23. Філософські концепції науки.

Наука як предмет дослідження була, є й залишається об'єктом не лише самої себе, а й філософії. Зрозуміло, що сучасна наука не може розвиватися, не аналізуючи своїх попередніх етапів розвитку. Філософія є єдиною сторонньою галуззю знання, яка в змозі всебічно досліджувати науку, виявляючи ЇЇ природу, сутність та перспективи розвитку. Дослідження цих проблем та пошук відповідей на них знайшли своє відображення у філософських концепціях. Починаючи з Нового часу, кожна історична епоха формувала й утверджувала своє бачення і розуміння науки. Це було, здебільшого, прерогативою релігії чи філософії. З Нового часу у суспільстві утвердилося лише філософське розуміння науки. Хоча й солідних концепцій ще не було створено. Основною причиною був занадто низький рівень розвитку науки, яка лише вивільнялась із залежності теології, релігії і церкви. Лише виходячи з праць Д.Дідро, Д'Аламбера, а згодом - Г.Гегеля, можна говорити про концептуальне дослідження науки, зокрема природознавства. З кінця XVIII - початку XIX століття природничі науки вже накопичили чималий емпіричний і теоретичний матеріал, необхідний для філософського аналізу. Г. Гегель тоді писав, що мудрість (філософія) запрацювала тоді, коли об'єкт дослідження визрів. Сучасна наука виділяє дві основні філософські концепції суспільства: ідеалістичну і матеріалістичну.Ідеалістична теорія полягає в тому, що основу суспільства, його стрижень утворює духовне начало, просвітлення і висота моральних якостей одиниць, що складають дане суспільство. Часто під стрижнем розумівся Бог, Чистий Розум, Світовий інтелект або людську свідомість. Основна думка полягає в тезі, що світом керують ідеї. Матеріалістичну ж теорію можна розділити на дві частини. У першій проводиться паралель між місцем проживання групи людей і формуванням суспільства. Тобто географічне положення, ландшафт, корисні копалини, доступ до великих водних резервуарів і т. д. Визначають спрямованість майбутнього держави, його політичний лад, розшарування суспільства. Друга частина відображена в теорії марксизму: праця - це основа суспільства. Тому що для занять літературою, мистецтвом, наукою чи філософією потрібно задовольнити вітальні потреби. Так вибудовується піраміда з чотирьох ступень: економічної - соціальної - політичної - духовної. Менш відомі філософські концепції: натуралістична, технократична і феноменологічна теорія. Натуралістична концепція пояснює устрій суспільства, звертаючись до його природі, тобто до фізичних, біологічних, географічних закономірностям розвитку людини. Подібна модель застосовується в біології для опису повадок всередині зграї тварин. Людина, за цією теорією, відрізняється тільки особливостями поведінки. Технократична концепція пов`язана зі стрибкоподібними етапами розвитку науки і техніки, повсюдним впровадженням результатів технічного прогресу і перетворенням товариства в швидко мінливих умовах. Феноменологічна теорія - це результат кризи, яка спіткала людство в новітній історії. Філософи намагаються вивести теорію, що суспільство породжується з себе самого, не спираючись на чинники ззовні. Але поширення вона поки не отримала.

24. Шляхи доцільного використання адаптації як стабільності в моделюванні термінових і кумулятивних тренувальних ефектів.

Теорія фізичного виховання розглядає спортивну тренування як складний педагогічний процес, пов'язаний із застосуванням системи заходів, що забезпечують ефективне вирішення завдань фізичного розвитку, навчання і виховання моральних, вольових, інтелектуальних і рухових якостей спортсмена. З точки зору біохімії тренувальний ефект розглядається як адаптація організму до інтенсивної м'язової діяльності.Тренувальний ефект – це спрямованість і величина біохімічних змін у відповідь на вплив фізичних навантажень. Фізичні навантаження викликають певні біохімічні зміни, що в сукупності призводить до суттєвої перебудови обміну речовин – адаптації, і це виражається у покращенні функціональної підготовленості (тренованості) та підвищенні рівня спортивних досягнень.

Адаптація організму до впливу фізичних навантажень носить фазовий характер. Виділяють два етапи адаптації – етап термінової та етап довготривалої (хронічної) адаптації.

