Тема 9

ПРАКТИКА ЯК СПЕЦИФІЧНО ЛЮДСЬКИЙ СПОСІБ ОСВОЄННЯ СВІТУ

Якби навіть генії всіх часів зійитись і об’єднали свої зусилля, то і тоді за допомогою передбачень вони все ж не могли б повести науку далеко впе­ред, бо корінні помилки, допущені першими зусиллями розуму, не виліковуються перевагами наступних дій і ліків.

Ф.Бекон

Проблема практики завжди є проблемою дослідження основ людсь­кого життя. Найважливішою ознакою людського способу буття ви­ступає те, що його умови не є чимось лише даним, наявним, готовим; вони створюються в процесі історичного саморозвитку людини. Не­обхідність творити себе і умови свого існування виявилась джерелом формування та постійного вдосконалення різноманітних людських здатностей, і насамперед здатності осягати й використовувати у своїй життєдіяльності закономірні зв’язки навколишнього світу і на цій ос­нові діяти свідомо, доцільно, цілеспрямовано.

Практична діяльність у людському суспільстві, на відміну від проце­су життєдіяльності в тваринному світі, визначається не біологічними чинниками, а історично виробленим відповідним соціокультурним розвитком. Але це, так би мовити, лише мінімальна характеристика відмінності людської діяльності взагалі, і практичної зокрема, від ситуа­ційного процесу життя тварин. Максимальна протяжність людської діяльності, її “верхня” межа є постійно відкритою, оскільки людина в практичній діяльності не просто змінює, відтворює природну і соці­альну дійсність, а й здатна змінювати власну програму, конструювати нові алгоритми діяльності і поведінки, формувати та досягати при­нципово нових цілей. Діяльність людини універсальна, оскільки лю­дина не пристосовується до навколишнього середовища, а змінює його. Практична діяльність людей не просто цілеспрямована та до­цільна, бо це є характеристики і поведінки тварин, вона передбачає і конструювання цілей, творення принципово нового.

284

Поняття “Практика” походить від грецького слова

“практика” “праксис”, що в перекладі означає “діян­

ня”, “активність”, “діяльність”.

Практика — це діяльність, за допомогою якої людина змінює, пе­ретворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за до­помогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кож­ний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичер­пують сутності практики як філософської категорії.

У цьому плані можна виділити особливу групу предметних дій, суб’єкт яких чинить матеріальний вплив на оточуючий світ: людина змінює фізичну форму процесів і явищ природи, створює нові речі чи суспільні інститути, змінює об’єктивно існуючі різноманітні форми колективного життя, економічні, правові, політичні та інші структу­ри відповідної системи суспільних відносин. Саме такі свідомі, до­цільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визна­ченість, включаються в поняття “практика”.

Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність люд­ства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має су­спільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом су­спільного буття людини та специфічною формою його самоутвер­дження у світі. Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепо- кладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєння та перетво­рення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання; це чуттєво- предметна форма життєдіяльності суспільно розвинутої людини з ос­воєння природпої і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Вона є глибинною основою багатозначних форм життєдіяльності людини. Якщо практику розгля­дати як певний процес перетворення природи у відповідності з інте­ресами людини, яким опосередковується, регулюється і контролю­ється обмін речовин між людиною і природою, то тоді практика вис­тупає як праця. Якщо ж взяти її як суспільну, втілену в конкретно- історичних формах діяльність, що соціалізує природу, трансформує природне буття в суспільне і розширює його предметне поле, визна­чає і спрямовує всезагальні характеристики суспільно-історичного процесу та конкретно-історичні форми суспільних відносин, то прак­тика набуває ознак виробництва. Якщо ж практика розглядається як діяльність, що штучно відтворює ті або інші сторони об’єктивної дій­

285

сності, створює умови для повного наукового дослідження, вона вис­тупає як науковий експеримент.

Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями, як “діяльність”, “праця”, “виробництво” в його різноманітних формах. Але в системі цих категорій вона посідає специфічне місце, з особли­вої точки зору розкриваючи діяльність суспільства. Якщо праця як доцільна діяльність людей з метою освоєння природних і соціальних об’єктів для задоволення людських потреб фіксує чуттєво-матеріаль­ну і духовну діяльність людини як суб’єкта економічних відносин, то практика характеризує чуттєво-матеріальну діяльність на рівні сукуп- но-суспільної форми. Тобто найбільш багатостороннім і суттєвим визначенням практики є таке: практика — це чуттєво-предметна, матеріально перетворююча, свідомо цілеспрямована, суспільно-істо- рична діяльність людей.

Дане визначення, як і сутність практики, більш детально будуть розкриті в процесі подальшого аналізу проблеми практики, але зараз слід сказати про наявність можливості обмеження сфери застосуван­ня поняття “практика”, і насамперед через її матеріальний, предмет­ний характер. Так, до неї не належать пізнавальна діяльність, діяль­ність митця, ідеолога, рефлексія, саморефлексія, тобто будь-яка ді­яльність, безпосередньо не спрямована на перетворення предметного світу. Таким чином, до сфери застосування поняття практики вхо­дять предметні, цілеспрямовані дії щодо перетворення матеріальних об’єктів, економічні і політичні структури, різноманітні соціальні інсти­тути та інші форми суспільного функціонування. Йдеться про діяння як окремих індивідів, так і соціальних груп, спільностей; діяння, які здійснюються в межах історично змінних різноманітних форм соці­альної взаємодії. Основою цих дій є необхідність регулювати взає­мостосунки між людьми і природою та соціальною дійсністю, між самими людьми з метою задоволення потреб, що виникають.

« ... Основою практики є праця, матеріальне ви-

Форми і рівні _с

^г .. . . робництво, в процесі якого людина змінює

практичної діяльності _себ_{Єз а} також у відповідності зі своїми ціля­ми та інтересами природну та соціальну реальність. Та зміст практи­ки не вичерпується лише матеріальним, суспільним виробництвом. До неї включається соціально-політична діяльність людей, яка регу­лює взаємостосунки між державами, націями, народами і націлена на постійну зміну та оновлення суспільного життя.

Важливе значення має організаційна й управлінська діяльність, у науковому пізнанні — науковий експеримент. У понятті “форма прак­тики” втілюється міра освоєння предмета. Підстави для класифікації форм практики можуть бути різними. Вищенаведена класифікація грунтується переважно на різноманітних формах життєдіяльності людини. Можна виділити форми практики на основі взаємозв’язку

теорії і практики. З цієї точки зору першою формою практики є зов­нішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою, з орієнтацією на здоровий глузд та певні соціально визначені норми. Друга форма практики — власне предметно-перетворююча діяльність, що грунтується на емпірично-практичному досвіді. Тут практика збі­гається з практичним досвідом. Знання, що відповідають цій формі практики, відображають досвід як певну систему операцій з об’єктом. Практичне відношення людини до світу в даному випадку набуває характеру системи умінь, навиків, вправності. Третьою формою прак­тики є практика у поєднанні з науковим знанням. Вона грунтується на теоретичному осягненні предмета, виступає як цілісність діяльних операцій, адекватних структур предмета, що визначені в теорії. Ця форма розвивається разом з виникненням великого машинного ви­робництва. Наука як всезагальна діяльність людського розуму розкри­ває предмет у його цілісності, необхідності, загальності. Практична діяльність грунтується на науковій теорії, яка осягає узагальнені ха­рактеристики предмета і представляє їх як мету діяльності. Ці ідеаль­но покладаючі цілі об’єктивізуються, власне, практичною діяльністю, тому операції, із системи яких складається діяльність, набувають уза- гальнено-теоретичної форми. Крім наукових знань, дана форма прак­тики враховує і ті реальні цілі, що ставить людина, тобто виявляє свою гуманістичну орієнтацію.

В цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповід­ності з інтересами людини — це її головний зміст, у цьому її сенс як специфічно людського ставлення до світу. Особливість практики по­лягає в тому, що вона є процесом постійного заперечення природно­го і соціального даного. Оскільки практика в суттєвому, глибинному розумінні є не тільки просте повторення і навіть не відтворення того, що було і є, вона виступає як момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього. Але зазначимо, що окрім дій, які є творчо-креа- тивними за своїм характером, змінюють, перетворюють навколишній світ і створюють основний, визначальний рівень власне практики, вона включає в себе ще один, хоч і підлеглий, рівень діянь. Якщо перший рівень можна назвати перетворюючим, то другий рівень — ви користовуючи м.

