Тема 17

МАТЕРІАЛЬНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

“...Розвинути продуктивні сили су­спільства до такого високого сту­пеня, який зробить можливим рів­ний, достойний людини розвиток всіх членів суспільства ”

Ф.Енгельс

Розмаїтість поглядів 3 попередніх розділів ми переконалися, і по ня основи суспільного життєдіяльність суспільства неможлива поза розвитку природою, яка є передумовою та обов’яз­

ковою і необхідною умовою людської історії. Але вивчення та знання цього аспекту людського життя не дає змоги відповісти на важливі питання: що спричиняє постійну динаміку су­спільства? Чим обумовлюється постійний взаємозв’язок та зміни в різних сферах суспільного життя? І, зрештою, що становить основу прогресу суспільства? Історія філософської думки свідчить про над­звичайну розмаїтість відповідей на ці питання.

Так, Гегель основою історичного розвитку вважав розгортання “абсолютної ідеї”. Вона є надприродним і нічим не обумовленим ду­ховним началом, до природною сутністю, що породжує реальний ма­теріальний світ — природу, людину, суспільство та людське мислен­ня. Абсолютна ідея проходить три етапи саморуху: етап свого власно­го розкриття, природа, абсолютний дух.

Першим етапом розгортання абсолютної ідеї є логіка. Система логіч­них категорій, що розвиваються, відбиває собою “світовий дух”. “Світо­вий дух” охоплює і сферу соціального життя. Він підноситься над окре­мими людьми і відбивається у праві, моралі, релігії. Історія, за Гегелем, не що інше, як “прогрес духу в свідомості свободи”, який проявляється через “дух” окремих народів, що змінюють один одного в історичному процесі як тільки виконають свою місію. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність історичного процесу.

Досить поширеною є думка, що історію рухають люди. Але су­спільні події — це результат довільної діяльності не простих людей, а царів, полководців, законодавців — особи. Відкидалося суттєве зна­чення і роль народу в творенні історії.

Навіть ті мислителі, які в поясненні явищ природи стояли на нау­кових позиціях (наприклад, французькі філософи Гельвецій, Гольбах та ін.), не спроможні були дати вичерпну, аргументовану відповідь щодо основи та рушійних сил історичного процесу. Вони вважали,

457

що мотиви (жадібність, любов, пристрасті) вчинків людей визнача­ють державний устрій і т.ін. їхнє вчення зводилося до твердження: “Людський розум править історією”. Наприклад, Гольбах говорив, що досить, аби у голові якогось монарха закапризував атом, і це може значно вплинути на долю народів. Надлишок жовчі у фанатика, як писав Гольбах, шаленість крові в серці завойовника, погане травлен­ня в якого-небудь монарха, примха якої-небудь жінки є достатніми причинами, щоб примусити починати війни, щоб посилати мільйони людей на бійню, руйнувати фортеці, обертати на порох міста, навер­нути на злидні та траур, щоб викликати голод та заразні хвороби і розповсюджувати відчай та нещастя на довгий ряд століть.

Але якщо критерій історичного поступу, його причину вбачати в мотивах, спонуках людей, то історію не можна зрозуміти. Адже в цьому разі не пояснюється причина виникнення саме таких мотивів, спо­нук людей, а не якихось інших.

Значного поширення набула так звана технократична точка зору. Прихильники її вважають, що вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові виробничі технології. Технічна циві­лізація, що створюється людським розумом та руками, має здатність до саморозвитку, прогресу. Вона незалежна від людини та суспільст­ва, має безперечну самостійність. Владою в такому суспільстві мають володіти технократи, тобто люди, які володіють науково-технічними знаннями і які організовують компетентне управління суспільними процесами. Оскільки науково-технічна революція охоплює і розви­нуті країни, то представники “технократичної” концепції до недавньо­го часу вважали, що в перспективі реальна влада перейде до фахівців виробництва та управління (менеджерів).

Слід зауважити, що технократичні ідеї критикують за суттєві вади. Абсолютизація ролі техніки та фахівців у суспільному розвитку при­зводить до недооцінки ролі інших важливих факторів в житті суспіль­ства, наприклад, духовної культури, впливу на людину, розвитку її життєвої сфери біологічних, природних факторів. Принижується або зовсім не звертається увага на проблему гуманізації індустріального виробництва, що призводить до варварського ставлення до природи, людини, спричинило виникнення проблеми виживання людства.

У суспільних науках є так звана неодарвіністська течія. Прибічни­ки механічного перенесення вчення Дарвіна на суспільство зводять закони суспільного розвитку до біологічних закономірностей природ­ного добору виживання найбільш пристосованих. Вони вважають, що саме боротьба за існування є рушійним стимулом і основою історич­ного розвитку.

