тивної дійсності, своїх специфічних інтересів у системі суспільних відносин. Такий специфічний характер масової свідомості, її особли­ву тонкість і делікатність, суперечливість та неоднозначність станов­лення і функціонування особливо важливо враховувати в процесі формування духовної культури особистості.

Відзначаючи якісні зміни, що відбуваються в розвитку масової свідомості, разом з тим не варто перебільшувати її роль у формуванні духовної культури людей. При всіх прогресивних змінах, що відбува­ються в ній, їй властива обмеженість, яка не дає змоги глибоко відобра­жати об’єктивну дійсність, брати активну участь у формуванні в осо­бистості наукового бачення світу. Це під силу тільки науково-теоре­тичному рівню відображення дійсності. Процеси суспільного буття, випереджають рівень масової свідомості. Передові ідеї, пов’язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармо­нізації суспільних відносин, ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього відображення. В цьому поля­гає суперечливий характер розвитку як масової свідомості, так і су­спільної свідомості в цілому.

домості та процес і особливості їхнього формування й розвитку в сучасних умовах.

У кожному сучасному суспільстві надзвичайно важливою формою суспільної свідомості є політична свідомість. Політична свідомість є відображенням політичних відносин, політичної діяльності, що від­бувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, полі­тичних установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обгрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів політичних процесів. Політична свідомість включає в себе ідеологіч­ний та психологічний аспекти. Перший аспект пов’язаний з політич­ною ідеологією як системою поглядів, ідей, що відображають корінні інтереси певних соціальних спільностей — верств, груп, страт тощо. Другий аспект безпосередньо пов’язаний з політичною психологією, що грунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях певних суб’єктів політичних відносин.

Політична свідомість відображає свідомо та цілеспрямовано ре­гульовані політичні процеси, відносини, спілкування, а тому тісно взаємопов’язана з політикою. Політика як найважливіший вид людсь­кої діяльності, пов’язаний з корінними економічними інтересами соціальних суб’єктів, є надзвичайно складною сферою суспільних відносин.

Форми суспільної свідомості

У попередній частині теми ми з’ясували сут- ність та структуру суспільної свідомості. Роз- глянемо тепер основні форми суспільної сві-

508

Політична свідомість, політична ідеологія пронизує все життя су­спільства, справляючи вагомий вплив на його розвиток. Але ефектив­ний вплив політичної свідомості на оптимізацію суспільного буття, зокрема політичних, духовно-моральних, гуманістичних та інших відносин передбачає здійснення глибоких змін у самій політичній свідомості.

У сучасних умовах, коли відбувається пошук шляхів органічного поєднання традиційних національних та загальнолюдських інтересів, процес формування політичної свідомості має здійснюватися в на­прямку утвердження нового політичного мислення, будуватися з вра­хуванням нових моментів, що виникають у сучасному світі. Нове полі­тичне мислення зобов’язує шукати нетрадиційні форми спільного існу­вання різних політичних систем, виходити із головного фактора, що по-новому ставить питання про єдність народів, незалежно від від­мінностей між ними. Тому формування сучасної політичної свідо­мості, політичної культури, нового мислення має бути спрямоване на глибоке розуміння особистістю неповторної своєрідності сучасного світу як складного, багатогранного, суперечливого явища, яке одно­часно стає все більш взаємопов’язаним та цілісним, усвідомлення кожним жителем планети необхідності наполегливо захищати мирне майбутнє цивілізації.

