ЧАСТИНА ДРУГА СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

Розділ IV

СУСПІЛЬСТВО: СУТНІСТЬ І СПЕЦИФІКА ПІЗНАННЯ

Тема 12 '

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА ,

Ми боїмося всього на світі, як смертні, але прагнемо всього на світі, як безсмертні

Франсуа де Ларошфуко

Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пі­знання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіта­лістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).

У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства.

Термін “суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.

1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародав­ніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.

Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організ­мів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних кон­кретних суспільств термін “соціальний організм”.

2. Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів.

3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індус­тріальне.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для суспільствознавців чимало труднощів. Не випадково велика група вчених вважає за неможливе пізнання його законів, про­

335

понує відмовитись від законопошуковості й перейти до опису фактів, зіставлення їх між собою, пояснення суспільства чи системи, факто­рів, що взаємодіють. І хоч теорія факторів (Р.Арон, М.Вебер, М.Ко- валевський, У.Ростоу та ін.) кваліфікується в нашій літературі як ан­тинаукова, все ж ми схильні вбачати в ній досить помітну долю нау­ковості, зокрема в аналізі таких факторів суспільного життя, як техні­ка, культура, соціальні групи, політика, масова свідомість тощо. Ра­зом з тим суспільство не може бути зведене до простої суми факторів, навіть до їхньої взаємодії. Одні з них є визначальними, інші — похід­ними, одні кваліфікуються як матеріальні, другі — як ідеальні; одні вважаються об’єктивними, інші — суб’єктивними. Соціальна філосо­фія має упорядкувати суперечливу систему факторів, визначити пер­винні й вторинні рівні суспільного життя, їхні функції, не допускаю­чи при цьому будь-якої абсолютизації.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття лю­дей формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної куль­тури людства. Одними з перших вагоме слово в цій галузі сказали китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Арісто- тель, їхні талановиті співвітчизники. Соціум у теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ото­тожнювався з державою. Суспільне життя не мислилось інакше, як державне. Людина трактувалась як політична (державна) істота (Аріс- тотель). Закономірності розвитку суспільства і держави ототожнюва­лися. Можна сказати, що теоретики “донульового часу” (часу до на­родження Христа) виявили й описали майже всі основні елементи суспільного співжиття людей як державного. І хоч їхнє вчення має історично обумовлений характер, слід підкреслити те велике значен­ня, яке воно мало для розвитку пізніших теоретичних конструкцій.

Мислителі середньовіччя запримітили різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. І тільки у творах Н.Макіавеллі держава постає у вигляді однієї із складових со­ціуму як більш широкого і фундаментального утворення.

Державобудівники — так можна означити всіх соціальних філосо­фів домакіавеллівського періоду — виявили майже всі елементи соціу­му, однак не змогли скласти про нього більш-менш адекватного тео­ретичного уявлення. Мислителі епохи Нового часу започаткували справу, все ж не завершили її. Як і раніше, більше уваги приділялось державницьким підрозділам і структурам. Про соціум як специфічне утворення і форму людського співжиття говорилося в приглушеному тоні, пошепки, з острахом. Внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: про головний об’єкт — соціум як цілісну систему — соці­альна філософія могла сказати надзвичайно мало. Як підкреслює іспанський філософ Х.Ортега-І-Гасет, у книгах із соціології нічого певного не говориться про те, що ж таке соціум, суспільство. Більше

336

того, зазначив вчений, ви не тільки не знайдете точного визначення соціального, суспільного, а й виявите, що їхні автори навіть не спро­бували більш-менш серйозним чином прояснити собі природу еле­ментарних явищ соціального, не кажучи вже про його внутрішню природу і сутність.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали при­роду і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функ­ціонування, триває і досі.

Поняття соціального Людство ще не знайшло більш-менш при- в філософії. Соціум йнятної і обгрунтованої відповіді на питан- як історичний процес НЯ, що ж таке соціальне. Тому нині, як і дві

тисячі років тому, над визначенням якості феномена соціального треба міркувати, розпочинаючи із встановлен­ня елементарно незаперечних фактів і піднімаючись до вершин осяг­нення глибинних якостей його природи й суті.

Первинна якість соціального осягається через усвідомлення доко­рінної відмінності даного феномена від природно-тваринного світу. Таку відмінність відзначали майже всі філософи: від Конфуція до на­ших сучасників. Вона постійно підкреслюється в художній літературі, публіцистиці, історичних, етносоціальних та інших наукових дослі­дженнях. Характерно, що в біологічному розрізі принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Тварина і людина “зроб­лені” з одного й того ж “матеріалу”, за однаковою “технологією” та аналогічними зразками: голова, кінцівки, внутрішні органи тощо. Проте різниця між ними принципова. Людина і тварина — це зовсім різні істоти, як небо і земля. Між будовою кінцівок чи внутрішніх органів людини і тварини, конституцією тіла чи його співвідносними розмірами з науковою точністю можна знайти безліч принципових відмінностей. Однак головна відмінність полягає в іншому: в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існу­вання. Людське — суспільним, соціальним як життєдіяльність.