Етап термінової адаптації – це безпосередня відповідь організму на одноразову дію фізичного навантаження. В основі цього етапу переважно лежать зміни в енергетичному обміні та функціях його вегетативного обслуговування.

Етап довготривалої адаптації охоплює більший проміжок часу, розвивається поступово, пов'язаний з виникненням в організмі структурних і функціональних змін, які формуються завдяки активації під впливом навантаження генетичного апарату та посиленню синтезу специфічних білків.

У теорії та практиці спорту, виходячи з фазового характеру процесів адаптації, прийнято виділяти три різновиди тренувального ефекту: терміновий, відставлений (пролонгований) і кумулятивний (накопичувальний). Терміновий тренувальний ефект визначається величиною і характером біохімічних змін в організмі, які проходять безпосередньо під час дії фізичного навантаження (кисневого боргу тощо). Відставлений тренувальний ефект спостерігається на більш пізніх фазах відновлення після навантаження. Його суть – поновлення енергетичних ресурсів та відновлення клітинних структур. Кумулятивний тренувальний ефект виникає як результат послідовного підсумовування наслідків багатьох навантажень або значного числа термінових і відставлених ефектів. Тут біохімічні зміни пов'язані з посиленням синтезу нуклеїнових кислот і білків, що супроводжується ростом показників працездатності та покращення спортивних результатів.

25. Розвиток класичної науки.

З перших двох глобальних революцій у розвитку наукових знань, що відбувалися в XVI-XVII ст., які створили принципово нове у порівнянні з античністю і середньовіччям розуміння світу, і почалася класична наука, що ознаменувала генезис науки як особливої ​​системи знання, своєрідного духовного феномену та соціального інституту. Закріплення самостійного статусу науки в XVI-XVII ст було пов'язано з діяльністю великих учених. Саме до цього часу математика стає універсальною мовою науки, базисом аналітичних досліджень (Р. Декарт), а центральне місце починають займати методології, засновані на дослідному встановленні відносин між фактами і надалі їх узагальненні індуктивними методами (Ф. Бекон). Вихідним пунктом формується класичної науки стала геліоцентрична система світу (Н. Коперник).

Переконання Коперника в обмеженості Всесвіту твердої сферою було спростовано датським астрономом Тихо Браге (1546-1601), який зумів розрахувати орбіту комети, що проходила поблизу планети Венера. Відповідно до його розрахунків, виходило, що ця комета повинна була натрапити на тверду поверхню сфери, якби та існувала, чого не відбулося.

З Галілея починається розгляд проблеми руху, що лежить в основі класичної науки. Галілей був одним з перших мислителів, хто показав, що безпосереднє дані досвіду не є вихідним матеріалом пізнання, що вони завжди мають потребу у певних теоретичних передумовах, іншими словами, досвід "теоретично навантажений". Не можна не відзначити важливість створення величезного обсягу експериментальної інформації, накопиченої до XVII століття, особливо в області астрономії, а також попередньої емпіричної обробки цієї інформації. Початок першого - класичного - періоду в історії науки зазвичай пов'язують з ім'ям І. Ньютона. Великий внесок Ньютона і в математику, і в оптику, проте, фундаментом класичного природознавства стала створена ним механіка, яка не тільки навела порядок у величезному емпіричному матеріалі, накопиченому багатьма поколіннями вчених, але і дала в руки людей потужний інструмент однозначного прогнозу майбутнього в широкій області об'єктів і явищ природи. Причини переміщення тіл у просторі, закономірності цих переміщень, способи їх адекватного опису завжди були в центрі уваги людини, так як безпосередньо стосувалися найбільш близькою релігійній свідомості області природознавства, а саме - руху небесних тіл. Пошук закономірностей цих рухів був для людини не стільки пов'язаний із задоволенням наукової допитливості, скільки переслідував глибоку релігійно-філософську мету: пізнати сенс буття. Тому таке значення в усі часи приділялася астрономічними спостереженнями, ретельної фіксації найдрібніших подробиць у поведінці небесних тіл, інтерпретації повторюваних подій.

Одним з найбільших досягнень на цьому поприщі стали емпіричні закони І. Кеплера, які переконливо показали існування порядку в русі планет Сонячної системи.