Використовуючий рівень практики включає в себе певну сукуп­ність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правила­ми (нормами, рецептами, інструкціями), що сприяють безперервно­му відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколиш­нім світом. Це дії з використання засобів виробництва, транспорту, побутових приладів, виконання правил технології виробництва — тобто ті дії, що раніше відбувалися. Для реалізації діяльності на використо­вуючому рівні немає потреби мати знання, що розкривають безпосе­редньо саме діяння, його сутність, — для цього досить мати рецепт,

287

“формулу”, власне алгоритм досягнення потрібного результату. На­приклад, для того, щоб користуватись електричним освітленням, зов­сім не обов’язково мати навіть елементарні знання з теорії електри­ки, для цього досить уміння користуватись вимикачем. Зазначимо, що використовуючий рівень практики, спосіб діяльності має важливе значення в суспільному житті, але її безпосередня “наочна ефектив­ність” при відомій абсолютизації призводить до безпідставного ото- тоження підлеглого рівня практики з практикою як такою. Такий варіант, коли практика розуміється у вузько прагматичному плані, як безпосередня вигода, що породжена споживацькими (і тільки) інте­ресами в історії філософії відомий. Це практика в так званій брудно- гендлярській формі.

Гуманістичний зміст Суттєвий аналіз процесу праці, в якому практики людина не тільки перетворює згідно зі свої­

ми цілями природу, а й сама зазнає істот­них змін, свідчить про одну з визначальних особливостей практики: її людинотворчу спрямованість. Людина виділяє себе з природи, сама себе робить людиною, творить свою “другу” природу, “олюднену”, яка постає культурою, культурними цінностями, що, збагачуючись від покоління до покоління, примножує надбання людства. Матері­ально-практичне перетворення світу через цілепокладання є основою людського поділу світу на існуючий наявно і світ можливостей, світ образів майбутнього. Тому завдяки здатності творити варіанти бажа­ного майбутнього, діяти задля його досягнення і створюється пред­метний світ людського буття, формуються і розвиваються сутнісні сили власне людини (розум, почуття, воля). Таким чином, людська здат­ність творити предметний світ свого існування несе в собі значно ширший зміст, ніж ті безпосередні потреби, що задовольняються цими предметами.

З точки зору гуманістичного змісту в структурі практики можна виділити такі моменти: 1) різні матеріально-речовинні елементи; 2) так звані “неречовинні” елементи — суспільні відносини; 3) власне людина, її внутрішній світ, здатності, все, що характеризує її індиві­дуальність.

Сумативний підхід до розуміння практики зводиться до простого перерахування цих різних аспектів перетворюючого впливу людини на світ, де визначальним стає розширення “техногенних” можливос­тей. Практика зводиться до технічного прогресу, її предметний зміст — до пріоритету матеріально-речовинних елементів. Та суто речо­винне розуміння практики не виражає її гуманістичної суті. Речовин­не тлумачення практики (негуманістичне) виявляється в недооцінці значення соціального змісту людської життєдіяльності. Наприклад, уявімо ситуацію, коли під гаслами визнання пріоритету матеріально-

288

виробничої практики чинились перешкоди щодо демократизації су­спільного життя, розширення громадської активності. Виникає стан, коли декларована гегемонія матеріально-речовинних елементів змі­нюється гегемонією управлінського підходу, в якому матеріально-ре- човинне стає метою, а людське по відношенню до нього — засобом. І знову втрачається гуманістична сутність практики.

Філософське розуміння практики має виявити співвідношення ма­теріально-речовинного та більш широкого соціально-гуманістичного змісту, перетворюючого ставлення людини до світу. Бо кожна практич­на дія є не просто перетворенням конкретної речі людиною, а є чи­мось значно ширшим за безпосередній зміст такої дії. Ця дія є вира­женням певного відношення людини до конкретної речі і, навпаки.

