Тема 15

РУШІЙНІ СИЛИ ТА СУБ’ЄКТИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Історія палахкотить, як величезне вогнище, а кожен із нас кидає в нього свій хмиз.

Ф.Ніщие

Поняття “рушійні сили ^ соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства” розвитку суспільства вважають різні суспіль­ні явища: об’єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтере­си, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з супереч­ностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермі­нізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяль­ністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказа­них підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця істо­рія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людсь­кій діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб’єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалек­тики об’єктивного та суб’єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов’язують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільст­ва. Але такий підхід, мабуть, є однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із складного пере­плетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розу­мінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою, людською су­спільною діяльністю.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціаль­ної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в ціло-

405

му як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функ­ціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст ін­тересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціаль­них дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонукання­ми, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спіль­нот, які беруть участь у цих діях.

Тому К.Гельвецій назвав інтерес “всесильним чарівником”, який змінює вигляд будь-якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не мен­шою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов’язували інтерес Кант і Гегель. Кон- структивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мисли­телі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес — стимул — реакція на сти­мул — мотив дії — сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріаль­ним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) від­бувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’яз­ки, організації. Суспільне життя постійно “нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби “вбудовує” систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно “вплетені” в соціально-політичні, моральні, духовні, і, нав­паки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактер­нішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяль­ність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недер­жавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

406

Суб’єкти суспільного Поняття “суб’єкт (від лат. зиЦесШт — той, розвитку ^{що лежить} знизу, що знаходиться в основі)

добре відоме ще з перших лекцій з філо­софії. Нагадаємо лише, що це — носій предметно-практичної діяль­ності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.

Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивіду­альній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми су­спільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його пер­спективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кож­ної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особис­тості в історії — в її нерозривному зв’язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманіт­них типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кож­ної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєді­яльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багато­манітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, ство­ренні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль на­родних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже на­род, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняєть­ся ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит су­спільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є проце­сом зростання ролі особистості в суспільстві.

Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює не­життєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо

407

надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особис­тостей у розвитку суспільства, діалектику об’єктивних умов та індиві­дуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спря­мованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка “надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі “за­лізний канцлер” Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, гово­рив депутатам: “Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться”.

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософсь­кій теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що істо­рична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей кон­кретної особистості — з іншого.

.Опорним при дослідженні питання про суб’єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше виз­начення якої ми знаходимо в основній праці Т.Гоббса “Левіафан”: соціальна група — це сукупність людей, об’єднаних спільними інте­ресами чи спільною справою. Згодом же це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки.

Малі соціальні групи відзначаються великим багатоманіттям кон­кретного змісту і своїх форм. До них належать: сім’я, первинні вироб­

408

ничі об’єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо. Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші скла­даються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офі­ційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положен­нями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо. Малі групи є предметом безпо­середнього вивчення соціальною психологією. їхня роль як суб’єктів суспільного розвитку досить незначна. Але у формуванні особистості ця роль буває навіть визначальною.

Середні соціальні групи є більш чисельними об’єднаннями лю­дей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчаль­ного закладу тощо. Вони мають різні основи формування — від сти­хійної, наприклад, склад односельців, до виробничої — для досягнен­ня певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. їх, за умови сталого спілкування тк консолідації, називають ще колектива­ми. їхня роль як суб’єктів суспільного розвитку значно вища, ніж малих груп.

Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об’єднання за статтю (чо­ловіки, жінки) — це багаточисельні об’єднання людей. Тут немає без­посередніх контактів, їх об’єднує лише фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого життя. Саме вони найбільшою мірою є суб’єктами суспільного розвитку. Як і попередні, тобто малі та середні, великі соціальні гру­пи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вив­ченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб’єктів розвитку суспільства належала класам. Класові суспільства, як свід­чить історія, почали складатися понад 5 тисяч років тому: наприкінці

4. тис. до н.е. виникли держави у долині Нілу та Месопотамії, в середині III тис. до н.е. — у басейні Інду, у II тис. до н.е. — у басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуан­хе, у І тис. до н.е. — І тис. н.е. — на більшій території Старого Світу і в Центральній Америці. З точки зору періодизації всесвітньоісто- ричного процесу, утворення стародавніх держав означає кінець пер­вісної історії людства і початок цивілізації.

Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов’язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII — початку XIX ст. Специфіку історичного процесу як боротьбу класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва

409

(суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов’язане марксистське визначення класів.

Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:

існування класів пов’язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок — С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші);

класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психо­логії, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);

класи є відносно самостійними групами людей, що об’єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соці­ального життя, політики (М.Вебер);

як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соці- ально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, рол­лю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою при­бутку. Головна класоутворююча ознака — це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення най- грунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої ко­рективи. Вважати, що класи пов’язані лише з матеріальним вироб­ництвом, було б неправильно, про що свідчить досвід конституюван­ня класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві.

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, класова боротьба була реальним фактом суспільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філо­софії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністич­них суспільств, а всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апоґею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.

Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула антигуман- ного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Цей підхід виключав зі змісту суб’єкта соціального розвитку середні класи суспільства, запе­речував творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це

410

призвело до затушовування єдності суспільства як соціального орга­нізму на кожному етапі суспільного розвитку, до заперечення інших важливих відносин класів — заперечення форм союзів класів, їхніх багатоманітних і складних контактів. Він “зміщує” акценти мораль­ного порядку в оцінці класової боротьби.

Отже, класова боротьба відігравала в минулому і обмежену кон­структивну роль, і була “демонічною силою історії”, чинником її ре­гресу. Вона вичерпала себе, і досвід XX ст. показав, що шлях співро­бітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький — це лише історичний виня­ток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у су­спільстві. Тим більше тепер, коли людство не може дозволити собі “великих революцій”.

Нарешті, апологетика класової боротьби суперечить реаліям су­спільного розвитку XX ст. — у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або ж їх взагалі немає.

Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній фі­лософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Сутність першої з них може бути зведена до таких основних поло­жень: класи зникли, існують лише деякі соціальні “пласти”, або шари, тому замість поняття “класи” треба користуватися поняттям “страт” (від латин, стратум — шар, пласт, геологічний термін); ознаки страту довільні — рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до пев­них соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному —4, 5, 6, 7, 8 і більше.

Заради справедливості варто сказати, що в основі американської, англійської, французької, угорської і взагалі всіх концепцій стратифіка­ції у сучасній світовій соціології та соціальній філософії лежать чоти­ри ознаки класу. Щоправда, до них інколи додають ще й престиж (а американці — національність), але основу становлять чотири ознаки.

