3. Англійська юриспруденція

На хід розвитку і природу англійського права знач¬ною мірою вплинув факт раннього становлення у країні

особливого стану юристів, котрі були організовані по корпоративному принципу і являли собою серйозну політичну силу. Ще у ранньому Середньовіччі ко¬ролівські суди, так само як і в самій адміністрації і ко¬ролівському дворі, мали свою резиденцію в Лондоні. На¬слідком цього стало утворення широкого кола юридич¬но грамотних людей, головним чином із середовища духівництва. Однак незабаром, у зв'язку з поширенням правових знань у суспільстві, до цього кола почали вхо¬дити і непрофесіонали.

Вже з ранніх часів розрізняли поміж правознавців тих, що мали право безпосередньо виступати у королівських судах (власне адвокати), і тих, що давали консультації з правових питань, але безпосередньо виступати у коро¬лівському суді не могли (консультанти).

Адвокати поділялися на правових старійшин (саме їхнім привілеєм було право виступати від імені клієнта у Королівському суді) і баристерів (спочатку це учні-адвокати, які стоять нижче старійшин у професійній ієрархії).

Консультанти поділялися на аторнеїв і соліситорів. Критерієм поділу було те, що крім власне консульта¬ційної роботи, аторнеї виступали у місцевих судах за¬гального права, а соліситори — у суді Канцлера. Крім того, існувала така категорія правознавців, як прокто-ри, котрі вели справи у церковних і морських судах.

Такий поділ існував до 1875 р., коли було проведено реформу, після якої зберіг значення лише поділ адвокатів на баристерів і соліситорів.

Усі юристи-практики з XIV ст. згуртувалися у чис¬ленні самостійні корпорації чи гільдії (Іппз оі соигі), з яких чотири збереглися і донині: школа-гільдія Лінколь¬на, школа-гільдія Грея, Внутрішній Темпл і Середній Темпл. Керівництво такою юридичною гільдією знахо¬дилося в руках старійшин (ЬепсЬегз) — старших за віком, досвідчених юристів. Вони представляли гільдію у зовнішніх зносинах, боролися з «нечесною конкуренцією», уважно стежили за дотриманням станового етикету і мали чималі дисциплінарні повноваження.

Юридична освіта в Англії мала виражений прагма¬тично-прикладний характер, на відміну від континен¬тальної Європи, де юристом, зазвичай, можна було стати лише отримавши ґрунтовну теоретичну підготовку в

496

497

університеті. Молодий англійський юрист здобував фа¬хові навички, беручи участь у судових засіданнях та їх імітації у школі-гільдії, постійно приймав участь (хоча часто лише пасивну) у обговоренні правових проблем старшими, більш досвідченими колегами. Завданням юридичних гільдій полягало не тільки у передачі моло¬дим юристам фахових знань, але й у тім, щоб дати їм відчути характерні риси отриманої ними освіти і вихо¬вання, прищепити відчуття корпоративної солідарності. Тому учні жили пліч-о-пліч з юристами в будинках гіль¬дії, разом столувалися, відвідували богослужіння, відзна¬чали різні урочистості, спільно користалися бібліотекою тощо. По завершенні навчання відбувалася урочиста церемонія присвоєння звання баристера, яка здійснюва¬лася старійшинами кожної школи-гільдії без участі державних органів.

Отже, держава і правознавці підкреслено тримаються осторонь одне від одного. Разом з тим, за Генрі III про¬явилася тенденція відбирати суддів королівських судів з тих, хто належав до юридичного стану. А з початку XIV ст. така практика стала правилом, хоча і не закрі¬пленим у законі.

Протягом XVI ст. протиріччя між баристерами і аторнеями поступово підсилювалися, хоча обидві професії продовжували співіснувати у рамках однієї гільдії. Ба¬ристери наголошували на тому, що вони є не стільки представниками однієї зі сторін у суді, скільки право¬знавцями, що виконують шляхетний обов'язок незалеж¬них слуг закону. Тому вони відмовилися від виконання технічних обов'язків, пов'язаних з веденням судового процесу, і розглядали прямий контакт із клієнтом, якщо його інтереси не представляла довірена особа, як небажа¬ний, а стягнення гонорару через суд вважали вчинком, що суперечить професійній етиці. Наприкінці XVI ст. атор-неї, що вступали в прямі контакти з клієнтами, прийма¬ли участь у підготовці процесу, зборі фактичного мате¬ріалу тощо, були виключені з членів гільдії. У 1739 р. аторнеї і соліситори разом створили «Товариство джен¬тльменів, що практикують у судах загального права і права справедливості». Воно стало попередником «Юри¬дичного товариства», — професійної організації соліси-торів.