Розмаїття варіантів соціального розвитку, стверджують прибічни­ки сучасного неодарвінізму, обумовлене тим, що в процесі передачі культури від одного покоління до іншого відбуваються помилки, подіб­

458

ні до генетичних мутацій у живих організмах. Згодом з’ясовується, що деякі з цих помилок у вигляді суспільних органів, виявляються адекватними соціальному чи природному середовищу. Внаслідок цього вони витісняють менш пристосовані або зовсім не пристосовані су­спільні органи. Таким чином, у суспільстві, як і в тваринному світі, спостерігається природний добір.

Важко не погодитися з критичними зауваженнями на адресу со- ціал-дарвіністів. Для прояву природного добору в суспільстві над­звичайно мало часу. Адже можливих комбінацій окремих властивос­тей і рис соціального і культурного розвитку занадто багато, щоб вони змогли себе повністю, всебічно проявити в короткий час еволюції суспільства. Історія знає надзвичайно мало суспільств, обмежена кіль­кість їх характерних рис, що свідчить про неможливість усіх варіантів соціального та культурного різновидів поборотися за своє існування.

Ряд західних філософів вважають, що визначальним у житті лю­дини і суспільства є ціннісні настанови. Поняття “цінність” вперше ввів у філософію та соціологію німецький соціолог М.Вебер (1864— 1920 рр.). Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насампе­ред саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цін­ності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т.д. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Рік- керт (1863—1936) вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпа­ки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визна­чаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають нор­ми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.

Представники досить поширеного філософського напрямку — екзистенціалізму визначальним у житті людини і суспільства визна­ють знаходження внутрішньо вільною людиною своєї сутності.

Як відомо, загальним принципом екзистенціалізму є висловлю­вання: “Існування передує сутності”. Видатний французький пись­менник і філософ Жан-Поль Сартр вважає, що індивід у сучасному суспільстві це відчужена істота, і цей конкретний стан він підносить до статусу людського існування взагалі. Всезагального значення косміч­ного жаху набувають у Сартра відчужені форми людського існування, для яких характерна стандартизація індивідуальності, усунення від історичної самостійності; вони підвладні масовим, колективним фор­мам побуту, організації, держави, стихійним економічним силам. За­

459

мість самостійного критичного мислення панують суспільно-приму­сові стандарти та ілюзії, вимоги суспільної думки та чуток. Навіть об’єктивний розум науки часто виявляється відділеним від людини і виступає як ворожа їй сила. Таке ж “неістинне” існування відчуженої від себе людини притаманне і речам природи, які глухі щодо людини, пригнічують її своєю присутністю.

Але людина має свободу волі. Завдячуючи волі, індивід здатний формувати свою сутність, він “збирає”, проектує себе як такого. Індивід не може бути чимось заданим, він постійно будує себе, удосконалює за допомогою своєї активної суб’єктивності. Тому він завжди має бути відповідальним за самого себе, за своє існування та навколишнє середовище.

Між прагненням сформувати свою сутність, реалізувати її у нав­колишній дійсності, тобто “людським”, і тим, що протистоїть відчу­женим і реально існуючим, тобто “антилюдським”, існує боротьба, суперечливість. Ось ця взаємодія й боротьба між ними і є, за Сарт­ром, джерелом історичних доль людей, прихованим рушієм історії.

Розглянуті точки зору характеризуються, в основному, таким під­ходом до визначення причин та основи розвитку суспільства, коли спонукальними причинами людської діяльності, згідно з розглянути­ми концепціями, є свідомість, духовне, ідеальне.

Це положення базувалося на тому явному факті, що в суспільстві діють люди, які володіють свідомістю і керуються в своїй діяльності певною метою. Звідси робився висновок про первинність свідомого, духовного начала в житті людей.

Значна частина філософів висувають на перший план матеріальні фактори, що спричиняє більш плідне і послідовного пояснення над­звичайно розмаїтої і складної суспільної життєдіяльності людини. Наприклад, новий підхід до розкриття природи суспільства, характе­ру суспільних відносин, рушійних сил їхнього розвитку зробив англій­ський економіст і філософ А.Сміт (1723—1790). Він вважав, що пра­ця, прагнення людини до благополуччя виступають головним джере­лом суспільного багатства, основою життя суспільства. На думку А.Смі- та, розподіл праці є основою суспільних зв’язків людини. Внаслідок розподілу праці відбувається обмін плодами праці кожної людини. Отже, кожен працює на себе і в той же час змушений працювати на інших, а працюючи на інших, одночасно працює на себе. За А.Смі- том, у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і роз­вивалося, необхідно дотримуватися трьох основних умов: панування приватної власності, невтручання держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи.

Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на до­сягнення передової суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та рушійні сили. Вони висуну­

460

ли принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, ви­робнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної людини.