Предмети, що з ними має справу людина у процесі життєдіяль­ності, набувають гуманістичного змісту, бо вони стають суспільно- предметним втіленням людини. Ці предмети свідчать про міру істо­ричної розвинутості людини. Матеріально-речовинний зміст пред­метних форм людської діяльності підпорядкований їхньому соціаль­ному змістові, який виступає засобом саморозвитку людини. На прак­тиці має місце відоме гуманістичне кредо: “не людина існує для сус­пільства, а суспільство для людини”.

Отже, практика — це не просте перерахування вищенаведених моментів; вона є людським сенсом і матеріально-речовинних, і су­спільних характеристик, і тому її завершенням є саморозвиток люди­ни. Історична розвинутість практики не визначається лише суспіль­ним виробництвом (якого не слід недооцінювати); найвищим показ­ником такої розвинутості є людинотворчий аспект виробництва. Прак­тика як специфічно людський спосіб буття, що має суспільний харак­тер, є матеріальною основою, яка забезпечує “зв’язок часів” людсь­кого буття (минулого, сучасного, майбутнього) та спадкоємність куль­турних надбань поколінь.

Серед різноманітних характеристик, рис практики звернемо увагу на основні з них: предметність, всезагальність, безпосередність, рево­люційність, універсальність, цілепокладання. Оскільки людина є пред­метно-чуттєвою істотою, то і її діяльність предметна. Практика в своїй сутності є активно-перетворюючою діяльністю людини як предмет­ної істоти, оскільки, на відміну від поведінки тварин, її здійснення є реалізацією свідомої мети, яка закономірно визначає характер і спо­сіб дій людини. Втілення мети є не що інше як опредметнення (в природних явищах, суспільних відносинах і т.ін.) практичної діяльності. Залучення предметних результатів практики до процесу наступної діяльності відтворює “згаслу” в них минулу діяльність, знову пе­реводить її у діяльну форму, розпредметнює. В категоріях опредмет­нення і розпредметнення розкривається структура практики. Опред­метнення — це перетворення людських сил і здібностей з форми людсь­кої діяльності у форму застиглої предметності. Предметний світ, ство­

рюваний людиною, є виявом реалізованих людських сил, цілей і здіб­ностей, думок і почуттів. Розпредметнення — це процес переведення застиглої предметності в органічні моменти живої діяльності, пере­творення об’єктивних у предметах людських здібностей і соціального змісту на надбання людей. Опредметнення практики — це перехід здійснюваного суб’єктом матеріально-перетворюючого, чуттєво-пред­метного процесу в об’єкт, переведення наявних здібностей людини у предметну форму. Зворотним процесом є розпредметнення, тобто пе­рехід предметності у творчо діючу здібність людини, яка освоює на­вколишнє природне, культурне, емоційне, знакове середовище. Діа­лектика опредметнення і розпредметнення є внутрішнім змістом про­цесу практики як основи розмаїття людської діяльності.

Однією з найхарактерніших рис практики є всезагальність. Сут­ність всезагальності людського способу буття, ставлення людини до світу полягає в тому, що, втілюючись у діях конкретних індивідів, у суспільних властивостях ними створюваних предметів і явищ, вона набуває статусу безпосередньої дійсності. Всезагальність і безпосе­редність — це діалектичні протилежності, взаємодія котрих забезпе­чує внутрішній динамізм практики, її рухливість, суперечливість. Су­спільний характер практики, через який проявляється її всезагаль­ність, свідчить про те, що для практики характерні певні визначе­ності, постійні структурні утворення. Структура практики завжди міс­тить такі компоненти, як потреба, мета, мотив діяльності, власне про­цес діяльності, предмет, на який вона націлена, засоби, спрямовані на досягнення мети як на результат діяльності. Але зазначимо, що доцільність у практиці забезпечується не автоматично. Більше того, існує суперечність між діяльністю окремої людини (або групи) і сус­пільною діяльністю взагалі.