498

Як зазначалося вище, у професійних школах-гільдіях не обмежувалися лише підбором та навчанням молодих людей, щоб підготувати їх до професії юриста. Там вихо¬вувався і впроваджувався у свідомість майбутньої пра¬вової еліти юридичний корпоративний дух. Саме його існування і справило сильний вплив на характер англій¬ського права, зокрема, було одним з чинників опору ре¬цепції римського приватного права у його класичних формах. Це пояснюють тим, що в силу самого характеру свого розвитку англійська консервативна юриспруден¬ція не здатна бути основою для раціональної система¬тизації права і навіть для раціонального підходу до правових проблем. Поняття, якими вона оперує, орієнто¬вані на відчутні, конкретні, повсякденні, наочні й у цьо¬му сенсі формальні обставини справи. Вони розмежову¬ються по можливості відповідно до зовнішніх ознак, а вже потім прилаштовуються до мінливих потреб (К. Цвай-герт, X. Кетц).

Звісно, через свою приналежність до Західноєвропейсь¬кої цивілізації уникнути впливу Римського права анг¬лійській правовій родині все-таки не вдалося. Вона мала місце і у вигляді вивчення Римського права на початку доби Пізнього Середньовіччя, і при застосуванні норм канонічного права при вирішенні сімейних справ, і у вигляді запозичення окремих понять і категорій остан¬нього — таких як контракт, делікт тощо. Певний вплив Римського можна помітити і у системі організації анг¬лійського процесу з його формулярами та прецеден¬тами, і у виникненні та практиці застосування «права справедливості», котре у своїх головних ідеях здається чи не повністю запозиченим з преторського права Ста¬родавнього Риму.

Нарешті, вплив ідей Римського приватного права був дуже помітним у англійському торговому та морсько¬му праві, що уже в силу своєї природи тяжіли до універ¬сальності рішень класичного Римського права. Аж до XIX ст. між торговими та морськими судами, з одного боку, і судами загального права, з іншого, точилися за¬пеклі змагання за ствердження своєї юрисдикції. Ці змагання завершилися на користь судів загального пра¬ва, що фактично означало відмову від класифікації пра¬ва за галузями.

499

В історії англійського загального права був період, коли воно могло опинитися на других ролях, поступив¬шись повністю чи частково Римському праву, яке могло цілком зайняти його місце або у всякому разі перетво¬рити звичаєве право на субсидіарне джерело, як то було у багатьох країнах континентальної Європи. Така тен¬денція була помітною у XVI і XVII ст., коли династія Тюдорів, а затим Стюартів перебували у постійних зма¬ганнях з парламентом за владу: королі прагнули абсо¬лютної монархії, парламент — сам волів бути провідни¬ком у житті суспільства і держави.

З точки зору обґрунтування претензій монархів на встановлення повної влади у державі Римське право було більш прийнятним, оскільки давало можливість певно¬го правового підмурку їх політичним домаганням, а до того ж могло додати королівській волі абсолютний і юридично обов'язковий характер. Зокрема, англійські королі робили активні спроби обмежити вплив загаль¬ного права шляхом запровадження поряд з уже існую¬чими судовими установами низки нових судів, котрі мали служити інструментом безпосереднього виконання ко¬ролівської волі. Процесуальні норми, якими керували¬ся ці суди були сконструйовані за зразком канонічного права. Суддями у них, як і у морських судах, були юрис¬ти, що одержали «класичну» (а отже і «романістичну») юридичну освіту в англійських університетах. У 1511 р. вони навіть об'єдналися у спеціальну гільдію — асоціа¬цію цивілістів (Босіогз'з соттопз).

Духовна атмосфера того часу також загалом сприя¬ла рецепції Римського права. Парадоксально, але у той час як професійні юристи активно опиралися «романі¬стичному» впливу, літератори та інтелектуали, натхнені ідеями Високого Відродження і гуманізму, негативно відгукувалися про «архаїзм» загального права і вислов¬лювалися на користь більш чітко організованої систе¬ми управління, ясної та упорядкованої правової систе¬ми, яким, зокрема, було і Римське право (Болінгброк).

До того ж і постійні світоглядно-релігійні рефлексії, що були характерними для Англії XVI-XVII ст., з пере¬важанням негативного ставлення до пуритан — аж до «Славної Революції», теж створювали підґрунтя для поширення Римського права через право канонічне.