Саме потреби спонукають виробництво безпосередніх засобів до життя. За відправний момент цієї точки зору береться той простий факт, що до того, як мислити, займатися політикою, наукою, мистец­твом, релігією і т.д., люди мають їсти, пити, мати житло й одягатися. Звідси випливає, що основою будь-якого суспільства виступає вироб­ництво безпосередніх засобів до життя.

Більшість представників суспільних наук і природознавців вважа­ють, що саме виробництво матеріальних благ, праця спричинили ви­ділення людини з тваринного царства і досягнення нею успіхів в ово­лодінні силами природи та розвитку культури.

Праця — це цілеспрямована діяльність лю- Поняття суспільного дей, у процесі якої вони перетворюють та виробництва пристосовують предмети природи для задо­

волення своїх потреб.

Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є цілеспрямованим, доцільним зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують задоволення певних потреб людини.

Праця в широкому розумінні — це спосіб життєдіяльності вироб­ників. При цьому вона не обмежується лише функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування, а й виступає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Отже, праця, як цілеспрямована діяльність людини, є також проце­сом виробництва людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму.

Цей процес, тобто процес формування людини як особистості, завдячує саме праці, яка може здійснюватися лише на основі соціаль­них зв’язків.

За своєю формою праця завжди є соціальним процесом. Разом з тим вона має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м’язів, нервів та ін. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживанням. Саме ж споживання слугує відтворенню м’язів, нервів, кісток, мозку робіт­ника, який у свою чергу є умовою відтворення нових робітників.

Праця — це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною і приро­дою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різ­них суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Саме тому праця, процес виробництва є першою і най­

461

важливішою передумовою людського існування. Лише завдячуючи праці людина може розкрити свою людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб.

При цьому слід пам’ятати, що саме задоволення потреб, дія задо­волення стає основою для наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт задоволення пев­них потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зрос­тання потреб, все більш складних, високих. Відповідно дії задоволен­ня поступово ускладнюються, вимагаючи більш досконалих знарядь задоволення нових потреб, що створює людина.

Звідси можна зробити висновок, що процес задоволення потреб людини не обмежується лише виробництвом матеріальних благ. Ви­робляючи матеріальні блага, вдосконалюючи засоби задоволення пот­реб, люди тим самим створюють сферу свого буття, розвиваючи і відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне виробництво являє собою не що інше, як постійний, безпе­рервний процес руху людей. У ході такого процесу людина оновлю­ється тією ж мірою, в якій вона оновлює, розвиває та вдосконалює оточуючий її світ.

Отже, під категорією суспільне виробництво слід розуміти вироб­ництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.

Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини — це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріаль­них цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку “людську силу” доцільніше ототожнювати з понят­тям “життєва сила”. Останнє повніше відтворює зміст розвитку людсь­ких сил.

Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслу­говування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоров’я, сприйняття творів мистецтва тощо.

Як бачимо, життєві сили — це не лише діяльність з “обробки природи”, а, що в даному разі нас найбільше цікавить, це насамперед “обробка людей людьми”. Життєві сили забезпечують не лише здат­ність до саморозвитку кожного індивіда зокрема, а й здатність до духовного розвитку інших людей шляхом передачі досвіду, знань. Шля­хи передачі урізноманітнюються залежно від історичного поступу людства.

462

Предметом, на який спрямовується діяльність у процесі вироб­ництва людських сил, виступає біологічний організм. Адже він є но­сієм як фізичних, так і духовних спроможностей людини. Тому роз­виток духовних здібностей відбувається шляхом використання рівня розвитку та особливостей цього організму. Саме біологічне в людині виступає умовою і передумовою суспільних відносин.

Біологічна природа людини розвивалася, вдосконалювалася про­тягом багатьох поколінь з початку свого становлення кілька десятків тисяч років тому. Але це не означає, що людина не буде активно втручатися в таємниці свого організму і не буде вдосконалювати свій генотип, доцільно спрямовуючи фізіологічний та психологічний роз­виток.

У продуктивні сили виробництва людини входять життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людсь­ких сил. Це насамперед предмети споживання: їжа, одяг, помешкан­ня тощо. В сфері споживання життєвих засобів відбувається вироб­ництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібнос­тей особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водно­час сферою виробництва людських сил, то, навпаки, сфера спожи­вання робочої сили виступає сферою виробництва матеріальних благ. У ролі посередника тут служать сфери розподілу та обміну.

Однією із сторін виробництва людських сил є “духовне вироб­ництво”. Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Вони перебувають в органічній єдності з фізичними силами. Можна говорити лише про відносну самостій­ність розвитку духовних сил як відлуння відокремлення та протистав­лення розумової діяльності фізичній праці. Духовне виробництво — це одна із сторін виробництва людських сил.

Що таке “духовне виробництво”? Духовне виробництво — це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну, спо­живання та зберігання духовних цінностей. Під духовними цінностя­ми розуміються ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Ду­ховне виробництво охоплює собою освіту, ідейне, моральне, релігій­не, естетичне, правове виховання, різні форми залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів, про­світницьких організацій, засобів масової інформації тощо.

