується для встановлення правового статусу державних службовців і для здійснення ними посадових повноважень у сфері державного управління. Юридичним фактом у даному випадку, як правило, виступає договір.

Адміністративний метод це сукупність методів права, які відображають владну природу державного управління, а врегульовані цим методом відносини визначаються як відносини влади і підпорядкованості, він в свою чергу реалізується шляхом:

   - використання приписів (встановлення обов'язків);    - встановлення заборон;    - надання дозволів.

   Використання приписів - означає покладення обов'язку здійснити відповідні дії в умовах, що передбачені адміністративно-правовою нормою. Згідно із сучасною теорією права йдеться фактично про використання такої категорії, як “позитивні зобов'язання”.

 Встановлення заборон — це покладення на суб'єкта правових відносин прямих обов'язків утримуватися від вчинення в умовах, передбачених нормою, тих чи інших дій або утримуватися від них на свій розсуд. 

 В адміністративно-правовому регулюванні суспільних відносин має переважно застосовуватися надання дозволів, і це необхідно враховувати в ході реформування адміністративного права України. право самостійно визначати доцільність учинення певних дій або утримання від їх вчинення.

Якщо в адміністративно-правовому регулюванні компетенції органів виконавчої влади, посадових осіб застосовується принцип загальних заборон (дозволено лише те, що прямо передбачено законом), то в регулюванні статусу громадян має бути якнайповніше використаний принцип загальних дозволів (дозволено все, що прямо не заборонено законом). Це цілком відповідає основному призначенню держави — забезпечувати реалізацію прав і свобод громадян.