Суперечливий характер розвитку політичної свідомості полягає в тому, що реалізація завдань щодо її активізації як необхідної умови прогресу суспільства, зокрема його політичних відносин, перебуває в суперечності з невисоким рівнем політичної культури значної части­ни людей, їхньою політичною незрілістю, наслідками авторитарно- патріархальної політичної свідомості. На наш погляд, основним у вирішенні названої суперечності є: прийняття вчасних, науково об­грунтованих політичних рішень на всіх рівнях, у всіх сферах суспіль­ного життя; відображення в політичних рішеннях усього найбільш цінного, що накопичено різними народами в ході розвитку суспільст­ва; включення максимального числа громадян у всі сфери політично­го життя як активних суб’єктів історичної творчості, формування у людей загальнолюдської політичної свідомості.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідо­мість, яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Право як система загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в юридичних законах і відображають державну волю, вста­новлюють права та обов’язки учасників правовідносин, змінюється разом з розвитком суспільства, держави, політики. Правова свідо­мість тісно взаємопов’язана з правовими нормами та законами у від­повідності з пануючими в суспільстві уявленнями про законність, порядок, справедливість. Право як юридичне оформлення соціально-

509

економічних відносин виражає насамперед їхнє відношення до засо­бів виробництва, а також до інтелектуальної власності. Взаємодіючи з політикою, право справляє великий вплив на її реалізацію, будучи основою розвитку правосвідомості. Таким чином, свій зміст правова свідомість реалізує насамперед в основних сферах життєдіяльності су­спільства — соціально-економічній та політичній, там, де і відбува­ється процес формування правосвідомості, правової культури членів суспільства.

Поведінка, взаємовідносини людей, як відомо, регулюються полі­тичними, моральними і правовими поглядами. Знання особистістю своїх прав та обов’язків дає змогу їй проявляти політичну, правову активність у всіх сферах суспільного життя. Важливим у цьому зв’яз­ку є підвищення в суспільстві ролі демократичних та правових інсти­тутів, співробітників правоохоронних органів щодо суворого дотри­мання законності, демократичних принципів правосуддя, рішуче по­долання місництва у сфері правотворчості.

Процес розвитку правосвідомості носить суперечливий характер. Сюди слід насамперед віднести суперечності між необхідністю роз­витку у кожної особистості високої правової свідомості, культивуван­ня у громадян шанобливого ставлення до законів, посилення їхньої ролі як фактора зміцнення правової, громадянської відповідальності людей і незрілою правосвідомістю, низькою правовою культурою знач­ної частини громадян.

З правосвідомістю тісно пов’язана інша форма суспільної свідо­мості — моральна свідомість. Мораль являє собою сукупність, систе­му норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від право­вих норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регу­люються в суспільстві силою громадської думки.

Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими пев­ним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком су­спільства, в першу чергу виробничих відносин. З іншого боку, мораль здійснює зворотний більш чи менш вагомий вплив на розвиток су­спільних відносин.

У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цін­ностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, про­гресу суспільства в цілому. В той же час багатогранність цінностей духовного життя, конкретної особистості, колективу значним чином розширює сферу застосування моральних принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, сприяючи формуванню високих соціаль- но-моральних якостей людей. Тому так важливо в сучасних умовах, щоб цінності моральної свідомості перетворювались у невід’ємну рису психології людини, її морального обличчя, служили критерієм оцін­

510

ки та регулятором поведінки особистості, її моральної зрілості. У всіх сферах моралі — моральній свідомості і моральних відносинах, мо­ральній культурі і моральній практиці, моральних почуттях, форму­ванні морального ідеалу — роль та значення моральних принципів і норм дедалі більше зростає.

У сучасних умовах суспільного розвитку надвзичайно зростає роль моральної відповідальності особистості у всіх сферах суспільного життя. Цілеспрямований процес формування духовності особистості перед­бачає одночасно і виховання та самовиховання в людині неприми­ренності до будь-яких відхилень від норм моралі, всього того, що гальмує духовно-моральний прогрес суспільства. Чим вища зрілість особистості в сфері суспільних відносин, тим міцніша її моральна свідомість та самосвідомість, і навпаки, чим глибший, багатший мо­ральний світ людини, тим вища її громадянська відповідальність. Моральна свідомість особистості найкраще проявляється в її актив­ній життєвій позиції, бо справжня мораль — це мораль активної ді­яльності.