Культурно-історичним результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини, насамперед наука та мистецтво. Останні виступають як органічна частина виробництва людини з усіма її соціальними якостями. Результатом діяльності вче­них і художників є створення наукових та художніх творів. Перші з них слугують формуванню у людини аналітичних пізнавальних здат­

463

ностей, тобто здатностей до пізнання закономірностей розвитку при­роди та використання результатів знання в суспільному виробництві. Твори мистецтва є засобом розвитку творчих людських здібностей до самовдосконалення, до саморозвитку. Саме завдяки цьому мистецтво якнайбільше може служити показником духовного розвитку суспіль­ства. Адже здатність до саморозвитку, самовдосконалення, які фор­муються мистецтвом, є найбільш суттєвою здатністю людини.

Наука та мистецтво як сфери виробництва людських сил реалізу­ють себе насамперед шляхом взаємодії між собою, а також з іншими сферами цього виробництва. Тільки разом, у взаємодії всі ці сфери (елементи) виявляють свою залежність у кінцевому підсумку від ви­робництва матеріальних благ.

Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ пере­бувають у тісному взаємозв’язку. В процесі виробництва матеріаль­них благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. У свою чергу засоби виробництва споживаються всередині самого виробниц­тва, яке їх породило. Предмети споживання (життєві засоби) шляхом розподілу та обміну слугують виробництву людських сил. Звідси випли­ває, що процес виробництва суспільного життя виступає одночасно і як виробництво матеріальних благ, і як виробництво людських сил. Обидва виробництва є самостійними і в той же час переходять одне в одне і не можуть існувати у відриві одне від одного. Відбувається взаємообмін між робочою силою та життєвими засобами. Взаємодіючи між собою, вони разом формують виробництво суспільного життя. Кінцевим результатом суспільного процесу виробництва завжди вис­тупає саме суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах.

Взаємодія людських сил та матеріальних благ спричинює само­розвиток суспільного життя, що є його суттєвою характеристикою. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує процесові, що спрямовується на розвиток продуктивних сил шляхом використання і сприйняття природних сил, що виступають як пред­мет діяльності суспільства.

Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з природою. Саме тут, у процесі цієї взаємодії, формується суспільне виробництво, яке історично виступає обов’язковою передумовою життєдіяльності людини. Правда, потім, пізніше люди створюють так звану “другу природу”, яка має особливе значення для суспільства.

Але про “другу природу” мова піде нижче. Спочатку охарактери­зуємо сутність матеріального виробництва, його структурні елементи та специфіку, їхню взаємодію на різних етапах історичного поступу.

464

Продуктивні сили Спосіб виробництва представляють дві сто­рони: продуктивні сили та виробничі від­носини. Розглянемо спочатку, що являють собою продуктивні сили.

У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, по-друге, знаряддя праці та, по-третє, предмети праці.

Предмети праці — це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Речі, які людина споживає, виго­товляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали.

Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Для пер­вісної людини такими знаряддями праці служили палиця, каміння, сокира, пізніше — лук, стріли. В сучасних людей знаряддями праці є різні інструменти: верстати, машини, наукомісткі технології, мікро­процесорна техніка, біотехнологія, ядерна енергетика тощо. За допо­могою цих знарядь праці люди ведуть обмін речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін.

Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку виробництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показни- ■ ком розвитку людської робочої сили, показником влади людини над ) природою. Саме за останками знарядь праці вивчаються зниклі соці- ально-економічні формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не тим, що виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється.

Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу вироб­ництва необхідні певні умови праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії та ін. Наприклад, для дорогих, комп’ютерних систем потрібні пристойні приміщення, сучасний ве­ликоваговий вантажний чи легковий автомобіль потребує добрих ав­тошляхів, великі скупчення зерна, овочів вимагають автоматизованих систем контролю за станом і т.д.

Умови праці разом із знаряддям праці становлять засоби праці.

Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як мате­ріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подаль­шого розвитку самого виробництва. З цього видно, що засоби вироб­ництва — це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці.

ЗО 7-42

465

Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці пе­ретворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства. Відносини між людиною, зна­ряддями та предметами праці в процесі виробництва можна влучно охарактеризувати словами Маркса з “Капіталу”: машина, яка не слу­жить у процесі праці, не корисна. Крім того, вона піддається руйнів­ній дії природного обміну речей. Залізо ржавіє, дерево гниє. Пряжа, яка не буде використана для ткання або в’язання, стає сировиною. Жива праця має охопити ці речі, воскресити їх з мертвих, перетвори­ти їх з можливих у дійсні та діючі споживні вартості.