Суспільне життя — це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкренто- історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.

Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістот­нішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Сві­домий не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання довколишньої дійсності — такий рівень свідомості притаманний на­віть тваринному світу, — а й у здатності розмірковувати над зовнішні­ми обставинами, над своїми зв’язками з ними та з іншими людьми, над собою і своїм духом, заглиблюватись у себе (Х.Ортега-І-Гасет) з метою усвідомлення суті природно-суспільного й сенсу власного бут-

22 7-42

337

тя в світі. Саме “здатність розмірковувати, здатність заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й зрозуміти, у що ж вона дійсно вірить, що вона справді цінує і що ненавидить”, — на думку Х.Орте- ги-і-Гасета, постають у якості тих фундаментальних домінант, які від­різняють людину як особливу істоту від іншого живого світу. (Див.: Ортега-И-Гассет X. Дегуманизация искусства. — С.233).

Людська властивість самозаглиблення — саморефлексії, як усві­домлення свого відмінного, особливого існування, має діяльний су­спільний характер і джерело виникнення. Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподіб­на істота виготовила перше знаряддя праці. Саме це, власне, і постає передумовою виділення людиноподібної істоти з природно-тварин­ного світу й вихідним пунктом розбудови нею власного світу — соці­ального. Зміст і характер людського життя визначається, зрештою, способом людської діяльності, одним з головних чинників якого є засоби виробництва — знаряддя діяльності. Це перше й головне чут­тєво-практичне і духовно-абстрактне усвідомлене узагальнення від­мінності людини від іншого природного світу. Іншим, не менш важ­ливим чинником, стало спілкування людей засобами мови та інших символічних форм культури.

Таким чином, соціум є особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілку­вання, генетично-функціональний зв’язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу куль­тури. Якщо тварина живе в природі, то людина — в соціумі. У цьому зв’язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум — це пред­метне буття людини, її існування в предметному середовищі, куль­турі. Звичайно, предметність вибудовується людською діяльністю з природного матеріалу. У цьому вимірі предметність є продовженням природи. В предметах, що оточують людину як культурне середови­ще, немає нічого надприродного. І, разом з тим, предмети докорінно відрізняються від природи саме тим, що в них засобами діяльності опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.

У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціаль­ності. На запитання, що таке соціум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її передумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв’язки, обмін інформацією, фіксація набутого досві­ду, передача його від покоління до покоління.

338

У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. У спілкуванні і через нього відбувається взаємо­вплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність по­глядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

Діяльність і спілкування взаємообумовлюють, детермінують якісну своєрідність одне одного. Спілкування людей завжди має діяльний ха­рактер, і навпаки, — людська діяльність можлива лише на засадах спіл­кування. В яких би умовах і формах не відбувалася діяльність людини, якої б структури вона не набувала, її слід розглядати в єдності з су­спільними відносинами, із життям суспільства. При всій своєрідності діяльність людини — це система, що входить до системи суспільних відносин. Поза цими відносинами людської діяльності взагалі не існує.

Діяльність і спілкування — всезагальні необхідні умови соціаль­ного. І хоч його осягнення потребує проникнення в таємницю низки своєрідних людських феноменів — культури, соціальних інститутів, вибору, чуттєвості тощо — його початок коріниться саме в діяльності і спілкуванні; саме вони постають тими наріжними каменями, на яких зводиться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дійсності, як підсистема об’єктивної реальності.

Підкреслюючи специфіку людського способу життя як принци­пово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому історичному характері. Тварина не набуває досвіду спадково, а здобуває його самостійно. Вона успадко­вує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, спадкоємно переймаючи в нього історичний досвід; соціальність має історичний характер. Тва­ринне ж життя — позаісторичне. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних поколіннях.

Таким чином, соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя — створення матеріальних і духов­них цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині. Історія характеризується просторово-часовими вимірами, під­лягає визначеності в системі категорій прогресу, постає як суспільно- природний процес взаємодії людини з природою, предметним світом культури, з іншими людьми.

У науковому осягненні соціум розглядався насамперед як історія людської життєдіяльності. Перші історичні вчення (Геродот, Фукідід, Полібій) одночасно з описом подій, фіксацією фактів намагалися виявити і проаналізувати їх чинники. Проте переважна більшість древ­ніх історичних вчень мали описовий характер. Таке ж саме спосте­

22* 7-42

339

рігається й далі, практично аж до середини XIX ст. Незважаючи на окремі спроби осягнути історичний процес як цілісність (Августин Блаженний, Кондорсе, Гердер, Руссо, Гегельта ін.), вчення про соці­ум у межах історичних досліджень мали аморфний характер. Перша спроба виходу за вузькі рамки історичного аналізу (зі збереженням його переваг і надбань), осмислення соціуму не лише в контексті історії, а й у більш широких межах діяльності та спілкування була зроблена К.Марксом, у вченні якого суспільство постало у вигляді суспільно-економічної формації.