При формуванні моральної свідомості важливим є пошук ефек­тивних шляхів вирішення суперечностей, що властиві цьому процесу. Одна з груп таких суперечностей пов’язана з тим, що міра моральної відповідальності у значної частини членів суспільства далеко не адек­ватна характеру глибоких змін, що відбуваються в світі, зокрема в нашій країні. У сучасних умовах виявляє себе тими чи іншими сторо­нами суперечність між передовою моральною свідомістю частини су­спільства і антиподами такої свідомості. Сюди також слід віднести суперечність між словом та ділом, коли у певних категорій людей знання норм моралі розходяться з їхніми практичними справами, які не повною мірою відповідають, а то і суперечать поставленим перед ними вимогам морального та громадянського обов’язку. Важливішою умовою вирішення суперечностей у сфері формування моральної сві­домості є цілеспрямоване утвердження непримиренного ставлення до всіляких різновидів її антиподів, що гальмують як процес станов­лення моральної культури людей, так і духовних цінностей суспільства в цілому.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить естетич­ній свідомості, яка відображає об’єктивну дійсність шляхом певних художніх образів. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття в формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відобра­жає його в конкретній наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що здійснюють вплив на наші органи почуттів і викликають тим самим певну емоційну реакцію, оцінку. Як і будь-яка форма суспільної сві­домості, естетична свідомість розвивається в органічному зв’язку з розвитком усього суспільства, відображаючи зміни, що відбуваються в бутті людей, насамперед у їхньому матеріальному житті.

511

В основі естетичної свідомості лежить художня культура, голов­ним у якій є художнє виробництво та споживання. Художня культура включає в себе естетичну активність особистості, її естетичне вихо­вання, а також естетичні потреби, почуття, смаки, які реалізуються в художній творчій діяльності людей. В основі естетичного ставлення людини до світу, її естетичної активності лежить соціально культу- ротворча діяльність, котра не може обмежуватись лише сферою ху­дожньої творчості, а має поширюватися на все суспільне життя.

Особлива роль у формуванні естетичної свідомості людини нале­жить мистецтву. Мистецтво виступає як специфічний спосіб прак- тично-духовного освоєння світу, форма суспільної свідомості і ху­дожньо-образного відображення дійсності, її пізнання й оцінки, особ­ливою формою творчої діяльності особистості. Його функціонування тісно пов’язане з процесами об’єктивного буття, суспільних відно­син, зокрема духовного виробництва. Зміцнення духовно-морально- го аспекту в естетичній свідомості безпосередньо пов’язане з розвит­ком духовної культури, місце і роль якої в становленні почуттів пре­красного, загальнолюдського в розвитку самосвідомості людини все більше посилюється.

Мистецтво являє собою єдність естетично-пізнавальної та есте­тично-творчої основи. Однак визначальним у мистецтві є духовно- емоційна основа. Наочно-чуттєва, предметно-життєва, духовна, ідей­на та емоційна сторони виступають у мистецтві в органічній єдності. Свій вплив на розвиток суспільних відносин, на людей мистецтво може успішно здійснювати лише за умов, коли воно може бути сприй­няте, відчуте ними. Особливості такого сприйняття та відчуття завж­ди обумовлені здатністю суб’єкта сприймати та відчувати твори мис­тецтва, художньої творчості, рівнем духовності, культуротворчого по­тенціалу особистості. У свою чергу, суспільний зміст творів мистецт­ва залежить від характеру, форми, духовно-моральної спрямованості, змісту тих ідей, які поставлені в тому чи іншому творі мистецтва.

Для успішного розвитку естетичної свідомості людей важливим є пошук шляхів діалектичного поєднання національного та загально­людського в мистецтві. Процес збагачення естетичної свідомості, мистецтва в цілому здатний відбуватися лише за умов всебічного від­родження і вільного розвитку національного, матеріальної та духов­ної культури того чи іншого народу. Збагачення світової скарбниці мистецтва, в основі якого лежить найбільш прогресивне в досягнен­нях національних художніх культур, активно сприяє розширенню сфери соціального та художньо-естетичного впливу мистецтва. В той же час, реалізація цієї функції мистецтва надає особливого емоційно­го забарвлення, виразної образності національним та загальнолюдсь­ким цінностям.