Люди та знаряддя праці відіграють активну і вирішальну роль у суспільному виробництві. Але це не означає, що з процесу виробниц­тва усувається предмет праці. Останній входить у суспільне вироб­ництво як його постійна і необхідна умова. Предмет праці входить у виробництво по-різному, залежно від ступеня розвитку робочої сили та знарядь праці.

При наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, останнє можливе лише за вмілих, кваліфікованих дій людей. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах органі­зації виробництва.

Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільст­вом, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності про­дуктивні сили суспільства.

Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдоскона­лювалися протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшу­валося виробництво матеріальних благ.

Історія розвитку знарядь виробництва від кам’яних та дерев’яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій — це історія підко­рення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності люди­ни у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних мож­ливостей для розвитку культури суспільства. Однак, історичний до­свід свідчить: життя трудящих не поліпшувалося пропорційно зро­станню продуктивних сил та продуктивності праці. Навпаки, часто становище широких народних мас навіть погіршувалося поряд з до­сягненнями науки та техніки, зростанням продуктивності праці, що свідчить про вплив на рівень життя народних мас ще й інших факто­рів. Такими факторами виступають суспільно-економічні умови, за яких діють і розвиваються продуктивні сили, живе та продукує мате­ріальні блага людина.

Словом, продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці,

466

не ізольовано один від одного, а об’єднуючись певним способом, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.

Виробничі відносини Матеріальна виробнича діяльність людей

стала основою виникнення і розвитку су­спільних зв’язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкуван­ня життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом.

Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного ви­робництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні від­носини не тільки з природою, а й один з одним.

Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву “виробничі відносини” і представляють другу складову способу ви­робництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на кон­кретному підприємстві. Але для успішного функціонування підпри­ємства необхідні зв’язки його з іншими підприємствами і навіть галу­зями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також від­носини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспіль­ного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби вироб­ництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодо­помога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присво­єння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тоб­то — це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв’язку становлять “спосіб виробництва”.

Взаємозв’язок Вони завжди перебувають у тісному взає-

продуктивних сил мозв’язку і діалектичній єдності. Слід за- та виробничих відносин значити, що виробничі відносини похідні,

вторинні щодо продуктивних сил. Нові про­дуктивні сили, хоч і стихійно, але зароджуються в надрах старого устрою. Люди, які вдосконалюють знаряддя виробництва, не задуму­ються над соціальними наслідками цього процесу, їх цікавить насам­перед задоволення матеріальних, а потім і духовних потреб. Люди, по

ЗО* 7-42

467

суті, не вільні у виборі своїх продуктивних сил, що становлять основу всієї їхньої історії. Продуктивні сили — це результат практичної енергії попередніх поколінь людей.

З іншого боку, люди, які розвивають свої продуктивні сили, роз­вивають одночасно і відносини один з одним. Характер цих відносин з необхідністю змінюється разом з перетворенням та зростанням про­дуктивних сил.

Продуктивні сили вимагають лише певної, а не довільної форми виробничих відносин, яка найбільш повно відповідала б наявним продуктивним силам. Так, надзвичайно низький рівень розвитку зна­рядь праці первісно-родового устрою спричиняв формування колек­тивістських відносин. Лише в колективі людина могла вижити. Слаб­кість окремої людини як наслідок примітивізму знарядь праці ком­пенсувався (надолужувався) об’єднаною силою роду чи племені. За сучасних засобів виробництва капіталістичний підприємець не може повернутися до кріпосної системи господарювання, як і феодал не міг за своїм бажанням удатися до капіталистичної системи господа­рювання. Адже при наявних середньовічних знаряддях виробництва безглуздям було б введення великого господарства із застосуванням найманої праці.

Отже, виробничі відносини не можуть встановлюватися довільно. Це — об’єктивні, матеріальні відносини, які не залежать від волі та бажання людей, а залежать від рівня та характеру розвитку продук­тивних сил. Процес стихійного розвитку продуктивних сил відбува­ється доти, доки нові продуктивні сили не вступили в конфлікт із старими виробничими відносинами. Відтак починається руйнування старих виробничих відносин і заміна їх новими.

Руйнування старих виробничих відносин може відбуватися як сти­хійно, так і свідомо. В першому випадку воно супроводжується, як правило, кризовим станом суспільства, значними матеріальними втра­тами, духовними потрясіннями людей та ін. Якщо ж у суспільстві є соціальні сили, які здатні усвідомити назрілу необхідність перемін та здійснити поступову еволюцію у відносинах між людьми в процесі виробництва, то заміна одних виробничих відносин іншими може відбутися без відчутних жертв та потрясінь.

Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з про­дуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на роз­виток продуктивних сил. Більше того, нові, прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рів­неві розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва.

Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх. Ця сторона взаємозв’язку між

468

продуктивними силами і виробничими відносинами відображається в загальносоціологічній тенденції — відповідності виробничих відно­син характерові та рівневі розвитку продуктивних сил.