Матеріальне в суспільстві — це, звичайно, люди, природні умови їхнього життя, способи виробництва матеріальних благ, продуктивні сили й виробничі відносини. До матеріальних утворень відносять ве­лику групу соціальних (суспільних) відносин, державу, деякі соці­альні інститути. І хоч матеріальне є завжди об’єктивним, зв’язок між ними в суспільстві більш складний, ніж здається на перший погляд.

Наприклад, куди віднести людину? Звичайно ж, до матеріально­го. Але як бути з її свідомістю, почуттями, пристрастями, прагнення­ми? Хіба вони завжди є об’єктивними. Те ж стосується феномена свідомості. У відбитті дійсності вона — ідеальний продукт, це загаль­новідомо. І оскільки свідомість притамана людині, то є всі підстави вважати її суб’єктивним утворенням. Ідея завжди суб’єктивна, бо її творцем і носієм виступає людина, суб’єкт суспільного розвитку. Якщо є людина, то є й ідея, і навпаки. Але ж ідеї існують і незалежно від людей, наприклад, коли ідея опредметнена. Предмет виступає носієм ідеї, яка — стосовно мене і суспільства — існує як незалежна, само­стійна, тобто як об’єктивна.

Ці роздуми, а їх, звичайно, можна було б продовжити, наводять на думку про досить вузькі рамки евристичності головного питання філософії щодо проблем суспільного розвитку. В суспільстві не мож­на раз і назавжди “відфільтрувати” матеріальне від ідеального, а об’єк­тивне від суб’єктивного. Вони часто міняються місцями, що вимагає ширшого підходу до соціальної проблематики.

Проаналізувавши основні теоретичні моделі соціуму, з повним правом можна зробити висновок, що суспільство — це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визна­чити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізують­ся різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. І го­ловне, суспільство — це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і спо­живають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагоди.

340

Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об’єктивно, тобто неза­лежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

Суспільство як система Зрозуміти суспільство як об’єктивний про- і життєдіяльність ^цес' пізнати закономірності його функціо- людини нування, розвитку — це головне завдання

соціальної філософії. І хоч в історико-філо- софському ракурсі в розумінні суспільства є багато містифікацій, су­часне наукове уявлення про нього не може бути сформоване без скру­пульозного аналізу тих пошуків (досягнень та помилок), якими над­звичайно багата історія соціальної філософії.

На думку Платона, суспільство є об’єднанням людей для задово­лення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одно­му. За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його про­явом божого творіння. Просвітителі (Т.Гобс, Ж.Ж.Руссо, Ф.М.Воль- тер) та французькі матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель — як реальний процес життєдіяль­ності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як “фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени”. Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалі­зації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер допов­нює її тезою про “деякий мінімум взаємоорієнтацій”. Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та со­ціальних інститутів. Марксистська соціальна філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм спільної діяль­ності людей. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, полі­тичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки — ось головний висновок марксистської со­ціальної філософії.

Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначаль­ної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів ви­ходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовні­ше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов’яза­не з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармо­нійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, — дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій.

341

' Поняття “сфера суспільного життя” відбиває різнопланові проце­си, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і іде­альні, об’єктивні й суб’єктивні. Сфера — це реальний процес людсь­кої життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядаєть­ся нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соці- окультурних та природних вимірах.

На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:

а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;

б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосун­ки людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, рефор­ма, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститу­ти, як партія, держава, суспільні організації;

в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виобництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового ін­формування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цін­ностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, по­бутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, ви­ховання тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери сус­пільного життя призведе до створення деформованої моделі суспіль­ства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

Діяльність як спосіб Як суб’єкт людина має насамперед мисли-

існування соціального ^{ти й дія}™> ^{діяти й мисли}™. Теологія вва­жає, що спочатку було слово. Наука віддає перевагу ділу. Соціальна філософія виходить з одвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального. За межами цього принципу соціальної філософії не існує. Його “дола­ють” лише міфологія, релігія та ідеологія. Але це вже дещо інші фор­ми духовного освоєння світу, ніж соціальна філософія, про яку йдеть­ся в нашому курсі.

Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сут­ності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки ді­яльності людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Отже, діяльність є джерелом формування соціальності. Без ді­

342

яльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Соці­альне живе лише в діяльності й завдяки їй.

Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Таким чином, діяльність є засобом формування со­ціального як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру.

