4. Методологічні засади дослідження особистості в кінці хіх – на початку хх століття

Найпоширенішою методологією досліджень наприкінці ХІХ – початку ХХ століття вважалася інтроспективна, яка була примана навіть антогоністичним напрямкам психології – умоглядній та емпіричній психології. Інтроспективна методологія обґрунтовувала положення, що людина як суб’єкт пізнання не здатна вивчати інше життя, як у суто духовному розумінні, так і у зв’язку взаємодії тілесних і душевних проявів. Відкритим є тільки власне життя. Відповідно в якості основного утверджувався метод самопізнання (А.І. Веденський, М. Владиславлєв, У. Джемс, К. Коффка, Е. Тітченер, Г.І. Челпанов).

О.П. Нечаєв виділив кілька етапів розвитку методології психологічного дослідження особистості: 1) самопізнання як уміння спостерігати за собою, порівнювати внутрішні переживання і вміти себе ставити на місце іншої особи; 2) пізнання психічних конституцій як порівняно вищий етап пізнання власної поведінки на основі порівняння почуттів, поведінкових актів, які характеризують нашу особистість; 3) розуміння біологічних і соціальних основ психічних конституцій – уміння помічати й інтерпретувати внутрішній зв’язок між окремими почуттями, думками, бажаннями, що розкривається у здатності здогадуватись про переживання іншої особи, порівнювати тілесну і психічну організацію людини.

Самоспостереження як провідний психологічний метод окреслив сучасні наукові уявлення про закономірності психічної діяльності і сприяв розробці інших методів. Поширення набував об’єктивний підхід, зокрема спостереження і тестова діагностика особистості. Проте ряд учених вказували на те, що за допомогою спостереження важко досліджувати акти творчості, в яких найвиразніше проявляється обдарованість (Е. Гартман), що акт «творчого підйому творця» є невловимим (Т. Рібо). Зокрема, С.О. Грузенберг виділяв такі методи дослідження творчості: 1) автобіографічний і біографічний матеріал, 2) самовикриття, 3) мемуари, 4) твори мистецтва. Здатність до творчості С.О. Грузенберг пропонував вимірювати за допомогою розробленого ним методу анкети.

У другій половині ХІХ століття почався тестологічний етап розвитку психодіагностики. А. Біне, Т. Сімоне запропонували методи дослідження розумової обдарованості, зокрема метричну шкалу розумових здібностей. Французькі дослідники дотримувались синтетичного підходу: пропонували використовувати не лише психологічний метод, який полягав у спостереженні та вимірюванні розумових здібностей, а й медичний метод (визначення анатомічних, фізіологічних і патологічних ознак різних форм недорозвитку) та педагогічний метод (виявлення розумових здібностей за сумою набутих знань) [Error: Reference source not found]. Щоправда, В. Штерн зазначав, що набуті знання ще не є ознакою обдарованості; знання є лише засобом, який полегшує розвиток обдарованості [Error: Reference source not found]. Він пропонував здійснювати психодіагностику і психотехніку розумових здібностей (тести, статистичний метод). Тільки психологічний метод дає достовірні ознаки розумової відсталості; педагогічний метод виявляє лише ймовірнісні ознаки відсталості, а медичний метод – можливі ознаки.

Дослідження так званих ненормальних дорослих представлене у працях М.О. Бернштейна, Е. Крепеліна, Г.І. Россолімо, Т. Цигена, підлітків – у працях А. Біне, Е. Меймана, Т. Сімоне. За результатами досліджень з’ясувалося, що навіть так звані нормальні діти сильно різняться не тільки від «ненормальних», а й одне від одного, що власне стало початком дослідження здібностей та обдарованості. В. Штерн, пропонуючи досліджувати обдарованість за допомогою тестів, статистичного методу, експерименту, ввів індекс обдарованості. Вимірювання індексу обдарованості відбувається в процесі вивчення окремих сторін особистості, її функції: 1) знання, 2) спостережливість (пам’ять та мислення), 3) здібності до просторових уявлень, 4) розуміння фізико-технічних відношень, 5) виконання технічних задач (для вивчення практичної обдарованості), 6) тести уваги і концентрації уваги, 7) навіюваність, 8) дослідження «володіння мовою», 9) асоціації, 10) розгляд картин, 11) тести впізнавання, 12) реагування на уявні ситуації, 13) здібності критичних суджень, 14) здатність здійснювати дефініції, 15) здатність здійснювати умовисновки, 16) тести сприймання, 17) метод трьох або двох слів, 18) знаходження істотного, 19) здійснення порівнянь, 20) тести розподілення.

Для вивчення нейропсихологічних і психофізіологічних відмінностей використовував лабораторний експеримент та аналіз емпіричних даних (вивчення будови і ваги мозку, особливості серцебиття і дихання). У вивченні соціально- і культурно-психологічних відмінностей І.О. Сікорський використовувався описовий метод і метод спостереження. Особливо наголошувалося на проведенні спостереження за розвитком дітей, що дає можливість прогнозувати їх психічний і моральний розвиток, здійснювати вікові зрізи.

Закономірним результатом такого підходу до взаємодії фізіологічного та психологічного процесів стала реставрація фізіогномічного вчення. Хоча окремими дослідниками робиться вказівка на застарілість й антинауковість цього методу, все ж варто враховувати, що цей метод використовувався з метою ознайомлення з морфологією та зовнішнім виглядом внутрішніх станів, що, безумовно, відповідає потребам здійснювати цілісний підхід до вивчення психологічних феноменів. А. Бен, зокрема, теж вважав важливою проблему зовнішнього вираження емоцій, називаючи їх симптомами душевних процесів. Він аналізував середньовічний живопис божественного через тілесне вираження.

Фізіогномічний метод, метод співставлення об’єктивних фізіологічних показників й особистісних якостей були спрямовані на пошук і встановлення кореляційних зв’язків душі і тіла. Фізіогномічний метод як інтегральна форма вивчення індивідуальності емпірично обґрунтовував гіпотезу тотожності, якої дотримувався, доводячи, що в енергетичному аспекті фізіологічне дорівнює психічному, а їхня спайка є нерозривною. Власне тому визначав психологію як науку про психічні процеси, які досліджуються вже не умоглядно, у філософському аспекті, а емпірично і лише пояснюються самопочуттями.

Поняття «фізіогномії» на той час було широко представлене у науці. П. Малапер, прагнучи встановити зв’язок психофізіологічних і соціопсихічних феноменів у структурі характеру, називав характер «моральною фізіогномією». В.М. Бехтерєв вивчав мімічні рухи, здійснював їхню класифікацію, встановлював біологічні корені міміки, її фізіологічні основи. Намагався виявити супутні міміці так звані внутрішні рухи. Результати своїх досліджень частково порівнював із дослідженнями Ч. Дарвіна..

О.П. Нечаєв пояснював особливість фізіогномічного методу тим, що чим частіше ми переживаємо певне почуття, тим частіше на обличчі з’являється відповідний вираз. Зрештою цей вираз стає звичайним. Так пояснювався зв’язок виразу обличчя та характеру. Визнаючи важливість такого емпіричного матеріалу, О.П. Нечаєв наголошував, що існують потайливі особи, які здатні керувати своїми емоціями. Відтак не можна все вчення про характер, індивідуальність, будувати винятково на фізіогномічному методі; необхідно мати повну інформацію.