І все ж, було б помилково вважати, що виробничі відносини зале­жать лише від розвитку продуктивних сил. Не можна абсолютизувати цю властивість виробничих відносин, не враховуючи свідомої діяль­ності людей. Адже люди завжди діяли і діють, вступаючи в певні від­носини, свідомо. Об’єктивність встановлення тих чи інших виробни­чих відносин означає, що їхній характер визначається не станом су­спільної свідомості чи свідомості окремої людини, а характером і рів­нем розвитку продуктивних сил. Тобто тими можливостями, які ство­рюють для людської діяльності продуктивні сили. Виробничі відно­сини — це результат людської свідомої діяльності, однак, складають­ся вони хоч і свідомо, але не довільно, а в залежності від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили.

Отже, розвиток засобів задоволення постійно зростаючих потреб людей спричиняє зміни способів виробництва матеріальних благ. Воно характеризується розмаїттям основних форм життя суспільства разом з соціальними, політичними, духовними аспектами, які тісно пов’язані між собою не лише впливом, який вони здійснюють один на одного, а й тим, що мають єдину основу, яка визначає їхній розвиток — мате­ріальне виробництво. Певна форма матеріального виробництва де­термінує, по-перше, відповідну структуру суспільства, по-чдруге, кон­кретне ставлення людей до природи. Державний устрій та духовне життя людей визначаються обома цими факторами, а це в свою чергу визначає характер духовного виробництва. Тобто поняття “виробниц­тво” не слід обмежувати лише матеріальним виробництвом, а треба розуміти як життєдіяльність суспільства, суспільне виробництво, в якому матеріальне відіграє основну, визначальну роль.

Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом ма­теріальних благ. Він відтворює соціальне буття людини, а також фор­мує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні якісні характеристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспіль­ства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу су­спільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова структура суспіль­ства. Трансформується система управління, руйнується стара інфра­структура, заклади, організації, на їхньому місці виникають нові уста­нови та організації. А разом з цим змінюються погляди людей, їхня свідомість, психологія, формуються нові особистості тощо. В цілому набирає нових форм спосіб життя людей.

469

Слід зазначити, що зміни в укладі суспільного життя відбуваються не лише у випадку повної заміни одного способу виробництва іншим. Якщо зміни відбуваються в надрах конкретного способу виробницт­ва, то це теж може викликати певні зміни укладу життя суспільства. Але більш детально про це мова йтиме в наступних розділах.

кож з так званою “другою природою”, тобто з тим, що вони створю­ють. “Створене” знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалек­тичні зв’язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності.

Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов’яз­ковими елементами виробництва виступають результати науково-тех­нічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та про­гнози, автоматизовані системи управління, системи наукової органі­зації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.

Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об’єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов’язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяль­ності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і при­роди, виживання людства тощо.

Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв’яз­ків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято на­зивати науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необ­хідно уточнити співвідношення понять “НТП” і “НТР”.

Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техні­ки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспіль­ного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об’єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матерільного виробництва, результатом якої є послідовне вдоскона­лення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного,

Сутність науково- технічної революції

Задовольняючи свої потреби, люди мають справу не лише з природою, яку використо­вують, пристосовують до своїх вимог, а та-

470

стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи вироб­ництва, його організації й управління, які здійснюються на базі прак­тичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.

Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні на­прямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдоско­наленню управління науково-технічним прогресом з метою успішно­го вирішення основних економічних, політичних та соціальних зав­дань, що стоять перед суспільством.

Однією з обов’язкових умов визначення етапів науково-технічної революції є чітке визначення її сутності. Більше того, сутність НТР має виступати визначальним критерієм, що дає змогу науково з’ясу­вати початок НТР та основні етапи її розвитку. Адже неможливо дати науково обгрунтоване визначення місця і часу розвитку будь-якого явища суспільного життя без чіткого уявлення про його зміст, знання глибинних основ, об’єктивних закономірностей існування даного яви­ща. З’ясування сутності НТР дає змогу уявно охопити і усвідомити в цілісності масштаби науково-технічної революції та основні етапи її розгортання, а також своєрідність її здійснення на різних етапах су­спільного розвитку та своєрідність соціальних наслідків НТР у пев­них соціальних умовах.

Методологічною основою дослідження сутності науково-техніч- ної революції може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства в центр уваги ставиться трудова людська діяль­ність в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розгля­дати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської актив­ності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну “природних виробничих інструмен­тів” штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необ­хідно враховувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі люди­ни в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.

Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в про­цесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука висту­пала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників

471

суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв’язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її взаємозв’язок з виробництвом, технікою. Здійснюючи на них суттє­вий вплив, вона сама вже не може прогресувати без них.

