1873 Р. Розглядає справи, які раніше були підсудні

судам загального права. Складається з трьох відді¬

лень: відділення королівської лави, відділення канц¬

лера, відділення у справах про спадок, розлучення та

у морських справах. Розглядає спори, що виникають

з договорів, заподіяння шкоди тощо із значною сумою

позову.

— Апеляційний суд. Розглядає скарги на рішення

Високого суду та на деякі рішення судів графств.

— Палата лордів. Вища судова інстанція Великої

Британії. Розглядає скарги на рішення Апеляційного

суду.

— Король (Королева). Може виступати арбітром

по спорам, які передані їй національними Верховни¬

ми судами країн — членів Британської Співдружності

Націй. При Королі функціонує Судовий комітет Та¬

ємної ради, який утворено замість Королівської Ради,

що існувала у Середньовіччі.

Поновивши у пам'яті ієрархію англійських судів, торкнемося чинників утворення специфічного англійсь¬кого прецедентного права.

Зародження прецеденту, як і багатьох інших особли¬востей англійського права, генетично пов'язане з фор¬муванням королівського права, зокрема, з реформами

504

505

Генрі II. Ще у XII ст. за допомогою оновлених судових розпоряджень у королівському суді були розроблені форми позову, що класифікували різні види правопору¬шень з точки зору правових засобів відшкодування зав¬даних ними збитків. У формуванні такого підходу пев¬ну роль відіграла та обставина, що альтернативну кла¬сифікацію виробило канонічне право, спираючись на ідею преторського едикту Римського приватного права. При¬пускають, що саме ця римсько-канонічна ідея надихну¬ла Генрі II на спробу створення універсальної системи позовів, де процесуальне право передує матеріальному.

Проте проблему він намагався вирішувати дещо іншим шляхом, ніж той, що колись використовували римські претори, видаючи програмні едикти, чи пізніше — кано-ністи у своїх тлумаченнях норм римсько-канонічного права. Якщо римсько-канонічний вибір полягав у онов¬ленні права, його реформуванні і вдосконаленні на підґрунті вже існуючої системи (хай не дуже доскона¬лої) норм, інститутів та правових аксіом (максим), то реформи Генрі II були спрямовані на створення права «не такого, як було раніше». Звісно, ідеї і традиції було використано, але вони у трактуванні короля та його фігурантів набували іншого звучання.

Проте головним було навіть не це, а те, що для англій¬ської королівської влади важливим було перебрати на себе вирішення судових справ, що простіше було досяг¬ти, змінивши не матеріальне, а процесуальне право (змінивши порядок розгляду справ так, щоб збільшити тут вагу рішень Короля, і призначаючи тих, хто має ви¬рішувати суперечку). Це було неможливим в умовах Республіканського Риму, коли сформувався інститут преторів. Це було неможливим і під егідою християнсь¬кої Церкви, де понтифік обирався кардиналами і був обмежений Божим правом і Божим судом. Але такий підхід виявився цілком придатним для Англії, де ще Вільям Завойовник заклав підвалини достатньо силь¬ної політично та економічно королівської влади, котру реформи Генрі II досить вдало і 'достатньо потужно підкріпив посиленням королівської юрисдикції. (Один з «Англійських парадоксів» полягає у невідповідності часто мети і результату, сьогоденних досягнень і перс¬пективи. Скажімо, вплив Католицької Церкви на почат¬ку Пізнього Середньовіччі у Британії був сильнішим, ніж

506

деінде, але у Новому Часі її позиції було втрачено оста¬точно; королівський вплив на право у ту ж добу істотно зміцнився, але і він з часом втратив свою потужність). Вибір іншого шляху природно дав інший результат: багато в чому саме завдяки новелам Генрі II почало фор¬муватися явище, котре з часом отримало назву «преце-дентного права». Вже на початок XIV ст. було створено сотні різноманітних приписів, які були підставою пра¬вового захисту від порушення. Оскільки припускалося, що лише у схожих випадках повинні видаватися ана¬логічні розпорядження, то коли потерпілий звертався в королівську канцелярію з новим видом скарги, канц¬лер створював нові види приписів (розпоряджень). Та¬ким чином, накопичення кількості розпоряджень (при¬писів) йшло досить активно, зростала, відповідно, і кількість різноманітних типів судових рішень. Однак ці типізовані рішення ще не були судовими прецедента¬ми. Причиною такого становища було те, що доктрина судового прецеденту, як норми (джерела) права, склала¬ся не відразу. Аж до другої половини XIX ст. пануючою була деклараторна доктрина права, згідно якій джере¬лами права вважалися лише традиції та звичаї країни, котрі судді мусять просто сприймати такими, як вони є. Рішення суду розглядалося лише як переконливе свідчен¬ня визнання норми права у тому виді, у якому це було сформульоване у рішенню по даній справі, але не як обо¬в'язковий прецедент, тобто джерело права.