Друга, певною мірою похідна теорія, що пов’язана з першою і відображає соціальну динаміку, — це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування у капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають міс­це лише відмінності між стратами та висока мобільність, рухливість, пов’язана з переходом з одного страту до іншого; отже, говорити сьогодні про антагонізм між робітником і капіталістом не варто, бо вчорашній пролетарій може стати капіталістом, а капіталіст — проле- тарієм (використовується стара, марксистська термінологія).

411

Відповідно до сказаного існують “соціальні ескалатори”, або “ліф­ти”, на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища. Серед них: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика — можна зро­бити політичну кар’єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кож­ний солдат мріє стати генералом); церква — тут також є шанси про­битися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомо­гою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.

Окрім “вертикальної мобільності”, коли люди “підіймаються та спускаються, як ліфти в установах” (за термінологією американсько­го філософа і економіста Ст.Чейза), існує і так звана “горизонтальна мобільність”, коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов’язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного ста­новища людини.

У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи, а соціально-економічних, типу класів, — немає. Це одна з характерних рис наслідків та причин тоталітарної системи. Адже відбулося не лише “розселянювання” селянства, а й “розкласування” робітничого кла­су: його позбавлено власності на робочу силу, історично вихованої трудової етики.

Знищено й інтелігенцію у тому розумінні, в якому вона могла бути особливою соціальною групою (за М.Бердяєвим, як ідеологічне, а не професійне й економічне угрупування).

Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашо­го маргіналізованого суспільства виростатимуть острівці соціально- економічних спільностей. Про формування ж “середнього класу” за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це — наше майбутнє.

До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) — наприклад, інтелі­генція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).

У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі і значенні у житті суспільства інтелігенції як “посередника між за­гальнолюдськими знаннями і своїм суспільством”. Поняття “інтелі­генція” (від лат. іМеІ^ею — знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років тому.

412

Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококва­ліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень осві­ти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям “інтелігентність” як моральною якістю людини. Як і будь-яке си­стемне утворення, інтелігенція складається з підсистем: науково-тех­нічна інтелігенція, яка з початком науково-технічної революції стає, мабуть, однією з суттєвих рушійних сил розвитку суспільства; куль­турно-творча, що відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного життя суспільства, та ін.

Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзна­чав, що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяль­ності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття “народ” багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної кате­горії. У широкому розумінні народ — це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різ­них етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним стано­вищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як “живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людст­ва полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зов­нішня природа, ні їхня власна — людська — від них не залежать.

У соціальній філософії історично склалися і існують зараз різні розуміння ролі народних мас в історії.

У сучасній соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб’єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обгрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матері­альні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробницт­ва, основою існування і розвитку суспільства.

Народ — вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці “каштани з вогню”? І тут згадуються гегелівська “іронія історії” та досить відоме висловлю­вання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять револю­цію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зов­сім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французь­

413

кої революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє “втілен­ня” у період сталінізму тощо).

Як свідчить історія, маси народу в жодній країні не брали діяль­ної, самостійної участі в історії. Наприклад, в роки англійської бур­жуазної революції армія О.Кромвеля, що вирішувала долю народу, становила близько 1% всього населення; у французькій революції на час її максимальної активності виступало не більше 2—3% народу; в американській революції, за даними дослідників, брало участь (або підтримувало її) менше 10% усього народу. Приклади інших політич­них подій можуть також підтвердити ці цифри.

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ — творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарб­ниця кожної національної і світової культури створюється професіо­налами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”, сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

У західній соціальній філософії історично склалися три “концепції маси”.

1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і- Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. “Масове су­спільство”, за такого підходу, означає повернення до варварства, не­минучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий по­требує різб’яра. Уява Ніцше змальовувала образ “надлюдини”, героя, який стоїть “поза добром і злом”, зневажає мораль більшості. Голов­ним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.

2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ле- дерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчаруван­ня ліберальної інтелігенції та її страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату ослаб­ла, що місце організованого класу займає аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених один від одного індивідів, які легко підда­ються впливу користолюбної меншості.

Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукуп­ність агресивних заколотників, то представники цієї концепції роз­глядають її як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за “вождем”.

3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії

414

в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної актив­ності. Звідси — уявлення про масу як пасивну більшість напівосвіче- них людей, які є опорою всякого конформізму.

Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінг- тон, — розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює непов­ноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього су­спільства.

Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. Не погоджуючись повною мірою з жод­ною з них, автори вважають, що народ завжди був і є творцем історії, хоч іноді ставав її маріонеткою. І тому в переломні періоди історії, під час доленосних подій народ спочатку може “мовчати”, а потім брати на себе весь тягар соціально-економічних перетворень суспільства.

Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її “живому русі” беруть участь і широкі народні маси, і видатні істо­ричні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи “виб­раних”, впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з’являються як ви­раження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.

Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку — ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генера­цію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне поко­ління — спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з яки­мись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розгляда­ється як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та ко- гортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокре­ма в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспіль­ства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у

415

структурі життєвого шляху тощо. Адже “естафета поколінь” є реаль­ною історією кожного народу і всього людства.

У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття “покоління” в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ор- тега-і-Гассет), зобразити “конфлікт поколінь” як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійную силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі “Зітк­нення з майбутнім”, яка у 60—70-роках. була бестселлером, пропонує вимірювати останні ЗО тисяч років існування людства кількістю по­колінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попе­редні 650 поколінь від свого виникнення “провели своє життя у пече­рах”. Це 800-е покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і “різкий розрив з усім минулим досвідом людства” — з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поко­лінь, кожне з яких робить свій певний “внесок” у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова йтиме далі.

Соціально-етнічні Важлива роль у життєдіяльності суспільст-

спільності людей ^ва належить соціально-етнічним спільнос­те тенденції їхнього ^тям- Різноманітні соціально-етнічні спіль- розвитку ності як суб’єкти суспільних, зокрема націо­

нальних та міжнаціональних відносин, нада­ють їм особливої своєрідності, неповторності, збагачуючи загальний процес розвитку етносуспільного буття, соціуму загалом.

У загальному вигляді етносуспільні відносини можна характери­зувати як взаємовідносини людей, що належать до різних соціально- етнічних спільностей, тобто більш-менш стійких історично сформо­ваних угрупувань людей. Етносуспільні процеси мають глобальний характер. Вони, зокрема, зумовлюються тією обставиною, що біль­шість соціально-етнічних спільностей (а їх у сучасному світі нарахо­вується більше чотирьох тисяч) проживають у багатонаціональних державах. Все це суттєво актуалізує глибоке вивчення як історичних тенденцій, так і сучасних складних та суперечливих процесів розвит­ку соціально-етнічних спільностей, етносуспільного буття як необ­хідної умови його гармонізації та гуманізації.