Правда, наукові відкриття далеко не завжди стають оперативним надбанням виробництва. Ілюстрацією можуть послужити такі дані. Відомо, що практична реалізація ідеї одержання фотографічного знімка відбулася лише через 100 років (1727—1839), ідея телефону — через 56 років, радіо — через 35 років, радара — 15 років, телебачення — 14 років, атомна бомба була створена через 6 років після теоретичного обгрунтування можливостей її створення, транзистор пробив собі до­рогу протягом року. Але, як бачимо, спостерігається тенденція до скорочення часу реалізації наукових відкриттів.

При характеристиці сучасного виробництва набуває величезного теоретичного і методологічного значення тенденція до технологічно­го застосування науки і неухильне поступове перетворення її у безпо­середню продуктивну силу. Наука виступає в ролі суспільної продук­тивної сили.

У сучасних умовах процес перетворення науки в безпосередню про­дуктивну силу здійснюється у двох взаємопов’язаних напрямках. По- перше, результати наукових досліджень втілюються в техніці, техно­логії, у матеріальному виробництві взагалі, тобто наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. Технічна орієнтація науки по­чала чітко проявлятися з часу промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. Відтоді відбувається бурхливий розвиток комплексу природничих наук, з’являються прикладні дослідження, технічні роз­робки, виробничі дослідження. По-друге, наукові знання втілюються в самих виробниках, у людях, їхніх світоглядах, творчих здібностях, тобто шляхом особистісної орієнтації науки. В ході розгортання нау­ково-технічної революції все чіткіше проявляється ця тенденція, все наочнішою стає об’єктивна необхідність вдосконалення творчих здіб­ностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих як вирішального фактора матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку людини-робітника, інженера, техніка, ор­ганізатора виробництва неможливий і успішний розвиток техніки, технології, їхнє використання у виробництві.

Таким чином, наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духов­ного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є безпосередньою продуктивною силою.

На підставі сказаного можна дати таке визначення сутності нау­ково-технічної революції. НТР — це докорінне перетворення про­дуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продук­тивну силу, зміна місця та ролі людини у виробництві.

472

На думку вчених, науково-технічна революція бере початок у се­редині 50-х років XX ст. з впровадженням комплексної механізації, з космізацією, оволодінням ядерною енергією, винайденням електрон- но-обчислювальної машини.

Сучасний етап НТР все більше пов’язується з такими її пріоритет­ними напрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.

Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп’ютерна тех­ніка. Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інфор­матика. “Інформатика” — французький за походженням термін, що поєднав у собі два слова: “інформація” і “автоматика”. Тому сучас­ний етап науково-технічної революції можна назвати комп’ютерно- інформаційним.

Комп’ютеризація має стати звичним, повсякденним явищем: пер­сональна електронно-обчислювальна машина (ПЕОМ) ввійде у по­бут, подібно до холодильника, пральної машини, телефону тощо. Це стає можливим завдяки мініатюризації обчислювальних пристроїв, коли, наприклад, у сучасному мікропроцесорі центральний блок об­числювальної системи розміщуватиметься на одному кристалі крем­нію розміром кілька міліметрів. Подібний мікропроцесор виконує 40 тисяч операцій за секунду, що можна порівняти з продуктивністю величезних електронно-обчислювальних машин 60-х років, а ціна його на світовому ринку становить лише кілька доларів. За прогнозами, протягом найближчих 5—6 років світовий випуск ПЕОМ досягне 20 млн. штук на рік. Тобто майже стільки, скільки зараз виробляється легкових автомобілів. Малогабаритні, досить потужні і дешеві, ЕОМ з’являться на столі вченого, конструктора, інших категорій працівни­ків розумової праці.

Революційні зміни найважливіших параметрів електронно-обчис- лювальних машин за останні десятиріччя привели до кардинальних змін у галузі інформаційної техніки та технології, які можна визначи­ти як перехід до так званої безпаперової інформації.

Інформатика в житті сучасного суспільства починає набувати ви­нятково важливого значення. Зокрема, вона може здійснювати серйоз­ний вплив на інтенсифікацію економіки, насамперед шляхом забез­печення оптимальних зв’язків між галузями промисловості, окреми­ми підприємствами, а також шляхом вдосконалення управління, що спирається на інформатику. Від чітко поставленої оперативної інфор­мації значною мірою залежить дотримання виробничої дисципліни.

Звичайно, у суспільстві все ще панує так звана паперова інформа­ція, але головним носієм інформації все більше стає пам’ять комп’юте­ра, тобто безпаперова інформатика. Академік В.М.Глушков стверджу­вав, що більшість здійснених на даний час прогнозів зводяться до того, що на початку наступного століття у технічно розвинутих краї­нах основна маса інформації буде зберігатися у безпаперовому ви­

473

гляді — в пам’яті електронно-обчислювальних машин. Зміст цієї якісно нової технології інформаційних процесів полягає у звільненні мозку людини від нетворчої, механічної, рутинної роботи, у створенні вели­чезних масивів інформації, у передачі значної частини такої роботи машинам, щоб звільнити резерви мозку для творчої діяльності різних видів, у тому числі з переробки та використання інформації.

