4. Особистісний методологічний підхід у психології.

Особистісний підхід вимагає визнання унікальності особистості, її інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу; передбачає опору в освіті на природний процес саморозвитку задатків і творчий потенціал особистості, створення відповідних умов. Даний підхід включає в себе методологічні принципи:

- Особистісний принцип, згідно з яким всі психічні процеси, стани, здібності являють собою не ізольовані функції, а в широкому сенсі здатності особистості, що мають її у своїй підсвідомості.Наприклад, не просто сприйняття, пам'ять, мислення, а здатність особистості сприймати світ (бачити, чути і т. д.), запам'ятовувати, думати про рішення постають перед нею життєвих завдань.

- Принцип розвитку, згідно з яким особистість розвивається в наступних напрямках:

а) віковому;

б) індивідуальному;

в) соціальному та соціально-психологічному;

г) культурно-історичному;

д) духовно-моральному;

е) суб'єктному - як суб'єкт діяльності, спілкування і життєвого шляху.

9. Сутність наукового пізнання

Наукове пізнання - це форма процесу пізнання, головною функцією якого є вироблення й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні.

У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.

Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Наукове пізнання виконує функції опису (складається у фіксації даних експерименту за допомогою визначеної системи позначень) , пояснення (виявляється в розкритті сутності об'єкта, який досліджується) , розуміння (означає розкриття і відтворення змісту предмета), передбачення (обґрунтоване припущення про майбутній стан явищ природи і суспільства або про явища, невідомі у даний час), прогнозування - один з видів передбачення, спеціальне дослідження перспектив деякого явища.

10. Поняття парадигми в праці Куна «Структура наукових революцій»

Визнаний еталон наукового дослідження, який включає закон, теорію, метод, обладнання та практичне застосування називається парадигмою.

Термін «парадигма» у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі «Структура наукових революцій» (1962). Кун розглянув можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма— це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному – згідно з Куном, парадигма – це те, що об'єднує членів наукового співтовариства і, навпаки, наукове співтовариство складається з людей, які визнають певну парадигму. Як правило, парадигма фіксується в підручниках, працях учених і на багато років визначає коло проблем і методів їх вирішення в тій чи іншій галузі науки, науковій школі.

Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проективно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття «дисциплінарної матриці», синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної матриці містить:

символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни;

метафізичні компоненти, що визначають найфундаментальніші теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;

цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.