Історично першою соціально-етнічною формою спільності людей є рід. Протягом усієї історії первісного суспільства домінуючими були кровнородинні зв’язки. Рід якраз і є формою спільності людей, що заснована на кровнородинних зв’язках і веде своє походження по

416

одній лінії — материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період патріархату), має спільну мову, спільні звички, релігійні віру­вання та деякі елементи первісної культури.

Рід як соціальна спільність людей виникає з первісного людсько­го стада і є результатом розвитку суспільства, його продуктивних сил, зокрема форм суспільної організації людей. Рід, згуртовуючи в єдине ціле членів общини, є її ядром, забезпечує відтворення потомства (нащадків) шляхом певного регулювання шлюбно-сімейних відносин на основі екзогамії (заборони шлюбів всередині роду). Родовий уст­рій характеризується такими рисами, як первісний колективізм, па­нування суспільної власності, відсутність приватної власності, моно­гамної сім’ї, майнової та соціальної диференціації. Родовій органі­зації життя людей були також властиві родові культи, зокрема культ вождя, фетишизм, анімізм (віра в існування душ і духів), тотемізм (одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої характерна віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною групою лю­дей (родом) і певним видом тварин, рослин). Чисельність родової общини була незначною — не перевищувала 30—50 чоловік. Але з розвитком первісного суспільства чисельність родів поступово збіль­шується, пізніше відбувається об’єднання їх у фратрії (братства), а фратрій — у племена, а тих, у свою чергу, в союзи племен.

Плем ‘я, таким чином, утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин, як правило, з певної кількості пов’язаних шлюбними відносинами родів. Плем’я — це відносно стала спільність людей, що характеризується кровнородинними відносинами, певною спільніс­тю співплеменників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спіль­ними елементами первісної культури. В основі даної спільності ле­жить колективна власність на землю і загальна праця, яка і робила члена племені співволодарем власності. Близькородинні племена часто об’єднувались у групи чи союзи племен, яким було властиве племін­не самоврядування, зокрема племінна рада, громадянські та військові вожді і т.д. Найважливіші питання вирішувались на зборах усіх членів племені.

Родо-племінна організація суспільства була історично необхідною умовою формування та розвитку форм спільності людей, через яку пройшли всі народи світу. Підготувавши умови для переходу до більш високих соціально-етнічних форм суспільного життя людей, на зміну родо-племінним відносинам на вищому ступені свого розвитку при­ходять нові соціально-етнічні спільності людей — народності. їхнє формування є наслідком розкладу первісного суспільства, зароджен­ня спочатку сімейної, а потім і приватної власності та виникнення різних угрупувань, посилення економічних зв’язків між союзами пле­мен, їхньої консолідації.

27. 7-42

417

Особливістю утворення народностей є те, що вони формуються за територіальною ознакою. Це означає, що люди, які живуть на певній території, пов’язані між собою певними, хоч ще слабкими, але еко­номічними відносинами.

Народність — це соціально-етнічна спільність людей, що харак­теризується спільністю території, єдиною мовою (поряд із існуван­ням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має також свій побутовий спосіб (уклад) життя, свої види господарської діяльності, свої обряди, тра­диції, свою збірну назву. Народності утворювались як на основі роз­кладу первісного устрою і заміни його рабовласницьким (наприклад, у Римі, Стародавньому Єгипті), так і на базі переходу від первісного до феодального суспільства в тих країнах, яким рабовласницький лад не був властивий (наприклад, в Україні, Росії).

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення госпо­дарських зв’язків між окремими народностями, об’єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально- етнічної спільності людей — нації.

У літературі немає чіткого визначення поняття “нація”. Немало вчених висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш прий­нятне визначення нації, посилаючись на виняткову складність, супе­речливість та своєрідність цього феномена, зокрема, на динамізм та неоднозначність специфічних ознак даної історичної спільності лю­дей. Визначення, які в літературі можна знайти, тісно пов’язані з різноманітними теоріями нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико- економічні.

Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е.Ренан і австромарксист О.Бауер. У психологічних концеп­ціях закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, “психології на­родів”. Так, в ренанівському трактуванні “нація — це душа, духовний принцип”, що формується шляхом “узгодження” та “солідарності”, утворюваної чуттям минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою “сукупність людей, спільністю долі згуртова­них у спільність характеру”. Ще один представник психологічної теорії, М.Кареєв, розглядав націю як групу, що виникає із “безпосередньої психологічної взаємодії” індивідів.

Виникнення культурницької теорії нації пов’язане з іменем К.Рен- нера (Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спіль­ність індивідів, як суб’єктивну єдність чи культурний союз, породже­ний свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав Р.Рен-

418

нер, “це союз особистостей, які однаково розмовляють “, “культур­ний союз”. В основі культурницької теорії нації, таким чином, ле­жить спільність національної культури, зокрема національної мови.

Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі елементи як психологічної, так і культурницької теорії. Дослідники-прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної само­свідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цін­ностей. Однак у більшості етнологічних концепцій нації, як і в попе­редніх теоріях, недооцінюється значення соціальних аспектів у роз­витку націй.

Розглянемо, нарешті, “історико-економічну ”теорію нації, заснов­ником якої є теоретик марксизму К.Каутський. У праці “Ознаки на­ціональності” він писав, що ознаками нації є загальна територія і мова, а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознаками нації, на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку К.Каутського, продовжує існувати.

Протягом багатьох десятиріч у нашій вітчизняній літературі пану­вало сталінське визначення нації, яке було покладене в основу “істо- рико-економічної” теорії. Спираючись на аналіз проблем нації К.Ка- утським та О.Бауером, Й.Сталін дав таке визначення нації: “Нація — є стійка спільність людей, що історично склалася, яка виникла на базі спільності мови, території, економічного життя та психологічно­го складу, що проявляється в спільності культури”. Розглядаючи дані ознаки нації, Сталін всіляко їх канонізував, догматизував, що, зокре­ма, проявилось в абсолютизації ролі класового принципу, закріплю­вало, шляхом політизації національного життя, ділення націй на “дер­жавні” та “недержавні”, недооцінювало роль національного чинни­ка, зокрема етнічного в національному. Діставши назву “марксистсь­ко-ленінського” (як відомо, ні засновники марксизму, ні В.І.Ленін визначення нації не давали), сталінське визначення нації зберігається в більшості підручників, словників і досі.