Отже, тривалий час діє правило: «Норма має сприй¬матися такою, як вона є». Проте поступово формується і починає переважати точка зору, суть якої полягає в тому, що мають прийматися до уваги також і ті судові рішення, які прийняті у аналогічних справах. Значною мірою цьому сприяло формування такої категорії як «право справедливості». Адже деклараторна теорія права поширювалася лише на ті справи, які розгляда¬ли суди загального права, і не стосувалася права спра¬ведливості, що стимулювало в останньому пошук орі¬єнтирів судових рішень. Внаслідок ситуації, що скла¬лася, з початку XVIII ст. і Суд канцлера починає визна¬вати свої попередні рішення обов'язковими для себе на майбутнє, створюючи тим самим, на противагу декла-раторній теорії (чи на її доповнення), доктрину судово¬го прецеденту суду справедливості, котрий не зв'яза-

507

ний нормами звичаєвого права, але має орієнтуватися на свої більш ранні рішення.

Таким чином, паралельно з традиційною деклара-торною доктриною звичаєвого (загального) права фор¬мується доктрина обов'язкового судового прецеденту, що «у чистому вигляді» набуває більшого поширення у судах права справедливості.

Врешті, у XIX ст. формується єдина доктрина обо¬в'язкового судового прецеденту, чому сприяють дві важ¬ливих обставини: утворення у 1865 р. Ради Лондонсь¬ких юридичних шкіл-гільдій і Правового товариства соліситорів; прийняття протягом 1873-1875 рр. низки законів про судоустрій. На Раду і Правове товариство було покладено обов'язок фахової публікації рішень вищих судів. Це забезпечило повноту і достовірність ви¬дань, а також надало їм характер деякої «напівофіцій-ності», чого не було раніше. (З кінця XIII ст. звіти судів видавалися у вигляді «Щорічників», а з XVI ст. — як приватні збірки судових рішень). З 1870 р. таким видан¬ням стають «Судові звіти», де публікуються рішення вищих судів, на які і посилаються звичайно як на преце¬денти нижчі суди. Разом з тим продовжують виходити друком «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські судові звіти», «Судові звіти з Північної Ірландії», які не мають навіть такого напівофіційного статусу.

Видання законів про судоустрій мало метою (і на¬слідком) створення єдиної судової системи та визна¬чення ієрархії судів. Звісно, що без встановлення тако¬го «старшинства» суду сама категорія судового преце¬денту, що трактується як обов'язкове рішення вищого суду, втрачає сенс. Тому не можна погодитися з тверд¬женням, що прецедентне право виникає в Англії у пе¬ріод переходу до феодалізму (А. Романов). Більш точно вважати, що хоча прецедент взагалі, як форма розпо¬ряджень (приписів) виникає ще у Англії доби Серед¬ньовіччя, але власне судовий прецедент конституюєть¬ся лише у XIX ст. З цього моменту доктрина судового прецеденту набуває практичного звучання. Щоправда, її поява не зняла проблему визнання виправданості тво¬рення права суддями. Суперечка триває до цього часу.

5. Адміністративне право Великої Британії

5.1. Загальна характеристика адміністративно¬го права

Адміністративне право у Великій Британії досить довгий час вважалось частиною права конституційного і лише на початку XX століття відокремлюється комп¬лекс норм, що регулюють організацію та діяльність ад¬міністрації.

Для британського адміністративного права характер¬ними є такі риси, як верховенство парламенту, розподіл повноважень між адміністрацією та судами, відпові¬дальність міністрів, верховенство права.

Парламент є вищим державним органом Великої Британії. Суди не можуть виголосити акт парламенту неконституційним, тим більше, що конституції, як єди¬ного акта, у Британії немає.