Соціальні наслідки З’ясувавши сутність та основні напрямки су- НТР часного етапу науково-технічної революції,

доцільно перейти до характеристики її со­ціальних наслідків. НТР — явище глобального характеру, воно охоп­лює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбува­ється. Науково-технічний прогрес створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення — залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

• загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

• зміна взаємовідносин у системі “людина-техніка” (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологіч­ним процесом);

• зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага твор­чих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттє­вих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

• зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спе­ціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);

• підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

• прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення віль­ного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

• “інтернаціоналізації” суспільних відносин (зокрема, неможли­во виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародни­ми стандартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

474

• втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

• виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації лю­дини в звичайних і екстремальних умовах навколишнього середови­ща (надвисоких і наднизьких тисків, температур, електромагнітних полів, радіоактивності і т.д.).

Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-техніч­ною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох під­систем: базова освіта і додаткова (що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала під­готовка кадрів. Адже виробництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від 35 до 57 відсотків некваліфікованих і мало- кваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1—2 відсоїки з вищою освітою. На повністю автоматизованих вироб­ництвах необхідно мати 40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і 20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою.

Систему перепідготовки, навчання нових спеціальностей і підви­щення професійної грамотності трудівників нам ще належить ство­рити. Успішне розгортання науково-технічної революції вимагає по­долання негативних тенденцій зниження інтересу молоді до інженер­ної професії, до занять науковою діяльністю. Сьогодні потрібно від­родити високий суспільний статус інженерно-технічної освіти, вико­ристання інженерно-технічних працівників у суворій відповідності з їхнім цільовим призначенням.

Виробничий потенціал країни в сучасних умовах залежить від ефективного використання найновіших досягнень науки, техніки і технології. В цьому плані важливого значення набуває ступінь інте­лектуальної, фахової підготовки кадрів. Адже застосування таких про­гресивних, принципово нових технологій, як електронно-промене- вих, плазмових, імпульсних, радіаційних, мембранних, біотехноло- гічних немислиме без висококваліфікованих робітників і спеціалістів.

Отже, аналіз суспільного виробництва дає змогу усвідомити ціліс­ність суспільства, визначити основу, джерела та рушійні сили су­спільного розвитку, визначити критерій суспільного поступу. При цьому очевидним є те, що сучасне суспільне виробництво неможливе без оптимального використання досягнень науково-технічного про­гресу. В свою чергу науково-технічна революція, яка є досить склад­ним соціальним явищем, що справляє суттєвий вплив на всі сфери життєдіяльності людини, вимагає уважного дослідження і обережно­го підходу, щоб запобігти негативним наслідкам використання нау­ково-технічних досягнень.

475

Контрольні запитання

1. У чому полягає сутність суспільного виробництва?

2. Як ви розумієте поняття “матеріальне виробництво”?

3. Як ви розумієте поняття “духовне виробництво”?

4. Як співвідносяться суспільне і матеріальне виробництво?

5. Яка структура продуктивних сил?

6. У чому відмінність понять “засоби праці”, “знаряддя праці”, “засо­би виробництва”?

7. Чому виробничі відносини мають відповідати рівневі і характерові розвитку продуктивних сил?

8. Чому матеріальне виробництво є основою суспільного розвитку?

9. У чому полягає сутність сучасного етапу НТР?

10. Як співвідносяться НТР і НТП?

Теми рефератів

1. Діалектика матеріального і духовного виробництва.

2. Людина як головна продуктивна сила.

3. Взаємодія продуктивних сил та виробничих відносин як головна рушійна сила поступу суспільства.

4. Діалектика виробництва та споживання.

5. Взаємодія елементів структури матеріального виробництва.

6. НТР як вирішальний фактор розвитку продуктивних сил.

7. Сутність та основні напрямки сучасного етапу НТР.

8. Основні соціальні наслідки НТР.

9. Взаємозв’язок науково-технічного прогресу та моральності.

Рекомендована література

1. Вебер М. Избранные произведения. — Ч. 3. Разд. “Наука как при­звание и профессия”. — М., 1990. — С. 707—735.

2. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988. — 519 с.

3. Маркс К. До критики політичної економії. Передмова// Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 13. — С. 5—9.

4. Пахомов Ю. Філософія української кризи: культ “невидимої руки”? // Віче., - 1995. - № 5, 6. - С. 76-86.

5. Предборська І. Соціальна зміна як проблема соціологічної теорії // Філос. і соціол. думка. — 1994. — № 3—4. — С. 16—35.

6. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — К., 1994. — Т. 2. - 494 с.

476