У сучасній науковій, навчальній, довідковій літературі, зокрема західній націоналогії, даються різні визначення нації. За основу бе­руться ті чи інші ознаки нації, які, на думку авторів, є властивими для неї. Так, автори “Міжнародного видання американської енциклопедії” стверджують, що нація — це “велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають одну чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політичні та інші інститути, історію та віру в спіль­ність долі. Вони, як правило, займають суміжну територію”. Упоряд­ники “Словника американської спадщини англійської мови” ствер­джують, що “нація — це населення певної території, котре має спільні

27* 7-42

419

звичаї, походження, історію і часто мову”. Вебстерівський міжнарод­ний словник англійської мови визначає націю як “спільність людей, які складаються з однієї чи кількох національностей, що мають більш- менш певну територію та уряд”. Автори словника-довідника “Меж­национальные отношения. Термины и определения” категорію “на­ція” визначають як “етносоціальну” (і не завжди кровнорідну) спіль­ність зі сталою самосвідомістю своєї індентичності, що склалася (спіль­ність історичної долі, психології та характеру, прихильність до націо­нальних матеріальних та духовних цінностей, національної символі­ки, національно-екологічні почуття), а також (переважно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка далі під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе не­однозначно, часто втрачаючи своє визначальне значення, хоч і не зникає.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динаміч­ний організм, який перебуває в безкінечному русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації певною мірою “працюють” на різних етапах її роз­витку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відігра­ють такі її ознаки, як територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, мож­ливі відгалуження нації у вигляді діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Посилюється значення різноманітних чинників, скла­дових національної самосвідомості, зокрема таких видових ознак, як гуманістична спрямованість їхньої життєдіяльності та цивілізованість.

У розвитку соціально-етнічних спільностей, зокрема націй, націо­нальних та міжнаціональних відносин спостерігаються дві взаємо­пов’язані тенденції. Перша — це етнічна диференціація, тобто про­цес виділення, обособления тієї чи іншої соціально-етнічної спіль­ності, що відображає її прагнення до утвердження національної неза­лежності, суверенітету. Друга тенденція — це інтеграція, яка передба­чає злом національних перегородок, розвиток, розширення зв’язків між різними націями, соціально-етнічними спільностями, поглиблення економічних, культурних відносин між народами.

Ці дві тенденції відображають об’єктивний процес розвитку етно- суспільних відносин; вони спрямовані на задоволення багатогранних потреб того чи іншого народу, а також сприяють прогресу етносус- пільного буття, оскільки ведуть до внутрішнього саморозвитку етно­су, самореалізації його потенціалу, до взаємозбагачення соціально- етнічних спільностей.

420

Діалектика розвитку Соціально-етнічні спільності як суб’єкти процесів етносуспільного суспільних відносин реалізують свої бага- буття тогранні потреби та інтереси в процесі роз­

витку етносуспільного буття. Етносуспіль- не буття являє собою сукупність реальних, об’єктивно існуючих зв’яз­ків, відносин, форм спілкування людей, що відбуваються в процесі освоєння ними сфери етнонаціонального, міжнаціонального, загаль­нолюдського. Воно є реальним процесом життєдіяльності етносоці- альних спільностей, етнічних індивідуальностей, спрямованим на за­доволення своїх інтересів, потреб.

Етносуспільне буття означає насамперед природно-історичний процес розвитку та фнукціонування основних сфер життя суспільст­ва, що зумовлюють, детермінують процес розвитку суспільних, зок­рема етноекономічних, етнополітичних та етнодуховних, відносин. Разом з тим етносуспільне буття — це процес індивідуальної саморе- алізації етносоціальних цінностей, що відбувається на основі свідомої самодетермінації і посідає надзвичайно важливе місце в реалізації етно- соціального потенціалу особистості та суспільства.

Етносуспільне буття включає в себе насамперед особливе та не­повторне буття особистості, етнічної індивідуальності. Творчо освою­ючи та збагачуючи сферу етносуспільного буття, особистість, етнічна індивідуальність творить своє особливе, тільки їй властиве буття в сфері національного, міжнаціонального, загальнолюдського. Без са­мобутньо існуючого еносуспільного буття конкретної етнічної індиві­дуальності, максимально повного розкриття його змісту, створення всебічних умов для самореалізації неможливі й нормальне функціо­нування та розвиток такого буття в цілому. А тому специфічні особ­ливості розвитку етносуспільного буття пов’язані з виділенням з усіх сфер суспільного життя, що детермінують процес його функціону­вання, процесу формування людини, особистості як етнічної індиві­дуальності, як самоцінного суб’єкта, основної умови прогресу сфери національних, міжнаціональних та загальнолюдських відносин, важ­ливого фактора історичного творчого процесу.

Етносуспільне буття — саморегульована система. Процес його розвитку та функціонування грунтується на діалектичному поєднанні об’єктивного та суб’єктивного — об’єктивної саморегуляції та свідо­мих механізмів саморегулювання; на аналізі такого буття, як складної самоорганізованої системи, якій властива своя відносно самостійна внутрішня логіка саморозвитку, що має системний характер. Про­явом системної самоорганізації, саморегуляції етносуспільного буття (як і етносуспільного потенціалу взагалі) є його нерівномірність, не- лінійність, відкритість, здатність до постійної перебудови внутрішньої структури відповідно до зміни умов.

421

Водночас механізм дії процесів саморегуляції етносуспільного буття являє собою багаторівневу систему, в якій відбуваються складні про­цеси конструювання та руйнування, де на зміну сталості в розвитку приходить період нестійкості, саморуйнування тих чи інших елемен­тів етносуспільного буття. Постійний процес взаємопереходу етно- творчих, етноконструктивних і етноруйнівних, етнодеструктивних про­цесів розвитку етносуспільного буття — іманентно характерний для досліджуваного виду саморегуляції, є його “внутрішньою логікою” розвитку, наслідком системної самоорганізації. При нормальному повноцінному функціонуванні усіх чинників системи саморегуляції етносуспільного буття воно постійно самовідновлюється — відповід­но до зміни умов внутрішнього та зовнішнього середовища. Коли ж взаємозв’язок елементів системи порушується, функціонування етно­суспільного буття як процесу саморегуляції втрачає здатність опера­тивно, адекватно реагувати на зовнішній вплив. У результаті відбува­ється гальмування динамізму саморозвитку, самозбагачення даної системи саморегуляції.

Системна самоорганізація, саморегуляція етносуспільного буття передбачає утвердження діалектичної єдності, органічної цілісності самовідтворюваних форм, об’єктивних, природно-історичних чинни­ків детермінації, упорядкованих і неупорядкованих, стихійних взає­мин, що зумовлюють розвиток етносуспільного буття. Ці дві групи чинників, детермінант виступають як дві сторони єдиного процесу, являють собою певну систему, функціонування якої має визначальне значення в процесі саморозвитку етносуспільного буття. Дія цих двох груп чинників надає усій системі цілісності та діалектичної сталості, спрямовуючи її розвиток і вдосконалення у певне русло.