Проте всеосяжної рецепції Римського права в Англії не відбулося. Можна погодитися з думкою, що цьому значною мірою перешкодив юридичний стан (прошарок) країни, який за три століття свого існування зумів до¬могтися організаційної згуртованості, корпоративної солідарності та політичного впливу і котрий ідейно та економічно був зацікавлений у збереженні загального права. При цьому важливим було і те, що юристи у політичному протистоянні Король — Парламент, вико¬ристовуючи свій потужний вплив, підтримували парла¬мент, який зрештою виявився переможцем. У цих пол¬ітичних змаганнях вони активно використовували улюб¬лене ними загальне право, яко стало важливим знаряд¬дям боротьби парламентської партії з абсолютистськи¬ми прерогативами короля завдяки своїй життєстійкості, складній і формалістичній техніці, за допомогою якої вдавалося ефективно вислизати з залізних обіймів абсо¬лютистської влади. Мабуть, з тих пір у англійців сфор¬мувалася впевненість у тому, що однією з основних функцій загального права є забезпечення гарантій сво¬боди і тим самим виконання задачі, покладеної на кон¬тиненті на конституцію, — захищати громадян від мер¬твої хватки деспотизму (К. Цвайгерт, X. Кетц).

Після того як монархія була поставлена під контроль парламенту, а загальне право виявилося переможцем у змаганні з правом королівським, розвиток англійського права набуває спокійного перебігу. У цей час у юриспру¬денції Англії знову з'являються праці і теоретичного характеру (щоправда, вираженої прикладної спрямова¬ності, оскільки «чисто теоретичні» узагальнення і роз¬мірковування традиційно не користуються популярні¬стю). Зокрема, у XVIII ст. Вільям Блекстон, відомий раніше як баристер, стає професором у Оксфорді і ство¬рює чотиритомний «Коментар до англійських законів», де систематизовано викладене усе право Англії: приватне, процесуальне, державне, карне. Хоча «Коментар» не ви¬різнявся надто високим теоретичним рівнем, але зна¬чення мав велике, оскільки у ньому вперше було упо¬рядковано і узгоджено хаотичне накопичення преце¬дентів та окремих законодавчих актів англійського права, що зробило його більш придатним для викладання і до¬ступним для вивчення на більш раціональній основі.

500

501

Вершиною англійської правової думки кінця XVIII-початку XIX ст. була творчість Єремії Бентама — юриста і засновника філософії утилітаризму, течії, що ставила перед собою завдання піддати критичній пе¬ревірці традиційні інституції з метою визначення їхньої доцільності і корисності для забезпечення добробуту максимально великої частини суспільства. Він піддає критиці традиційні інститути загального права, що ча¬стіше були результатом історичної випадковості, ніж раціонального планування, і природно, перешкоджали соціальним реформам. Так само критикує Бентам тра¬диціоналізм і консерватизм англійських юристів-прак-тиків, а також теоретиків, що вийшли з практичного середовища, (зокрема, Блекстона), для яких усе, що скла¬лося «історично», є класичним, а отже, не підлягає кри¬тичному аналізу з погляду сучасності. Логічним вис¬новком з положень, які обстоював Бентам, була ідея не¬обхідності кодифікації англійського права.

Хоча ідеї Бентама справили серйозний вплив на су¬дову практику Англії, однак його пропозиції щодо загаль¬ної кодификаціі англійського права підтримки не зуст¬ріли, оскільки це суперечило згадуваному консерватиз¬му англійського характеру та корпоративним інтере¬сам англійських юристів. Отже, реформаторські потуги Бентама та його послідовників завершилися паліативом: кодифікації не відбулися, але парламент у другій поло¬вині XIX ст. видав низку узагальнюючих законодавчих актів у галузі судоустрою, цивільного процесу тощо. Так, у 1873 р. було прийнято Закон про судоустрій, який встановлював співіснування судів різної спрямованості під егідою об'єднаного Верховного Суду, що, у свою чер¬гу, складався з Високого Суду й Апеляційного суду. Високий Суд складався з декількох відділень, що спе¬ціалізувалися на розгляді певного виду справ які рані¬ше були предметом виняткової компетенції якогось із самостійних судів. У результаті позови, що раніше мог¬ли бути відхилені як такі, що не підпадають під юрис¬дикцію даного суду, тепер могли бути у межах одного суду передані на розгляд у відділення, що має відповідну компетенцію.

У першу чергу були створені відділення королівсь¬кої лави, казначейства і загальних цивільних справ. У кожному з цих відділень розглядалися позови, що ра-

502

ніше підпадали під юрисдикцію різних судів. Але вже в 1881 році всі три відділення злилися з відділенням ко¬ролівської лави. Справи ж Суду канцлера було переда¬но у «канцлерське» відділення. Спори про спадкування, розлучення пов'язані з мореплавством, що раніше вхо¬дили в компетенцію різних судів, нині стали розгляда¬тися в одному спеціалізованому відділенні.