Водночас слід пам’ятати, що реалізація будь-яких суспільних влас­тивостей практики можлива тільки у конкретних діях кожної люди­ни, у якій уособлюється загальне, суспільне ціле. Надособові форми ставлення людини до світу завжди пронизані особистим ставленням кожного до природної і соціальної дійсності, зрештою, до самої себе. Звичайно, людина може не рахуватися із всезагальними закономір­ностями сущого, і тоді результат відомий. На її діяльність впливають також історичні обставини, місце в суспільстві, особливості соціаль­них цінностей, але все це не позбавляє кожного з нас визначального покликання — бути суб’єктами (а не об’єктами) суспільної життєді­яльності, творити нові обставини, сприймати наявне, сутнє, існуюче через різноманітні варіанти можливого майбутнього. Злиття зміни наявних обставин і людської практичної діяльності в своєму глибин­ному розумінні означає не що інше, як революційну практику. Рево­люційність як риса практики насамперед втілюється в прогресивній позиції кожної конкретної людини і навіть за умов, скажімо, тоталі­тарного режиму, панування командно-адміністративної системи, від­

290

повідної депресії суспільства, гострої економічної кризи. Адже саме в умовах такого суспільного розвитку у нас були люди, які творили нові обставини, нові обрії всупереч існуючим.

Слід нагадати, що традиційно революційність практики розгляда­лась раніше у надособистих, надіндивідуальних формах, на рівні лише всезагальності практики. Але ж всезагальність не є якоюсь самосу- щою субстанцією. Історія — це діяльність людей, котрі прагнуть реа­лізувати свої цілі, і все, що відбувається в ній — результат кожної конкретної людини, яка має інтереси, цілі і здійснює свій історичний вибір — іноді в екстремальній ситуації.

Не слід при аналізі практики переходити в іншу крайність: від надособового до особистого. Потрібно усвідомлювати діалектичну вза­ємодію цих двох моментів: бо єдність у практиці всезагальності і без­посередності передбачає поєднання типовості і неповторності, уні­версальності та індивідуальності. Особливість практики полягає в тому, що вона, з одного боку, є об’єктивним щодо окремого індивіда, природ- но-історичним процесом, з іншого — вираженням творчого потенці­алу суб’єкта цього процесу, зокрема його здатності до вибору кон­кретних шляхів саморозвитку.

Значення такого вибору зростає на переломних етапах розвитку як в індивідуальному, так і в суспільному плані. Сьогодні ми говори­мо про історичний вибір кожною нацією, народом своєї долі, свого шляху. Вся історія є постійним вибором з декількох можливостей, іноді альтернативних. Необхідність його здійснення, що зумовлена різноманітними обставинами, свідчить про принципову “відкритість” практики, її людинотворчий зміст. Мабуть, в розвитку суспільства слід створювати такі умови, які б сприяли можливості і необхідності виявлення і реалізації творчих задатків кожної людини, ініціативи, підприємливості, особистої відповідальності.

Багатоплановість об’єкта предметно-перетворюючої діяльності обумовлює таку рису практики, як універсальність. Становлення лю­дини спонукає до появи нової форми об’єктивного процесу — ціле- покладаючої діяльності, що вбирає в себе фактично всю природну передісторію людини і завдяки якій людина організує оточуючий світ у предметне поле власного саморозвитку. Саме в цьому полягає уні­версальність людського способу буття, що обумовлена родовою, соці­альною сутністю людини. Людина ж у своїй діяльності освоює при­роду як родова, суспільна істота, що піднімається над своїми безпосе­редніми потребами, відтворюючи не тільки себе, а й усю природу: вона діє універсально, багатосторонньо, за “мірками будь-якого виду”. А це принципи саморозвитку всіляких природних систем.

Універсальність людського способу буття, родова сутність люди­ни виявляється в тому, що кожна конкретна людина уособлює люд­ство. А кожна конкретна дія, будь-який окремий вчинок мають у собі націленість на відповідне реальне узагальнення суб’єкта діяльності

19* 7-42

291

навколишнього світу. Це реальне узагальнення виявляється у пред­метах, що потрапляють у поле зору діяльності людини. Наприклад, відкрита властивість певного предмета (форма, якість та ін.) може переноситися на інші предмети. Форма посудини з дерева перено­ситься на вироби зі скла, пластмаси, синтетики. Найбільшою мірою узагальнююча здатність людини втілюється у знаряддях праці. Систе­ми знарядь праці є засобом освоєння людиною природи. Для всього процесу праці властива узагальненість, яка є провідною рисою також і духовного освоєння людиною світу: слово узагальнює, не кажучи вже про мову як духовну культуру в цілому.