Об’єктивне і свідоме саморегулювання процесу формування і роз­витку етносуспільного буття здійснюється шляхом діалектики об’єктив­них умов і суб’єктивних факторів, що перебувають в органічній єдності. Діалектика об’єктивних умов та суб’єктивних факторів у цьому процесі реалізується в ході їхнього постійного розвитку і зближення, взаємо- переходів один в одного шляхом, з одного боку, об’єктивізації суб’єк­тивного (у формі опредметнення результатів соціальної, у тому числі національної і міжнаціональної, діяльності етнічної індивідуальності щодо розвитку суспільства, етносуспільного буття), з іншого, — суб’єк- тивізації об’єктивного (переходу суб’єктивного в об’єктивне у формі розпредметнення шляхом такої ж діяльності). У процесі розвитку ет­носуспільного буття суб’єктивне переплітається з об’єктивним, де об’єктивне — основа суб’єктивного, в межах якого воно функціонує, а суб’єктивне, в свою чергу, значною мірою зумовлює розвиток об’єк­тивного. Його ефективність залежить переважно від того, наскільки в суспільній практиці, духовній діяльності забезпечується злиття об’єк­тивного і суб’єктивного, якою мірою діяльність суб’єктів саморегу­

422

лювання сприятиме повнішому впливу об’єктивних, зокрема соціо- культурних, факторів регуляції, на процес формування та розвитку етносуспільного буття.

Таким чином, функціонування етносуспільного буття як саморе­гульованої системи відбувається на основі діалектичної єдності не- впорядкованих, стихійних детермінант і впорядкованих, свідомих факторів. Елементи невпорядкованості, стихійності в розвитку етно­суспільного буття проявляються в неконтрольованих людьми проце­сах об’єктивного і суб’єктивного порядку, що діють як стихійні регу­лятори. Дія такого типу об’єктивних регуляторів етносуспільного буття тим глибша і ширша, чим процеси, явища суспільного життя, зокре­ма ті, що виявляються в ході докорінного перетворення національно- загальнолюдського у наш час, менше пізнані і рідше використову­ються людьми у практичній діяльності. Регулятивно-саморегулятив- на діяльність з розвитку етносуспільного буття, що здійснюється на основі глибокого вивчення, пізнання суб’єктами особливостей дії за­конів соціально-економічного, національного і міжнаціонального, духовного розвитку, специфіки їхнього прояву на кожному конкрет­ному стані, має бути спрямована на виявлення сфери і міри впливу стихійного на розвиток духовного світу етнічної індивідуальності, її загальнокультурного, духовно-морального прогресу. Для оптимізації такої діяльності, важливе місце в якій належить пізнанню особли­вості дії стихійного в тій чи іншій сфері етносуспільного буття, необ­хідне глибоке пізнання механізму їхнього функціонування, суспіль­ного процесу в цілому.

Аналізуючи проблеми діалектики невпорядкованих і впорядкова­них взаємозв’язків у функціонуванні етносуспільного буття як само­регульованої системи, слід, на нашу думку, відмовитись від погляду, згідно з яким стихійне часто зводять виключно до негативного. Та­кий погляд применшує значення невпорядкованих, стихійних зв’яз­ків, які поряд з упорядкованими факторами завжди виступали необ­хідною умовою духовно-практичного освоєння етносуспільного бут­тя, світу в цілому. Етносуспільне буття — складна, суперечлива ре­альність, природно-історичний процес. Тому будь-яка абсолютизація процесу розвитку етносуспільного буття як свідомого, організовано­го, регульованого і саморегульованого процесу, здійснюваного на фунті планомірного витіснення невпорядкованих взаємозв’язків упорядко­ваними, видається однобічною. Нове бачення ролі чинників процесу об’єктивної саморегуляції етносуспільного буття пов’язане з переос­мисленням значення в ньому його основних складових, подоланням уявлень про стихійне, неупорядковане, нестійке як руйнівне начало, яке протистоїть практиці розвитку етносуспільного буття і має бути подолане в процесі соціального управління та усвідомлення того, що названі складові об’єктивної саморегуляції досліджуваної системи

423

можуть виступати як конструктивний, творчий механізм саморозвит­ку, етносуспільного буття, особистості. Усі складові процесу об’єк­тивної саморегуляції етносуспільного буття виступають як природна і необхідна сторона його саморозвитку, саморегулювання.

Неупорядковане, нестійке (як результат дії процесів флуктуації), виступаючи фактором об’єктивної саморегуляції етносуспільних про­цесів, створює передумови для утвердження полісистемної моделі детермінант, яка допускає паритетну взаємодію кількох чи багатьох параметрів у розвитку етносуспільного буття, що є основою самопід- тримки, самовідновлення етносоціального потенціалу суспільства. У свідомому, духовно-практичному освоєнні світу неупорядоване пов’язане з свободою, альтернативністю прийняття рішень, передба­чає можливість багатоваріантної діяльності етнічної індивідуальності за освоєння етносуспільного буття на основі ускладнення, збагачення серії вибору, сприяє переходу від безособистісно-інституціональної системи управління до універсальної, плюралістично-гуманістичної системи цінностей як способу самореалізації етносоціального потен­ціалу особистості. Неупорядковане, стихійне, реалізуючись за допо­могою свідомої діяльності людей, органічно взаємопов’язане з віль­ним, етнічно індивідуальним самоутвердженням особистості, має в собі значні можливості для вибору людиною різноманітних форм, цілей реалізації свого етносуспільного потенціалу, робить її діяльність у сфері суспільних відносин, етносуспільного буття менш обтяженою межа­ми традиційного соціального детермінізму, в той час як жорстко ор­ганізоване часто звужує можливості сенсожиттєвих форм свідомої внутрішньої самодетермінації, самореалізації етнічності. Процеси об’єктивної саморегуляції етносуспільного буття можуть бути про­дуктивнішими для його розвитку, ніж жорстка командно-адміністра­тивна система управління ним, авторитарна організація етносуспіль­ного буття, в основу яких нерідко покладені суб’єктивізм, волюнта­ризм. Ці процеси — природний фактор, джерело динамічного функ­ціонування, саморегуляції етносуспільного буття, розвиток якої здій­снюється через постійний перехід неупорядкованого в упорядковане, нестійкого в стійке, неконструктивного, руйнівного в конструктивне, творче — і, навпаки. Це процес, у ході якого об’єктивна саморегуля­ція, руйнуючи, будує передумови для створення, утвердження цін­ностей етносуспільного буття, а будуючи, створюючи, обумовлює їхнє руйнування.