У Новий час склалася механічна картина світу, яка стверджує: весь Всесвіт - сукупність великої кількості незмінних і неподільних частинок, що переміщаються в абсолютному просторі і часі, пов'язаних силами тяжіння, підпорядкованих законами класичної механіки; природа виступає в ролі простої машини, частини якої жорстко детерміновані; всі процеси в ній зведені до механічних. Механічна картина світу зіграла багато в чому позитивну роль, давши природничо розуміння багатьох явищ природи.

Таких уявлень дотримувалися практично всі видатні мислителі XVII ст. - Галілей, Ньютон, Лейбніц, Декарт. Для їх творчості характерно побудова цілісної картини світобудови. Ученими не просто ставилися окремі досліди, вони створювали натурфілософські системи, в яких співвідносили отримані дослідним шляхом знання з існуючою картиною світу, вносячи в останню необхідні зміни.

Без звернення до фундаментальним науковим підставах вважалося неможливим дати повне пояснення приватним фізичних явищ. Саме з цих позицій починало формуватися теоретичне природознавство, і в першу чергу - фізика. До середини XIX століття авторитет класичної механіки зріс настільки, що вона стала вважатися еталоном наукового підходу в природознавстві.

Сформувався своєрідний світогляд, відповідно до якого механістичний підхід слід застосовувати до всіх явищ природи, включаючи фізіологічні і соціальні, і що треба тільки визначити початкові умови, щоб простежити еволюцію природи в усьому її різноманітті. Це світогляд часто називають "детермінізмом Лапласа", в пам'ять про великого французькому вченому П-С. Лапласа, який зробив великий внесок у небесну механіку, фізику і математику.

У другій половині XIX століття стало ясно, що матеріальний світ не зводиться тільки до механічних переміщенням речовини. Ще однією формою існування матерії було визнано електромагнітне поле, найбільш повну теорію, що її Він створив Дж.К. Максвелл. Після цього, в кінці XIX ст., Більшість вчених вважали, що створення повної і остаточної природничо-наукової картини світу практично завершено. Всі явища природи, відповідно з цією картиною світу, є наслідком електромагнітних і гравітаційних взаємодій між зарядами і масами, які призводять до однозначного, повністю певного початковими умовами поведінки тіл (концепція детермінізму). Критеріями істинності в такій картині світу є, з одного боку, експеримент ("практика - критерій істини"), а з іншого боку - однозначний логічний висновок (з XVII століття, як правило, математичний) з більш загальних посилок (дедукція). Відзначимо тут також, що одним з головних методологічних принципів класичного природознавства була незалежність об'єктивних процесів в природі від суб'єкта пізнання, відокремленість об'єкта від засобів пізнання. Подальший розвиток науки вносить суттєві відхилення від класичних її канонів.

25. Прояв та шляхи анатомічної адаптації до фізичних навантажень.

Анатомічна адаптація – це процес зміни структури організму або будови окремих його органів. Тобто, у разі ядерного вибуху, людина пристосується до життя на Землі. Тільки шляхом яких змін? Дана ситуація потягне за собою інші види адаптації: психологічну і робочу.

Ф. З. Меерсон (1981) і Ф. З. Меерсон, М. Пшеннікова (1988) визначають "індивідуальну адаптацію", як "розвивається в ході життя процес, в результаті якого організм набуває стійкість до певним чинником навколишнього середовища і, таким чином, отримує можливість жити в умовах, раніше несумісні з життям і вирішувати завдання, перш нерозв'язні ". Ці ж автори поділяють процес адаптації на "термінову" і "довготривалу" адаптації. Термінова адаптація за Ф. З. Меерсона (1981) - це по суті екстрене функціональне пристосування організму до здійснюваної цим організмом роботі.Довготривала адаптація за Ф. З. Меерсона (1981) і В. Н. Платонову (1988, 1997) - структурні перебудови в організмі, що відбуваються внаслідок накопичення в організмі ефектів багаторазово повтореної термінової адаптації (так званий "кумулятивний ефект" у спортивній педагогіці - Н . І. Волков, 1986).Основою довгострокової адаптації за Ф. З. Меерсона (1981) є активація синтезу нуклеїнових кислот і білка. У процесі довгострокової адаптації за Ф. З. Меерсона (1981) росте маса і збільшується потужність внутрішньоклітинних систем транспорту кисню, поживних і біологічно активних речовин, завершується формування домінуючих функціональних систем, спостерігаються специфічні морфологічні зміни в усіх органах, відповідальних за адаптацію.