Зазначимо, що узагальненість практики найповніше реалізується у загальнозначущості досвіду всієї людської діяльності. В досвіді фор­муються найбільш стійкі, загальнозначущі, всезагальні орієнтири по­ведінки людей, своєрідні загальнолюдські норми, цінності світосприй­няття. Коли кожна конкретна людина засвоює, оволодіває в процесі соціалізації надбаним людством досвідом, цінностями, керується в повсякденній поведінці виробленими орієнтирами, то це є необхід­ною умовою високої культури людської діяльності.

Але тут виникає суперечливість, викликана можливістю неймовір­ного зростання діяльнісного начала людини, її необмеженого втручання в саму природу з метою підпорядкування її своїм цілям. Практика поєднує в собі найхарактерніші, сутнісні властивості природи та сутніс- ні властивості людини. Вона є своєрідним уподібнювачем закономірно­стей природи з доцільністю людської діяльності. Не завжди такий збіг дійсний. Можна навести багато прикладів, коли відбувається не продовження природи у формах діяльності людини, а навпаки. Необ­хідно доцільно співвідносити об’єктивні закономірності навколишньо­го світу і людського способу буття. Ефективний, оптимальний варі­ант такої тотожності і є виявом справжньої універсальності практики.

Функції практики Відомо, що предметно-практичне відношен­ня людини до світу виступає матеріальною передумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і пе­редумовою становлення і розвитку людської свідомості та її специфіч­ного різновиду — пізнання. Його мета — відтворити об’єктивні зако­номірності природної і соціальної дійсності, де здійснюється людська життєдіяльність, а також розкрити спосіб буття людини. Трансформація предметного тіла природи в предметний світ людського буття відбу­вається на практиці завдяки праці, яка робить природу доступною процесові пізнання.

Можна виділити такі функції практики: практика є основою пі­знання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою ме­тою пізнання; критерієм істини.

Основою пізнання практика є тому, що вона — основа сукупного життя людей, визначальний спосіб їхнього ставлення до світу. Пі­

292

знання формується на грунті предметно-практичної діяльності су­спільства з перетворення природи і спочатку виступає одним із момен­тів цієї діяльності. Але пізнання не просто має своєю основою прак­тику — воно саме є активним діяльним процесом ідеального освоєн­ня дійсності, його ж результати не лише відтворюють в ідеальній формі наявну дійсність, а й відображають її об’єктивні закономірності з по­гляду перетворень і змін, що їх вносить людина у дійсність практич­ною діяльністю. Пізнавальне ставлення суб’єкта і об’єкта зароджу­ється в межах практики, успішний розвиток якої неможливий без освоєння об’єктивних закономірностей дійсності.

Роль практики як основи пізнання полягає в тому, що завдяки предметно-матеріальній діяльності людина ніби “втручається” в об’єк­тивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які здатні ставати об’єктами подальшого піз­нання. Власне предметно-практична діяльність виступає “первісною базою” пізнання, а логіка мислення є своєрідною трансформацією відповідних трудових операцій. Мислення настільки логічне, наскільки буде логічним, несуперечливим та послідовним сам процес діяльності.

Функція практики як основи пізнання означає, шо всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чут­тєве сприйняття, розширюється сфера відтворених властивостей за рахунок відображення соціальних функцій предметів. Усі людські пі­знавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від при­роди, вони формувалися на основі й у процесі праці, суспільного виробництва. Кожна людина навчається мислити разом із засвоєн­ням мови і надбаних людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об’єктом її пізнання, визначається рівнем суспільства на кон­кретно-історичному етапі та рівнем, перш за все, практично-перетво- рюючої діяльності. Практика виступає основою пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предметів і явищ, котра розкривається тільки тоді, коли люди примушують предмети за допо­могою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти. Бо тільки в русі, взаємозалежності предмети і явища набувають визначеності. Людина за допомогою практики змінює предмет, дістає можливість розглядати його зі всіх сторін, у всіх гранях, зв’язках, які недосяжні для пасивного споглядання. Від рівня розвитку практики, зокрема, залежить, наскільки глибоко суб’єкт може осягнути об’єкт пізнання.

Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнан­ня, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяль­ності породжують конкретні наукові напрямки. Наприклад, давньоєги­петські жерці з великою точністю могли здійснювати астрономічні розрахунки, визначати величину площ, земельних ділянок, обчислю­вати обсяги та вирішувати багато інших досить складних завдань, що

293

виникають у ході практичної діяльності. Але тільки в стародавній Греції ми вперше виявляємо науку у формі системи теоретичного значення, оскільки для цього потрібен високий рівень розвитку суспільства і предметно-практичної діяльності людей.

Практика є одночасно і кінцевою ціллю пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою, обумовлюється практичними потребами суспіль­ства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову державу, і, грунтуючись на глибоких знаннях об’єктивних природних і соціальних законів, подолати економічну кризу та досяг­ти певного прориву у справі реалізації економічних реформ. Проте пізнання має одночасно і відносну самостійність, його взаємозв’язок із практикою носить складний діалектичний характер. Практика сти­мулює розвиток пізнання, яке не просто розвивається слідом за прак­тикою, а й вирішує завдання, що поставлені всім попереднім розвит­ком наукової думки людства. Тому цілком логічно, що пізнання може випереджати практику і відповідним чином направляти її. Але піз­нання має лише відносну самостійність, тому воно діалектично пов’яза­не з практикою, визначається нею і стимулює досягнення об’єктив- но-істинного знання про існуючий світ.

Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань, в результаті своєї суспільної природи має всезагальний і необхід­ний характер, набуває властивості безпосередньої дійсності, тобто є разом з тим безпосередньою чуттєвою діяльністю. Практика виводить людину, так би мовити, за межі суб’єктивності, бо є об’єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об’єктивними законами матеріального світу. Ця двоєдина природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, що втілюються в прак­тиці, відповідним чином співвідносяться з законами об’єктивного світу.

Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютного і відносного. Якщо її розглядати як історич­ний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему практичну дію — відносним критерієм істини. Абсолют­ність практики як критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об’єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем роз­витку суспільства на певному конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовах практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичне положення, і в цьому плані вона є відносним критерієм істини. Іншими словами, абсолютність практи­ки як критерію істини в тому, що вона мовби “приймає” рішення реалізувати мету, теоретичне положення; в той же час власне практи­ка розвивається, як і все суспільство, і тому ті знання, які вона реалі-

294

зує, є неповними і неточними, вони потребують подальшого дослі­дження. В цьому відносність практики. Глибоке усвідомлення такого діалектичного процесу розвитку практики як чуттєво-предметної, со- ціально-історичної діяльності дало можливість реалізувати отримані знання на практиці і сприяти водночас розвиткові власне практики.

Контрольні запитання

1. Яка відмінність між поняттями “практика” і “виробництво”?

2. Яка структура практики?

3. Які визначальні ознаки практики?

4. Які функції практики?

5. У чому специфіка практики як способу освоєння світу? ' *

Теми рефератів '

1. Практика як специфічно людський спосіб освоєння світу.

2. Співвідношення практики і праці.

3. Основні функції практики.

4. Характеристика взаємозв’язку практичної і теоретичної діяльності.

5. Практика в системі категорій сучасної філософії.

6. Категоріальний зміст поняття “практика”.

Рекомендована література

1. Арефьева B.C. Общество. Познание. Практика. — М., 1988. —

С. 183-217.

2. Вильчинский В.Д. Познание и практика в структуре деятельнос­ти. — Рига, 1988. — С. 53—137.

3. Гречко П. К. Практика как предмет философско-методологическо- ч го анализа: — Автореф. дис. ... д-ра философ.наук. — М., 1991. — ^/ С. 31.

4. Категориальные структуры познания и практики. — К., 1986. —

С. 25-82.

5. Кукушкина Е.И., Логунова JI.Б. Мировоззрение. Познание. Прак­тика. - М., 1989. - С. 3-98.

6. Ойзерман Т.И. К вопросу о практике как критерии истины // Вопр. филос. - 1987. - № 10. - С. 98-112.

7. Ярошевский Т.М. Размышление о практике. — М., 1976. — С. 44—

87, 112-143.

295