Жодна свідома регулятивно-саморегулятивна діяльність не може бути ефективною, якщо вона протистоятиме розвитку внутрішніх тен­денцій, процесів об’єктивної саморегуляції етносуспільного буття як саморегульованої системи, нав’язуватиме їм шлях розвитку. Оптимі- зація такої діяльності можлива лише за умов, коли суб’єкти макси­мально глибоко проникнуть у сутність тенденцій, процесів об’єктив-

424

ної саморегуляції етносуспільного буття, що зумовлюють саморозви­ток етносуспільного потенціалу і на цій основі сприяють повноцін­ному та багатогранному власному їхньому розвитку як саморегульо­ваної системи.

Таким чином, об’єктивна саморегуляція, її складові містять в собі як конструктивні, творчі, так і руйнівні моменти. Через це будь-яка абсолютизація ролі неупорядкованих, стихійних, нестійких механіз­мів процесу об’єктивної суморегуляції етносуспільного буття пов’яза­на з недооцінкою свідомих факторів регулятивно-саморегулятивної діяльності, що неминуче призведе до гальмування саморозвитку, само- підтримки етносуспільного потенціалу особистості і суспільства. Все це передбачає органічну взаємодію, взаємозбагачення упорядкованих і неупорядкованих, організованих і неорганізованих процесів у само­розвитку етносуспільного буття. Механізми, чинники об’єктивної само­регуляції та свідомого саморегулювання в даному процесі діалектич­но взаємопов’язані і мають “сполучатися”, доповнювати один одного.

Оптимізація регулювання процесу розвитку етносуспільного бут­тя, посилення свідомо саморегульованих засад у цьому процесі на базі розширення кола альтернатив, можливостей етнічної індивіду­альності, вибору нею варіантів освоєння цінностей такого буття, са- модетермінації — об’єктивна закономірність його розвитку, націо­нальних і міжнаціональних відносин, суспільства в цілому. Але сама по собі дія цієї закономірності ще не забезпечує повною мірою опти­мальне функціонування процесу розвитку етносуспільного буття як саморегульованої системи. Невід’ємним елементом успішного і ефек­тивного функціонування такої системи є постійне пізнання суб’єк­том етносуспільного буття, його об’єктивних законів, суспільного розвитку в цілому, зокрема суперечливого характеру розвитку націо­нальних та міжнаціональних відносин. Свідоме регулювання націо­нальних, міжнаціональних відносин, природно, не заперечує об’єк­тивного характеру функціонування законів у всіх сферах суспільного життя. Навпаки, за умов надзвичайно складного і суперечливого про­цесу розвитку етносуспільного буття, яким є наш час, особливо зрос­тає значення свідомого та цілеспрямованого використання об’єктив­них законів, суспільного розвитку в оптимізації процесу його функціо­нування, гармонізації національних та міжнаціональних відносин. Важлива риса сучасного етносуспільного, духовного розвитку поля­гає в утвердженні ідеалів національної свободи, ідейно-моральному розкріпаченні, пробудженні національної самосвідомості, що суттєво розширює об’єктивні і суб’єктивні можливості пізнання усієї багато­гранності розвитку національного та загальнолюдського, суспільних процесів у цілому. Все це значно збагачує можливості більш повного врахування та використання реальних об’єктивних умов у демократи­зації процесу управління, перетворення їх на суб’єкт свідомого регу-

425

лювання та саморегулювання, на об’єктивні фактори цілеспрямованого розвитку етносуспільного потенціалу особистостей і суспільства.

Отже, система суспільних (передусім національних та міжнаціо­нальних) відносин виступає як об’єктивний, саморегульований фак­тор, що здійснює важливий регулятивний вплив на процес форму­вання етносуспільного буття. Водночас останнє являє собою об’єкт наукового регулювання і свідомого саморегулювання, постійно “від­чуває” на собі перетворюючий вплив системи суб’єктивних факторів. , Разом з тим абсолютизація об’єктивних умов як процесу саморегу- і ляції розвитку етносуспільного буття применшує роль свідомих фак- | торів регулювання та саморегулювання, спрямованої перетворюючої і діяльності людей, соціальних груп, націй та народностей як суб’єктів цієї діяльності. Переоцінка значення об’єктивних умов применшує ! роль свідомих засад, що може призвести до посилення неупорядкова- ності, стихійності, забуття важливості соціальної регулятивної діяль­ності, особливо внутрішніх механізмів свідомого саморегулювання. Об’єктивні умови (як і суб’єктивні фактори) можуть або сприяти формуванню етносуспільного буття, або гальмувати його. Тому було б марним чекати позитивного результату у справі становлення та роз­витку його цінностей від самого лише факту залучення людини в систему суспільних відносин.

Процес розвитку і функціонування етносуспільного буття відбува­ється на трьох основних рівнях. Перший рівень — це процес об’єктив­ної саморегуляції, що відбувається на основі функціонування су­спільних відносин, свободи взаємовідносин, спілкування суб’єктів ет­носуспільного буття, свободи вибору етносом, етнічною індивідуаль­ністю свого власного розвитку, зокрема організації в економічній, соціально-політичній і духовній сферах життєдіяльності суспільства, , форм реалізації свого внутрішнього етносоціального потенціалу. Дру­гий рівень — регулювання процесів ризвитку етносуспільного буття інститутами і засобами громадянського суспільства, його основними структурами. До цього рівня належить державне регулювання проце­сів розвитку етносуспільного буття, що безпосередньо чи опосеред­ковано впливають на розвиток етнонаціональних відносин, суб’єк­том якого виступають усі складові влади — законодавча, виконавча, судова. І, нарешті, третій рівень регулювання здійснюється на основі свідомого, внутрішнього саморегулювання особистістю свого етносо­ціального потенціалу, його самореалізації. ,

Усі три рівні функціонування розвитку етносуспільного буття не < перебувають в ієрархічній залежності один від одного, а мають реалі­зувати себе в діалектичній єдності. їхній оптимальний вплив на етно- суспільне буття, регулювання і саморегулювання його розвитку відбу­вається не завдяки ієрархії цих рівнів, а в результаті багатогранного і всебічного розвитку кожного рівня, різноманітності їх проявів.

426

Оптимізація різноманітних процесів, пов’язаних із функціонуван­ням етносуспільного буття, передбачає діалектичну єдність універ­сальних об’єктивних природно-історичних регуляторів його розвитку та свідомих, смисложиттєвих і цілісних форм його самоствердження, що грунтуються на багатогранній цілеспрямованій етносоціальній ді­яльності щодо самореалізації особистості, а також на взаємозв’язку нормативної системи регуляції і ціннісних саморегулюючих орієнта­цій. Така єдність і взаємозв’язок — неодмінна умова постійного про­гресу в освоєнні і відтворенні етносуспільного буття у життєздійсненні особистості загалом, багатоваріантності етнічно індивідуальної само­реалізації, основа вільної творчої самодіяльності людей різних націо­нальностей. Щодо ефективності діяльності суб’єктів такої системи, то вона залежить насамперед від того, наскільки елементи, що утво­рюють її, самостійні у процесі свого життєздійснення і орієнтовані на прогресивно-гуманістичний розвиток етносуспільного буття, соціуму в цілому.