512

Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релі­гійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітив­них культів суспільства до складних релігійних систем і основних сві­тових релігій сучасності.

Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеоло­гію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна іде­ологія, як правило, розробляється і розвивається теологами. Релігій­на психологія, складаючись головним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умов життя людей, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані головним чином з вірою в надприродне. Суттєве місце в побутовій релігійній свідомості відіграє процес релігійного поклонін­ня, або культ, що являє собою найбільш консервативний елемент будь-якої релігії. В процесі здійснення такого поклоніння людина піддається значному і різнобічному духовно-емоційному, психологіч­ному впливу.

Релігійні уявлення, релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку різних суб’єктів історичного процесу в ході суспільного розвитку за­знають значних змін. Діалектика розвитку релігії, релігійної та атеїс­тичної свідомості, а також міра впливу їх на людей зрештою визнача­лись соціально-економічними факторами, духовно-моральним, гума­ністичним прогресом суспільства, динамізмом розвитку культури, змісту та форм пізнання суб’єктів історичної творчості. В цьому зв’язку в процесі аналізу ролі та місця релігійної свідомості в духовному житті суспільства важливо враховувати ту обставину, що в суспільній свідо­мості сьогодні відбувається утвердження нового ставлення до релігії, намітився очевидний відхід від пануючих у цій сфері стереотипів. А тому стає особливо важливим нове переосмислення ролі релігії в ду­ховному житті суспільства, її місця в консолідації людей, гуманізації суспільних відносин.

На жаль, протягом тривалого часу в нашій та деяких інших краї­нах проводилась політика (що, до речі, знайшло своє відображення і в науковій та навчальній літературі) односторонньої абсолютизації лише однієї, крайньої сторони релігії, пов’язаної з релігійним фанатиз­мом. Інша ж сторона релігії, зокрема християнства, православ’я, що тісно пов’язана з її загальнодемократичним, гуманістичним змістом, прагненням до морального вдосконалення людей, відсувалась на зад­ній план чи взагалі ігнорувалась. Груба політика примусового атеїз­му, що ускладнювалась неврахуванням поліконфесійного характеру багатонаціональної країни, завдала суттєвої шкоди духовності, свідомо­сті, культурі людей. У зв’язку з цим стає очевидним, що в сучасних

33 7-42

513

умовахдедалі більше відчувається потреба в переосмисленні ролі релігій­них цінностей, релігійно-церковної культури в розвитку гуманізму, сві­домості, моралі людей, використання всього позитивного, що властиве релігії, для консолідації суспільства, зміцнення духовності народу.

Важливо активно використовувати гуманістичну роль церкви, ре­лігійних, зокрема християнських, цінностей у зміцненні в свідомості як віруючих, так і людей інших світоглядних орієнтацій загально­людських ідеалів, моралі, духовності, здатності до співпереживання з іншими людьми (якого так не вистачає в наш складний час). У сучас­них умовах, коли в свідомості мільйонів людей втрачена віра в ті чи інші, зокрема соціалістичні, ідеали, суттєвим є використання таких духовних основ релігійності, як терпимість, безкорисливість, брато- любство та інших, необхідних сьогодні для подолання нетерпимості, для формування здорового соціально-психологічного клімату в сто­сунках між людьми. Тільки на основі поєднання всіх духовних сил суспільства, людей різних світоглядних орієнтацій можлива соціаль­на, міжнаціональна, духовна консолідація, плідне співробітництво на­родів, взаємозбагачення культур. Такий підхід до розуміння соціаль- но-духовних основ релігії, релігійності, релігійної свідомості зокре­ма, суттєво розширює та поглиблює наше розуміння багатогранності духовності, моралі, гуманізму людського суспільства, діалектики на­ціонального та загальнолюдського в сучасному історичному процесі, науковому пізнанні.