Високий Суд з його трьома відділеннями перебував у підпорядкуванні Апеляційного Суду. Спеціальним за¬коном 1876 р. була створена крім Верховного Суду і третя інстанція — спеціальне судове відділення у палаті лордів. До його складу входили лорд-канцлер та інші судді — пери за посадою.

Крім того було об'єднано сфери дії загального права (у вузькому змісті) і права справедливості і відтак усі відділення Високого Суду і Апеляційного Суду мали застосовувати юридичні норми і принципи, незалежно від того, що є їхнім джерелом: загальне право чи право справедливості. При цьому теоретично можливий конф¬лікт між загальним правом і правом справедливості вирішено у «Законі про судоустрій» на користь остан¬нього.

І нарешті, Закон про судоустрій скасував типові фор¬мули позовів і тим самим завершив нарешті еволюцію, почату серією спеціальних законів 1832-1860 років. Відтепер усі процеси у Високому суді починалися з роз¬порядження про виклик до суду, тобто з офіційного вик¬лику до суду на підставі заяви позивача, у якому він у вільній формі викладав суть справи, не будучи пов'яза¬ний, як раніше, необхідністю обрати визначену типову формулу позовної заяви. '

Проте слід зазначити, що хоча форми позовів утра¬тили своє процесуально-технічне значення, але зберег¬ли свою функцію як засіб упорядкування й обробки ма¬теріального права.

Матеріальне право у XIX ст. також зазнало втручан¬ня позитивного закону. Тут ідеї Бентама про необхідність впорядкованості норм права та доступності їх для розу¬міння нефахівцями цілком відповідали інтересам англій¬ського купецтва. У результаті до кінця XIX ст. ко¬мерційні відносини значною мірою були урегульовані спеціальними законами: «Про векселі» (1882), «Про товариства» (1890), «Про купівлю-продаж» (1897).

503

Але навіть ці закони англійська правова традиція розглядала як акти, що упорядковують вже існуючі норми загального права. Тому у випадках сумніву щодо їхнього змісту допускалося звертання до раніше прий¬нятих судових рішень. Таким чином, висновок про зміну англосаксонської доктрини права і про поразку англ¬ійської ортодоксальної юриспруденції, у всякому разі у XIX ст., мабуть був би дуже передчасним.

4. «Стояти на вирішеному...» або ж

Прецедент як підмурок англійського

права

Як зазначалося на початку цього підрозділу, надання прецеденту значення норми права є однією з визначаль¬них рис англосаксонської родини приватного права. Тому необхідно хоча б коротко зупинитися на питаннях роз¬витку та трансформації цього феномену на тому етапі розвитку традиції приватного права, що є предметом розгляду у цьому розділі.

Сутність прецеденту полягає в тому, що суддя зобо¬в'язаний застосовувати правила, сформульовані раніше вищим судом, при вирішенні аналогічної (схожої) спра¬ви. Прецедентом може слугувати також рішення суду рівної юрисдикції. Але це є не загальним правилом, а винятком з нього,

Оскільки йдеться про те, що прецедент створюється, головним чином, рішенням вищестоящого суду, треба зробити невеликий відступ, щоб дуже коротко охарак¬теризувати англійську судову систему, що склалася на той час, який нас тут цікавить.

У Середньовіччі до неї входять:

— Суд Скарбниці (розглядав спори фінансового

характеру і податкові справи);

— Суд Асизів (судді розглядали справи у межах

свого округу — спочатку цивільні і карні, а з часом

— лише карні);

— Суд загальних позовів (створений після видан¬

ня Ма^па Сагіа ЬіЬеіЧаідіт для розгляду, головним

чином, майнових спорів між приватними особами);

— Суд Королівської Лави (розглядав справи пуб¬

лічного характеру).

Крім того, діяли канонічні суди, місцеві суди грома¬ди, суди баронів, суди міст, морські суди та ін., котрі дія¬ли відповідно до засад персональної юрисдикції, викла¬дених у III розділі.

З відходом від цих засад і формуванням англійсько¬го права, як цілісної системи, судова система зазнає змін. На XIX ст. вона виглядає таким чином:

— Магістратські (мирові) суди. Діють головним

чином на громадських засадах. У більшості випадків

судді не є професіоналами, але розглядають справи

одноособово. У галузі приватного права розглядають

шлюбно-сімейні спори, та справи, пов'язані із захис¬

том прав неповнолітніх.

— Суди графств. Створені у 1846 р. Судді призна¬

чаються з баристерів на професійній основі. Розгля¬

дають незначні цивільно-правові спори: про порушен¬

ня договорів, заподіяння шкоди — не більше певної

суми, житлові суперечки.

— Високий суд правосуддя. Відповідно до Закону