1. Проблема особистості в психологічній науці

Особистість визначають як певний поведінковий патерн, який, з одного боку, виокремлює суб’єкта з-поміж інших (індивідуальність), а з іншого – виявляє його стабільність у часі та відмінних ситуаціях. Тобто головними завданнями стають опис феномену особистості, визначення її відмінностей, а також ступінь змінюваності особистості. Індивідуальні риси особистості розглядають у ракурсі їхнього адаптивного значення.

Особистість є складною та абстрактною сферою. Це – емпіричний конструкт, який не має чіткого фізичного визначення. Особистість не можна побачити безпосередньо, а лише непрямо оцінити. Безпосередньо можна фіксувати поведінку, але не саму особистість. Вважається, що особистість корелює з поведінкою, що власне забезпечує її абстрактність і невизначеність. Відтак оцінка адаптивності рис особистості є проблематичною.

2. Основні підходи у дослідженнях індивідуальних відмінностей особистості

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття психологічна наука формувалася під потужним впливом механічно-сенсуалістичних концепцій І. Ньютона та Дж. Локка, що знайшло відображення в асоціативній психології Д. Гартлі й еволюційної теорії Г. Спенсера і Ч. Дарвіна. Позитивізм (О. Конт), ірраціоналізм (А. Шопенгауер), волюнтаристські погляди (В. Вундт, А. Бергсон, У. Джеймс) та вульгарно-матеріалістичні положення (Ф. Галль) про психічний розвиток людини зумовили вельми строкату картину психологічних концепцій, які були покликані з’ясувати основні механізми розвитку та функціонування особистості.

У докризовий період розвитку психологія, поступово звільняючись від умоглядно-метафізичних установок і водночас перебуваючи в межах біологічної парадигми, лише починала розробляти власну методологію, що супроводжувалось формуванням таких мета-ідей: 1) психічне пояснювалося не з механістичних позицій, а з біологічних (еволюційних); 2) психічне ускладнюється в залежності від характеру відносин суб’єкта та середовища; 3) принцип системності у поясненні психічного; 4) психічне детермінується зовнішніми подразниками, а не є епіфеноменом фізіологічних процесів. М.Г. Ярошевський формулює ці процеси через зміну методологічних пріоритетів: біологія замість механіки, генетичний підхід замість статистичного, монізм замість дуалізму.

Відбувається стрімке накопичення концепцій особистості, що, втім, не здійснило якісного оновлення наукової методології. Радикалізація і контраверсійність окремих теоретичних положень, уточнення дефініцій не тільки сприяли розробці категоріального апарату психології, але й замикали факти та ідеї в межах окремих підходів поелементного аналізу особистості.

З одного боку, психологічна наука набувала національного характеру. У Німеччині досліджувались проблеми психофізіології, у Великій Британії розвивалась еволюційна теорія, у Франції провадились патопсихологічні дослідження, у Росії розроблялися проблеми об’єктивної психології та рефлексологія. З іншого боку, полемічний діалог сприяв виробленню загальних основ психологічного аналізу проблеми особистості. Надто це простежувалось у протистоянні умоглядної та емпіричної психології. Їхнє поступове зникнення з наукового обігу пов’язані з неспроможністю досягти необхідного рівня теоретичної і методологічної інтеграції.

Психологія у цей період ще не виділилась з універсальної матриці філософії, хоча розпочала бурхливий процес теоретичного (у вирішенні проблеми структури особистості) й емпіричного (експериментальний метод у психології, результати етнопсихологічних досліджень) оформлення. На думку А.М. Ждан, головними завданнями були спроби подолати механістичний атомізм, антиісторизм, суб’єктивізм, інтелектуалізм старої психології і побудувати нову психологічну систему. В результаті було виділено основні параметри оцінки особистості, утверджувались структуралістичний (В. Вундт) та функціональний (Ф. Брентано) методологічні підходи у вивчення свідомості. Хоча при цьому не вдалося висунути принципово відмінні від асоціаністської і сенсуалістичної теорії психологічні положення.

Філософське поняття «душі» подекуди підміняло психологічні категорії, особливо в умоглядному напрямку науки (А.Ф. Голубинський, П. Загорський). Історико-генетичний аналіз показав, що психологія ніби вже не була «наукою про душу», втім, ще залишалась наукою про «душевні явища», «факти душевного життя», «переживання» (М. Владиславлєв, І. Гобчанський, П. Загорський, К. Кавелін, Е. Кречмер, О.П. Нечаєв, Ш. Ріше, Г.І. Челпанов). Цьому періоду притаманне дискретне поєднання душі і тіла або їх цілковите ототожнення. К. Кавелін, наприклад, писав: «…душа й приписувані їй явища не що інше, як продовження тілесного організму, а духовне життя людини – подальший розвиток фізичного існування». У. Джемс, навпаки, пропонував розглядати ієрархію особистостей, серед яких виокремлював фізичну, соціальну і духовну.

Проблема співвідношення конструктів вродженого-спадкового та соціального-набутого, зумовили появу теорій, що намагалися визначити основні детермінанти особистісного розвитку і встановити координати індивідуальних відмінностей. До таких належали: 1) концепція психофізичного паралелізму, який полягав у паралельності нервових і психічних явищ (Р. Авенаріус, А. Бергсон, В. Вундт, Г. Еббінгауз, О.Ф. Лазурський); 2) теорія взаємодії фізичних і психічних явищ (А. Бен, О. Кюльпе, М. Лацарус, М.М. Ланге, К. Штумпф, Г.І. Челпанов), яка проголошувала тезу, що між фізіологічним і психічним рядами відбувається взаємодія, і що ці ряди взаємно обумовлюються; 3) гіпотеза тотожності душі і тіла, фізіологічного і психологічного (П.П. Вікторов, Е. Геккель, Г. Геффдінг, Б. Спіноза).

Організмічна підструктура індивідуальності була ще відокремлена від власне особистісної підструктури і тільки торувала шлях до концептуальної інтеграції. Встановлення взаємозв’язку духовної та матеріальної субстанцій, психологічного та фізіологічного рядів (душі і тіла) обумовлювало розуміння психологічної специфіки людини.