Сучасні процеси світового розвитку, поглиблення демократизації та гуманізації суспільства відкривають суттєві можливості для того, щоб, спираючись на загальнолюдські цінності, прогресивні традиції зняти містифіковану, міфологізовану кіптяву з масової свідомості багатьох людей. Це дасть можливість ясніше визначити кожній осо­бистості своє ставлення до релігії, національних та загальнолюдських ідеалів, чіткіше усвідомити своє місце в системі суспільних відносин, активніше включити віруючих у процес утвердження духовно-мо­рального, гуманістичного прогресу суспільства. А для цього необхід­на демократизація процесу формування як релігійної, так і атеїстич­ної свідомості людей.

Таким чином, суспільна свідомість як складний соціально-духов­ний феномен і соціальне явище, гостра необхідність її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумо­вили її важливу роль у духовній життєдіяльності суспільства. Ви­ступаючи як найважливіший елемент духовного виробництва, згадані цінності суспільної свідомості здійснюють суттєвий вплив як на ду­ховне життя суспільства, так і на всі сфери життя суспільних відно­син. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспіль­ства взагалі, динамізм процесу утвердження його прогресу та свобо­ди, масштаби участі свідомості, духовності у перетворенні дійсності.

514

Особливості духовної Надзвичайно важливим елементом духовно- культури суспільства ^{го життя} суспільства, поряд із суспільною

свідомістю, є духовна культура. Є дуже ба­гато визначень сутності культури (термін “культура” походить від ла­тинського сиІШга — обробка, виховання, освіта). Загальне визначен­ня культури — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської ді­яльності.

У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і ду­ховних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті куль­тури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розу­міють культуру як сукупність духовних символів (Вебер), форму ро­зумової діяльності (Кассірер), систему знаків, комунікацію (Леві- Стросс), інтелектуальний аспект штучного середовища (Люнь).

Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В лі­тературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Мате­ріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва — це су­купність форм суспільної свідомості, способів створення і використан­ня духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолюти­зація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збід­нює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище.

Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов’янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб’єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антич­на культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.

Духовна культура — це різноманітний досвід життєдіяльності со­ціальних суб’єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати су­спільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей. Такий досвід має за­гальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна куль­

3.4* 7-42

515

тура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соці­альних суб’єктів, що здійснюються в процесі духовного виробництва; це система соціально-духовних цінностей, спрямованих на форму­вання та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв’язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспіль­ства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура — це та­кий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сен- сожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалізацію, самоздійснення її сутніс- них сил, різноманітних життєпроявів.

Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духов­них відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переко­нань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєн­ня, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соці­альних суб’єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особистості, яка вимірюється обсягом ство­рюваних нею духовних, соціогуманістичних цінностей. Така культура свідчить про здатність кожної особистості до сприйняття передового, прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення, творення у відповідності з творчими силами та здібностями кожної індивідуальності; про готовність особистості до самовіддачі, самороз­витку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.

Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національно­го та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкрет­ної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Ціннісний зміст духовної культури може ви­ступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли твор­чий потенціал такої культури грунтується на загальній системі цін­ностей, вироблених людством протягом своєї історії.

Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, ма­ють стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної індивідуальності, складо­вою гуманістичної творчості її народу, що є результатом тривалого розвитку України. В України своя особлива доля, яка зумовлена усім ходом її становлення як історичної індивідуальності; ця складова про­цесів суспільного буття зумовлена багатогранними чинниками загаль­нолюдського, загальнопланетарного і національно-особливого, спе­цифічного тільки для України, для її народу, її етнокультури, тра­

516

дицій, менталітету — тобто для її індивідуальності. У такій індивіду­альності України втілений дух її народу, його національна са­мосвідомість, самобутність та неповторність власного складного, су­перечливого, яскравого і трагічного соціального, духовного досвіду.

