В.О.Сухомлинський про майстерність мовлення викладача

В.О. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення педагога. Вчений доводив, що мовлення педагога – особливо дієвий розвивальний засіб, який вимагає вмілого використання: «Слово – це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність» (Сухомлинський В.О. Слово про слово // Вибрані твори у 5-ти т. – Т. 5. – К.: Радянська школа, 1977. – С. 160-167, 160). У протилежному випадку, – коли вчитель припускається психологічних помилок, – мовлення стає конфліктогенним, породжуючи негативні реакції учнів, що відіграють деструктивну роль в їх розвитку.

Він наполягав на тому, що педагог повинен майстерно володіти емоційною та мовленнєвою культурою, заснованими на чутливості до інших людей, до їх емоційних станів. Коли у вихованця знижується чутливість до інших людей, вона не реагує на добре слово педагога, байдужа до його звертань та закликів. Часто у таких випадках педагоги вдаються до крику, але засіб цей, на думку В.О.Сухомлинського, неприпустимий, бо ще більше заглиблює прірву між педагогом та вихованцем. Перерахуємо основні положення вченого з проблеми мовлення викладача.

• Майстерне мовлення педагога насичує спілкування з вихованцями інтелектуальним змістом, призводить до духовної спільності, пробуджує потребу вихованців в особистих бесідах, спільних роздумах. обговореннях.

• Мовлення педагога повинно бути емоційно гнучким і виразним. Гуманність не в тому, наголошував Василь Олександрович, щоб говорити завжди рівним, стриманим тоном. Виховувати слід емоціями. Викладач має бути чутливим до вихованця, дотримуватись емоційної культури, особливо у вираженні негативних почуттів гніву, обурення.

• У мовленні повинен переважати оптимістичний та радісний настрій. Натомість часто виявляється навпаки – панує докір, заборона, дозвіл. Майстерність виховного звертання спирається на багатий спектр позитивних емоцій вихованця: «Майстерність, мистецтво застосування слова вихователя виявляється в тому, що він створює для учнів атмосферу, насичену душевністю, атмосферу шукань, відкриттів, не тільки наукових, суто пізнавальних, а й етичних, естетичних» (Сухомлинський В.О. Слово про слово // Вибрані твори у 5-ти т. – Т. 5. – К.: Радянська школа, 1977. – С. 160-167, 329). Головним при цьому виступає здатність педагога роз’яснювати, переконувати, пробуджувати у вихованців власну думку, здатність до самоаналізу. Викладач повинен своїм словом досягати внутрішнього світу вихованця.

• Щоб слово педагога було дієвим, спонукало до самовдосконалення, воно повинно спиратись на почуття власної гідності, здорове самолюбство студента.

• Те, що проголошує викладач, не повинно розходитись із його поведінкою. Вихованці дуже тонко відчувають неправдиве, лицемірне слово.

• Мовлення педагога повинно виражати завжди позитивне, доброзичливе ставлення до студента, турботу про його майбуття. Слово вчителя повинно бути добрим. Вислів «добре слово» не раз зустрічається на сторінках творів В.О.Сухомлинського.

• Слід дотримуватись тактовності, продумувати свої бесіди, обговорення з вихованцями з погляду того, чи не поранять вони когось з них, не викличуть образ. Учений перераховує особливо болючі для вихованців теми, щодо яких слід виявляти особливий такт: сімейні проблеми, дії вихованця, що є наслідком помилок педагога, глибоко особисті стосунки студента з іншими людьми.

• Вихованців слід навчити сприймати добре слово педагога, а для цього виховувати їх почуття, проникливість у внутрішній світ інших людей.

• Викладач повинен якомога частіше розмовляти зі студентами, вміти вести індивідуальні та колективні бесіди. Не виголошувати, а розмовляти.

• Педагогові не слід припускатись крику, бо він руйнує тонкі почуття в душах вихованців, травмує їх. У крикові студент відчуває безсилля і розгубленість викладача. Крик педагога викликає в студента реакцію протесту, між ними виростає стіна нерозуміння, зростає неповага.