Головним завданням адміністративного права є підтримання рівноваги між необхідністю мати ефек¬тивну адміністративну владу і захистом окремих осіб і суспільства в цілому від зловживань цієї влади. Тому правовими нормами мають бути встановлені межі ад¬міністративної влади, її суб'єкти та процедура їх діяль¬ності.

Міністри є головними представниками держави. Тому вони відповідають за все у підпорядкованій сфері — як за власні дії, так і за дії своїх підлеглих. Перед парла¬ментом вони несуть політичну відповідальність, перед судами — юридичну.

Щодо останнього, верховенства права, слід зазначити, що, для того, щоб зрозуміти розвиток адміністративного права в цій країні, необхідно пам'ятати, що воно грун¬тується на комбінації гиіе о/ Іаіи з принципом парла¬ментського суверенітету та принципом иііга иігез. Цей принцип є процедурним принципом у системі соттоп Іаиг. Будь-який акт, прийнятий у межах компетенції (іпіга иігез), не може оскаржуватися перед суддею, од¬нак акт, що виходить за межі компетенції свого авто¬ра (иііга иігез), може оскаржуватися за допомогою різних засобів юридичного захисту (гетейіез). Проблеми ком¬петенції починають хвилювати суддів, починаючи з XVII століття, хоча сам термін иііга иігез з'являється лише у

508

509

XIX. До середини XIX ст. значна частина місцевої ад¬міністрації була у віданні мирового судді, і адміністра¬тивне право розвивалось спочатку як контроль за діяль¬ністю цього судді. Суд Королівської лави, а потім Ви¬щий Суд анулювали такі рішення мирового судді, котрі виходили за межі його компетенції. Доктрина иііга УІГЄВ веде британського суддю до того, що він здійснює конт¬роль легальності адміністративної діяльності, який мож¬на було порівняти з касаційним контролем. Проте, існу¬ють і спеціальні засоби оскарження дій адміністрації. Незаконне чи несправедливе рішення може бути заміне¬не справедливим рішенням судді. Саме так було ство¬рено суди адміністративної апеляції, рішення яких мо¬жуть оскаржуватися перед Вищим судом, потім — пе¬ред Апеляційним судом і навіть перед Палатою лордів (Ж. Зіллер).

Все це й виробило загальноприйняту у Великій Бри¬танії тезу про те, що адміністративне право за своєю природою є частиною конституційного права, яка роз¬криває конкретні, істотні та забезпечені механізмом прак¬тичної реалізації правові кордони, в межах яких може відбуватися законна і компетентна адміністративна дія. Пізніше з'являється визначення адміністративного права як галузі права, яка стосується, насамперед, кон¬тролю за діяльністю урядової влади з метою захисту прав громадян (Я. Грегірчак).

5.2. Джерела адміністративною права

Відсутність єдиної, писаної конституції, велика кіль¬кість звичаїв наклали відбиток і на систему джерел адміністративного права Великої Британії. З врахуван¬ням цього до джерел належать закони (конституційні та звичайні), звичаї, рішення судів з конкретних справ та адміністративні акти.

Серед конституційних законів особливе значення для адміністративного права мають Хабес корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Ці закони зобов'язують ад¬міністрацію поважати та дотримувати права громадян на життя, свободу і власність.

До звичайних законів належать закони про місцеве самоврядування, про акти делегованого законодавства, про діяльність та організацію адміністративної юстиції, про позови до корони.

510

Досить велике значення мають до сьогодні звичаї, з котрих адміністрація бере низку своїх повноважень. І, нарешті, основним джерелом є судовий прецедент — норма права, що сформульована судами в процесі розв'я¬зання справ за скаргами приватних осіб на неправомірні дії адміністрації.

5.3. Адміністративний акт

Саме поняття адміністративного акту існує у Великій Британії не так давно. Традиційно односторонні акти адміністрації належали до рішень судових інстанцій нижчого рівня, що давало можливість контролю за допо¬могою засобів юридичного захисту, які застосовувалися проти цих рішень. Тут може йтися про акти, прийняті за дорученням парламенту, або в рамках королівської пре¬рогативи. Різниця між нормативними та індивідуальни¬ми актами не має значення. Право адміністративних актів у цій країні є, здебільшого, процедурним правом, і лише віднедавна суди розпочали контролювати предметні аспекти цих рішень.