Духовна культура — це складний соціодинамічний процес розвитку і функціонування багатогранних процесів та явищ суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її становлення, формування. Соціодинаміка такої культури передусім передбачає звіль­нення особистості, індивідуальності від форм суспільних, духовних відносин, що сковують її. Вона означає перехід від статичного існу­вання особистості до динамічного, а також передбачає її автономію, перехід від тотальної регламентації до свободи усіх сфер життєдіяль­ності індивідуальності, духовного, соціального плюралізму. Вона озна­чає перехід від одномірності до багатомірності, багатогранності, аль­тернативності економічних, соціальних, політичних, духовних про­цесів, що зумовлюють розвиток свободи людини, органічну самореа- лізацію індивідуальності, її духовності. Зрештою, соціодинаміка ду­ховної культури передбачає перехід від тоталітарних чи примітивних інституційних форм її організації, формування, виховання до цивілі­зованих форм, які грунтуються насамперед на самоорганізації, само­реалізації особистістю, індивідуальністю цінностей, що становлять сутність такої культури.

В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних таких функцій — пізнавальна, комунікативна, регуля­тивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопо­в’язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інтегруючою функцією духовної культури є людинотворча функція.

Міра розвитку духовної культури визначається мірою розвитку сутнісних цінностей людини, багатогранністю і багатоваріантністю форм самореалізації її духовного потенціалу, індивідуального само­утвердження. Підвищення ефективності і дієвості процесу формуван­ня духовної культури передбачає створення умов для смисложиттєвої самореалізації багатства духовності людини, адже основний зміст цін­ностей такої культури полягає в їх самовираженні і відтворенні. Роз­виток духовної культури неможливий без утвердження її цінностей, зокрема на особистісному рівні, що дає змогу реалізувати потенціал унікальності, неповторності індивідуальності, її духовності, значення яких у прогресі суспільного буття постійно зростає. Здійснення цього пов’язане з подоланням поширеної у минулому й існуючої досі ду­ховної деіндивідуалізації, сурогатів колективності, що утверджують дух одноманітності, однаковості, загальної маси, нав’язування інди­віду стандартизованої позиції, і передбачає відмову від соціальних обмежень їхніх духовних орієнтацій. Реалізація незатребуваного на

517

практиці духовного потенціалу особистості органічно взаємопов’яза­на зі створенням у суспільстві різнобічних умов для забезпечення ду­ховної свободи людей, зокрема свободи їхніх духовних дій як необ­хідної умови для здійснення об’єктивно зумовленої відмінності твор­чих можливостей кожного, зміцнення втраченої у минулі роки самоцін- ності особистості, етнічної індивідуальності, що є основою динаміч­ного саморозвитку, саморегулювання цінностей духовної культури.

Надзвичайно суттєвим фактором оптимізації цілеспрямованої ді­яльності щодо духовного індивідуального самоствердження як основ­ної ознаки особистості, її життєтворчості є створення умов для са- моздійснення індивідуального стилю творчої духовної діяльності, ко­мунікативної культури особистості. Підвищення ефективності про­цесу формування духовної культури — це процес руху до найбільш універсальних і багатогранних форм індивідуальної самореалізації її цінностей, у якому індивідуально-стильове самоздійснення з орієнта­цією на суспільно значуще посідає особливе місце. Основою індиві­дуального стилю духовної самореалізації є виявлення і реалізація твор­чого потенціалу самобутності особистості, її національно-особливих рис, смисложиттєвих моментів її суб’єктивно-особистісного світогля­ду, світосприймання. При цьому, однак, важливо, щоб індивідуаль- но-стильове самоздійснення цінностей духовної культури відбувало­ся в органічній єдності з процесом розширення горизонтів індивіду­ального світоглядного світосприймання до рівня соціальної, духовно значимої, загальнолюдської, планетарної свідомості.