Соціо- і культуротворча функція діяльності філософською тради­цією осягалась надзвичайно суперечливо. Цю функцію визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального (людського) способу буття діяльність постала лише в ні­мецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив І.Кант. У статусі ж загальної основи культури діяльність вперше в історії філо­софської думки означив Й.Фіхте. На його думку, діяльність “Я” як чиста самодіяльність, вільна активність створює світ “не-Я” — світ, що оточує людину, світ людської культури.

Цю думку підхопив і розвинув Г.Гегель. Діяльність, вважає він, є всепроникаючою характеристикою абсолютного духу, народженого його потребою в самозміні й самовдосконаленні. Головну роль віді­грає духовна діяльність, а в її структурі — рефлексія, тобто самосвідо­мість. Завдяки діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури, відбиває суспільне життя, різноманітні формоутворення — мораль, право, мистецтво, філософію тощо.

Гегелівську концепцію діяльності намагались осмислити й пере­осмислити майже всі філософи наступних епох. Наприклад, К.Маркс обгрунтував ідею предметної діяльності у вигляді практики. С.К’єр- кегор протипоставив раціоналістському трактуванню діяльності Г.Ге- гелем феномен волі як відокремлене від буття функціонування, людське існування. Е.Кассірер вбачав у діяльності головне джерело формуван­ня символічно-знакових структур. Е.Гусерль розглядав її як засіб фор­мування життєвого світу. М.Вебер, Ф.Знанецький, а пізніше й Т.Пар- сонс трансформували ідею діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й орієнтації, мотиви, сподівання, вибагливість тощо.

Як бачимо, діяльність інтерпретують з різних боків, неоднаковою за якістю і структурою. Головне ж лишається сталим: майже в кожній філософській системі соціальність пов’язується саме з діяльністю, яка розглядається як засіб, умова, рушійна сила й основне джерело фор­мування соціальності.

Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут (від лат. іюШшит — устрій, становлення) є заклад, що забезпечує відносну стабільність зв’язків і відносин між людьми в рамках соці­альної організації суспільства. Соціальна філософія розглядає такі соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що від­

343

повідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної пове­дінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В еко­номічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, пар­тія і т. ін.; в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім’я, вихо­вання, культура.

Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяль­ність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми при­нципами. Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібної системи. Інституціональ- ність діяльності — характерна риса соціальності людського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно складне й актуальне за­вдання.

Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкуван­ня дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин.

Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спіл­кування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріп­люються (й охороняються) певними соціальними інститутами, поста­ють як своєрідні магістралі (нормативні системи), у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Су­спільство — це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.

Соціально-філософський аналіз виходить з ширшого принципу: розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, як такі, що в певних історичних умовах можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль. З своїми рольовими функціями суспільні відносини можуть мінятись місцями. Наприклад, політика може передувати економіці; морально-культурне зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Мистецтво управління суспільством вимагає теоретичного хисту у ви­значенні суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що економічні підвалини мають обумовити інші соціальні процеси.

Усі суспільні відносини органічно пов’язані між собою і проника­ють одне в одне. Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя су­спільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв’яз­ків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важ­ко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Сам« тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми

344

первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв’язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми.

Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією “спосіб життя”, що замикає теоретичну модель суспільст­ва, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.

Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типо­вих видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфе­ри суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері без­посереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться вис­новок про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі спо­собу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з’являються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолю­тизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактич­ному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживан­ня, соціальна сфера, культура тощо.

Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він ви­значається не лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин. Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури суспільства, наявні типи світогляду, моральні нор­ми, ціннісні орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.

Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного еле­мента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологіч­них, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей.

У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матері­альні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб’єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незапе­речним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.

345

Контрольні запитання

1. Яка структура суспільства як соціальної системи?

2. Які основні методологічні принципи розуміння суспільного життя?

3. Що таке ритми в історії і від чого вони залежать?

4. Охарактеризуйте основні закономірності розвитку сучасного сус­пільства.

Теми рефератів

1. Єдність природи і суспільства.

2. Специфіка соціального пізнання: основні методологічні засади.

3. Структура соціальної філософії.

4. Інформаційно-технічне суспільство і тенденції його розвитку.

5. Соціальний простір і час: основні закономірності розвитку.

6. Основні засади сенсу історії.

Рекомендована література

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: В 2 т. — К., 1993. — Т. 1. — С. 3—30; друге видання. — К., 1996.

2. Бердяев Н.А. Смысл истории. — М., 1990. — С. 4—50.

3. Келле В.Ж., Ковальзон М.Я. Теория и история. Проблемы теории исторического процесса. — М., 1981. — С. 12—67.

4. Чинакова Л.И. Социальный детерминизм. — М., 1986. — С. 15—45.

5. Шинкарук В.І. Філософія незалежності і незалежна філософія // Віче. -1992. - №6.

6. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С. 29—58.

346