Важливий аспект відтворення цінностей етносуспільного буття, його творчого коригування з урахуванням динаміки етнонаціональ- них реалій — свідомо організований процес життєздійснення особис­тості і суспільства. Неодмінною умовою його оптимізації є удоскона­лення організаційних і самоорганізаційних індивідуально-особистіс- них свідомих форм реалізації, самовираження, етносоціального по­тенціалу, через який реалізуються стихійні, невпорядковані процеси, що забезпечують підтримку життєдіяльності системи “національне — міжнаціональне”. Оптимізація процесу розвитку етносуспільного буття передбачає безперервне збагачення внутрішнього світу особистості, етнічної індивідуальності щодо зовнішніх впливів як важливої умови єдності невпорядкованих взаємодій і впорядкованих зв’язків у ста­новленні етнотворчого потенціалу людини, її індивідуального само­вираження, самореалізації.

Ефективний процес розвитку етносуспільного буття можливий шляхом утвердження свободи як неодмінної умови самоорганізації життя народів, їхньої співтворчості, а також таких форм національ­них і міжнаціональних відносин, які постійно самовідновлюються, самонастроюються і взаємозбагачуються. Він передбачає перетворен­ня соціально-етнічних спільностей, етнічних індивідуальностей із стану етносоціальних об’єктів у справді вільні, творчі суб’єкти розвитку. В той же час цілеспрямована діяльність на формування багатого кому­нікативного потенціалу народів, їхніх культур — важливий шлях ут­вердження їхньої свободи й етнічної свободи особистості. Така діяль­ність спрямована на створення діалектичного поєднання потреб у національному самоутвердженні та багатоманітності форм самовира­ження соціально-етнічних спільностей, що прогресують, шляхом ба­гатогранності їхніх національних і міжнаціональних відносин, спіл­

427

кування, розкриття етносоціального потенціалу. Його збагачення — процес, спрямований на формування гармонійної єдності індивіду­ального, особистісного, національного самовираження і самоствер­дження як умови становлення своєї особистої свободи та природної потреби особистості в солідарності, контактуванні, в об’єднанні, що повною мірою можуть бути самовтілені лише в багатонаціональному людському середовищі.

Етносуспільне буття, національні і міжнаціональні відносини, що складають його суть, завжди є динамічним процесом. Практика функ­ціонування таких відносин, форм спілкування не дає підстав вважа­ти, що найближчим часом вони стануть менш суперечливими. Навпа­ки, ймовірно, що різноманітність, масштабність, глибина, а відповід­но і складність та суперечливість цих відносин зростатимуть. Ось чому має посилюватись і значення цінностей етносуспільного буття, ефек­тивного процесу його регулювання та саморегулювання, їхнього форму­вання як фактора перетворення цих цінностей у домінанту життєтвор- чої особистості. Поступальний розвиток змісту і форм етносуспільного буття вестиме не до спрощення їх, посилення подібності життя наро­дів, а до ускладнення структури їхньої етносоціальної комунікації, поглиблення різноманітності зв’язків, що становлять її сутність. Ось чому перед дослідниками завжди стоятиме завдання глибокого пізнан­ня діалектики етносуспільного буття, постійного виявлення і розв’язан­ня суперечностей цього процесу з метою соціально значущого, мораль­но орієнтованого освоєння та творення його цінностей, ефективної реалізації етносоціального потенціалу особистості і суспільства.

Етносоціальна культура Етносоціальна культура це різноманітний

як чинник гармонізації Д°^СВІД життєдіяльності народів, що містить

національних ^{в с0}^' найсуттєвіші результати етносоціаль-

і міжнаціональних ^{ного Д0СВІД}У соціально-етнічних спільнос-

оіг,..™...., тей, людей різних національностей щодо

ВІДНОСИН

освоєння етносуспільного буття, соціуму в цілому, матеріальних та духовних цінностей, що його складають. Та­кий досвід має узагальнений, універсальний характер.

У вузькому розумінні етносоціальна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціально-етнічних спільно­стей, етнічних індивідуальностей, що здійснюється у всіх сферах су­спільного життя; це система соціально-духовних цінностей, спрямова­них на формування та відтворення різноманітних, багатогранних зв’язків та взаємин представників різних національностей з метою всебічної гармонізації міжетнічних відносин, загального прогресу суспільства.

Етносоціальна культура — це такий спосіб свідомої організації особистістю, етнічною індивідуальністю своєї сенсожиттєвої діяль­ності у сфері національного і загальнолюдського, який забезпечує особистості всебічну самореалізацію, самоздійснення її сутнісних сил,

428

різноманітних життєпроявів. Така культура покликана реалізувати насамперед багатогранний етногуманістичний потенціал людини, тому виступає головним чином як етногуманістична культура.

Як фактор етносуспільних, етнодуховних відносин, етносоціальна культура включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соці­ально, гуманістично значимою діяльністю людей, освоєння, творен­ня етносуспільного буття, розкриття сутнісних сил людини, їх всебіч­ну самореалізацію й вимірюється обсягом створюваних етнічною інди­відуальністю матеріальних, соціальних, духовних, гуманістичних цін­ностей. Етносоціальна культура — це готовність особистості до само­віддачі, саморозвитку етносоціального потенціалу — як свого особис­того, так і всього суспільства.

Цінності етносоціальної культури є діалектичною єдністю націо­нального та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей і може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал такої культури грунтується на за­гальній системі цінностей, вироблених людством впродовж своєї історії.

Водночас цінності етносоціальної культури мають яскраво вира­жене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цін­ності етносоціальної культури в умовах нашої української дійсності мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної етнічної індивідуальності, складовою етногуманістичної творчості її народу. В України своя особ­лива доля, яка зумовлена численними чинниками загальнолюдсько­го, планетарного і національно-особливого, специфічного тільки для її народу, її етнокультури, традицій, менталітету, — тобто для її інди­відуальності. У такій індивідуальності України втілені дух її народу, його національна самосвідомість, самобутність та неповторність влас­ного складного, суперечливого, яскравого і трагічного етносоціаль­ного досвіду.

Одним із найважливіших засобів існування та реалізації етносоці­альної культури є культура міжетнічного спілкування. Вона виконує функцію соціальної комунікації, в основу якої насамперед покладена безпосередня діяльність щодо обміну інформацією. Феномен спілкування пронизує всю етносоціальну культуру, вона виступає як найважливіша, універсальна і необхідна умова її функціонування та розвитку.