Серед різноманітних факторів, пов’язаних з індивідуальним ду­ховним самоствердженням, особливе місце належить повноті емоцій­ного сприйняття світу, без якого неможливі повноцінні життєпрояви особистості у сфері духовного життя, формування морально-безко­рисливого ставлення до світу, до народів, які його населяють. Адже чим глибше індивід сприйняв і пережив цінності духовної культури, чим більше він витратив на це душевних та інтелектуальних зусиль, чим більше співчував, співпереживав, тим більшою мірою він здат­ний не просто до засвоєння, а до освоєння, творення такої культури, смисложиттєвої, соціально значущої активності у сфері суспільних відносин. Ефективність процесу утвердження духовної культури, реа­лізації потенціалу особистості і суспільства зумовлені насамперед не зовнішніми обставинами, а головним чином внутрішньою активною діяльністю людини, працею її душі, власними почуттями і пережи­ваннями кожної індивідуальності.

Підсумовуючи, зробимо такі висновки.

1. Духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого зале­жить його загальний прогрес.

518

2. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе духовне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Кожен з елементів духовного життя суспільства має свою структуру, зміст, форми розвитку. В основі розвитку духовного життя суспільства ле­жить духовне виробництво, яке постає насамперед як виробництво свідомості.

3. Важливим елементом духовного життя суспільства є духовна культура, яка має складну структуру і функціонує як цілісне утворен­ня і складний соціодуховний феномен.

4. Основним, безпосереднім суб’єктом духовного життя суспіль­ства, зокрема духовної культури, є людина, особистість. Вся система цілеспрямованої діяльності соціальних суб’єктів має бути скерована на створення всебічних умов для самореалізації духовного потенціалу людини, творчого самовтілення її сутнісних сил, різноманітних життє- проявів, вироблення нових духовних орієнтирів.

Контрольні запитання

1. Які основні складові духовного життя?

2. Які елементи структури суспільної свідомості?

3. У чому полягає головний зміст буденної і теоретичної свідомості?

4. Які основні відмінності суспільної психології та ідеології?

5. У чому полягає специфіка масової свідомості?

6. Які головні форми суспільної свідомості та їхній сутнісний зміст?

7. Що таке духовна культура, який її основний зміст?

Теми рефератів

1. Діалектика форм духовного освоєння світу.

2. Духовне життя суспільства та його структура.

3. Духовне виробництво як виробництво свідомості.

4. Суспільна свідомість як соціальна пам’ять народу.

5. Діалектика форм суспільної свідомості.

6. Людинотворча сутність культури.

7. Українська духовна культура: діалектика національного і загально­людського.

8. Проблеми українського національного відродження і культура.

519

Рекомендована література

1. Андрущенко В., Губерський Л., Зуєв В. Проблема гуманізму в су­часній філософії. — К., 1994. — С. 63.

2. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. — К., 1996. - 368 с.

3. Антонович Д. Українська культура. — Мюнхен, 1988. — С. 252—513.

4. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994. — С. 37-183.

5. Духовне оновлення суспільства. — К., 1990. — 245 с.

6. Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування. — К., 1994. — 236 с.

7. Історія української культури. — Вінніпег, Канада, 1964. — 480 с.

8. Культура і побут населення України. — К., 1991. — 214 с.

9. Культурне відродження в Україні. — К., 1993. — 218 с.

10. Огієнко Іван. Українська культура. — К., 1991. — 270 с.

11. Скуратівський В.А. Етносоціальна культура як саморегульована система (навчальний посібник). — К., 1993. — 198с .

12. Семчишин Мирослав. Тисяча років української культури (істо­ричний огляд культурного процесу). — Нью-Йорк—Париж—Сідней— Торонто. — 1985. — 550 с.

13. Стан культурної сфери та культурної політики в Україні (Аналі­тичний огляд). — К., 1995. — С. 24.

14. Теорія та історія світової культури. Курс лекцій. — К., 1993. — С. 65-310.

15. Тойнбі А. Дослідження історії. — К., 1995. — С. 418—512.

16. Українська культура: історія і сучасність. — К., 1994. — С. 288—412.

17. Українська культура (лекції за ред. Дмитра Антоновича). — К., 1993. - С. 5-16.

520