Як істотний атрибут усієї системи культури, етносоціальна куль­тура, реалізуючись зокрема за допомогою механізмів міжетнічного спілкування, є досить важливим способом розвитку людської життє­діяльності в процесі національних і міжнаціональних відносин, са­мозбагачення сутнісних сил людини, етнічної індивідуальності, сфе­рою її самореалізації, самоствердження. Як істотний засіб культу-

429

ротворчої діяльності особистості вона являє собою сферу та засіб ут­вердження в її духовно-моральному світі тих цінностей, норм, ідей, поглядів, які найбільшою мірою співзвучні духові часу, потребам су­спільного розвитку. Така культура — важливий фактор відродження в національному втраченого, деформованого розвитку національно са­мобутнього, прогресивних елементів етнічного у поєднанні із загаль­нолюдськими цінностями.

Етносоціальна культура — це складний соціодинамічний процес розвитку і функціонування багатогранних процесів та явищ суспіль­ного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її становлення, формування. Соціодинаміка етносоціальної культури передусім передбачає звільнення особистості, етнічної індивідуаль­ності від таких форм національних, міжнаціональних відносин, які сковують її; вона означає перехід від статичного існування культури до динамічного. Соціодинаміка етносоціальної культури передбачає автономію етносу, перехід від тотальної регламентації до свободи всіх сфер життєдіяльності етнічної індивідуальності, етносоціального плю­ралізму, від одномірності до багатомірності, багатогранності, альтер­нативності економічних, соціальних, політичних, духовних процесів, що зумовлюють розвиток свободи етнічності, органічну самореаліза- цію етнічної індивідуальності. Зрештою, соціодинаміка етносоціаль­ної культури передбачає перехід від тоталітарних чи примітивних інсти- туціональних форм організації її формування, виховання до цивілізо­ваних форм, що грунтуються насамперед на самоорганізації, саморе- алізації особистістю, етнічною індивідуальністю цінностей, що ста­новлять сутність такої культури.

Важливим проявом соціодинаміки етносоціальної культури є про­цес її взаємозв’язку з іншими видами культури. Виступаючи як ціліс­не духовне утворення, як один з найважливіших елементів життєді­яльності суспільства, його культури, етносоціальна культура знахо­дить свій прояв у всіх її видах. Як системне явище, що творить під­систему культури, культури людських стосунків, її внутрішній імпе­ратив, етносоціальна культура є в усіх основних видах культури — політичній, правовій, моральній тощо. Вона являє собою сукупність ціннісних елементів кожного виду культури, проникаючи в яку мож­на виявити елементи досліджуваного виду. Цей взаємозв’язок має порівняно стійкий характер. Проте етносоціальна культура є не про­сто видом культури, а виступає однією з її провідних складових, ос­кільки без ідей, почуттів, цінностей, що становлять основу такої куль­тури, розвиток соціокультурного процесу, культуротворчої діяльності не може бути цілісним.

Активно взаємодіючи з іншими видами духовної культури, куль­тури людських взаємин, досліджувана культура здатна помітно впли­вати на їхнє збагачення, оскільки являє собою діалектичний відбиток кожної форми культури і зазнає активного впливу всіх інших видів духовної культури, культури людських стосунків. Цей діалектичний,

430

суперечливий взаємозв’язок дає можливість процесові формування і розвитку етносоціальної культури, що функціонує через саморегулю­вання, виконувати свою найважливішу функцію — гармонізацію на­ціональних відносин, етносоціального буття.

Таким чином, етносоціальна культура як суспільне явище, необ­хідність її формування та розвитку за сучасних якісних змін визнача­ють її надзвичайно важливу роль у гармонізації національних і між­національних відносин, духовному житті суспільства. Виступаючи як важливий елемент, специфічний вид, частина духовної культури, ет­носоціальна культура справляє суттєвий вплив на всі сфери суспіль­ної свідомості, інші види культури, збагачуючи їхній зміст, і сама збагачується. Цей діалектичний, суперечливий взаємозв’язок дає змогу процесу формування і розвитку етносоціальної культури виконувати свою важливу функцію, пов’язану з гуманізацією, гармонізацією на­ціональних, міжнаціональних відносин, утвердженням зрілих форм міжетнічного спілкування як важливого способу збагачення суспіль­ного життя.

Контрольні запитання

1. Розкрийте зміст поняття “рушійні сили суспільного розвитку” у соціальній філософії.

2. У чому проявляється роль особистості та видатної особистості в історії?

3. Яка роль народу в історії?

4. Чим відрізняються страти від класів?

5. Що таке соціальна група?

6. Назвіть специфічні риси роду, племені, народності.

7. Які, на вашу думку, основні ознаки нації?

8. Як ви розумієте сутність етносоціального буття?

9. У чому полягає основна сутність етносоціальної культури?

Теми рефератів

1. Проблема рушійних сил суспільного розвитку в сучасній соціаль­ній філософії.

2. Роль еліти та видатних особистостей в історичному процесі.

3. Спадкоємність поколінь і розвиток суспільства.

4. Основні тенденції розвитку соціально-етнічних спільностей.

5. Нації та національні відносини в сучасному світі.

6. Специфіка формування українського менталітету.

7. Національна самосвідомість і світогляд.

431

Рекомендована література

1. Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990. — 4.1. — С. 31—74.

2. Волович В.І. Проблеми соціального розвитку українського суспіль­ства //Вісник Київського університету. Серія: Філософія, політо­логія, психологія. — К., 1993. — С. 3—16.

3. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 16-38.

4. Классы и социальные слои: исторические судьбы. — М., 1990. — 261 с.

5. Маркс К. Иосифу Вейдемейеру, 5 марта 1852 р. // Маркс К., Эн­гельс Ф. Соч. — Т. 28. — С. 422—428.

6. Поздняков Э.А. Нация. Национализм. Национальные интересы. — М., 1994. - С. 8-38.

7. Принципы организации социальных систем: теория и практика. — К., 1988. - С. 188.

8. Ренан Э. Что такое нация? // Соч. в 9 т. — С.-Пб., 1909. — Т.6. — С. 218.

9. Скрипка П.І. До питання про формування національної самосвідо­мості //Укр. історич. журнал. — 1989. — № 6. — С. 12—13.

10. Скуратівський В.А. Етносоціальна культура як саморегульована система. — К., 1993. — С. 5—37.

11. Скуратівський В. Соціальний розвиток і соціальна політика: су­часні реалії, суперечності і тенденції розвитку //Вісник Українсь­кої Академії державного управління при Президентові України. — 1996. - № 1. - С. 137-158

12. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1991. — С. 195-404.

13. Тойнби А. Постижение истории. — М., 1991. — С. 354—417.

432