Тема 2. Передумови формування сучасних теорій особистості

Мета: ознайомлення студентів з передумовами формування сучасних теорій та концепцій особистості.

Професійна спрямованість: вміння здійснювати психологічний аналіз особистості з позиції концепцій докризового періоду розвитку психологічної науки.

План:

1. Психобіологічні детермінанти розвитку особистості у докризовий період розвитку психології.

2. Характерологічні концепції розвитку особистості кінця ХІХ – початку ХХ століття.

3. Темперамент як основа формування диспозицій особистості.

4. Співвідношення характерологічних і диспозиційних компонентів у структурі особистості.

Основні поняття: характер, темперамент, конституція тіла, організм, локалізаційна теорія мозкової діяльності, френологія, ламаркізм, нейродинамічні властивості, психодинамічні властивості.

Література

Основна література

1. Кречмер Э. Строение тела и характер. – М.: Педагогика-Пресс, 1995. – 608 с.

2. Леонгард К. Акцентуированные личности. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1981. – 392 с.

3. Нечаев а.П. Характер человека. – м.; л.: Государственное издательство, 1929. – 116 с.

4. Платонов К.К. Проблема способностей. – М.: Издательство «Наука», 1972. – 312 с.

5. Рибо Т. Различные формы характера. – Харьков: Типография Зильберберга, 1894. – 64 с.

6. Саугстад Пер. История психологии. От истоков до наших дней. – Самара: Издательский Дом «Бахрах-м», 2008. – 544 с.

7. Ярошевский М.Г. История психологии. – М.: Мысль, 1985. – 575 с.

Додаткова література

8. Бехтерев В.М. Объективная психология. – М.: Наука, 1991. – 480 с.

9. Бэн А. Душа и тело. – К.: В университетской типографии (И. И. Завадского), 1880. – 228 с.

10. Бэн А. Об изучении характера. – С.-Петербург, 1866. – 523 с.

11. Вундт В. Причинность в воле // Шмид Б. Философская хрестоматия. – [Изд. «Матезис»]. – Одесса : Типография М. Шпенцера, 1908. – С. 108-118.

12. Гобчанский И. Опытная психология. В двух частях. – С.-Петербург: Издание К.Л. Риккера, 1901. – 271 с.

13. Кейра Фр. Характер и нравственное воспитание. – С.-Петербург: Типография Ю.Н. Эрлих, 1897. – 118 с.

14. Лазурский А.Ф. Классификация личностей // Психология индивидуальных различий : Тексты / [под редакцией Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Я. Романова]. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 179-198.

15. Лосский Н. Основные учения психологии с точки зрения волюнтаризма. – С.-Петербург: Типография М. М. Стасюлевича, 1911. – 240 с.

16. Лэдд Дж.Т. Очерк элементарной психологии. – СПб., 1900. – 158 с.

17. Оппенгейм Н. Развитие ребенка, наследственность и среда. – К., 1913. – 307 с.

18. Полан Ф. Психология характера. – С.-Петербург: Типография Ю.Н. Эрлих, 1896. – 208 с.

19. Румянцев Н. Характер и личность ребёнка // Душевная жизнь детей. Очерки по педагогической психологии / [под редакцией проф. А. Ф. Лазурского и проф. А. П. Нечаева. – М.: Книгоиздательство «Польза» В. Антик и К˚, 1910. – С. 257-282.

1. Психобіологічні детермінанти розвитку особистості у докризовий період розвитку психології

Розвиток емпіричної психології, розпочатий наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ століття у фізіологічних дослідженнях Г. Гельмгольца, К. Людвіга, І. Мюллера, Е. Пфлюгера, пізніше доповнений еволюційною теорією Ч. Дарвіна та Г. Спенсера, результатами патопсихологічних досліджень французьких фізіологів сприяв виникненню стихійно-матеріалістичних уявлень про функціонування людської психіки. Біологічні фактори набували ваги поряд із метафізично-ідеалістичними уявленнями про свідомо-вольові чинники поведінки людини. Поняття індивідуальності почало включати органічні елементи (В. Штерн). Біологічні фактори розумілися як первинні, а окремими вченими – як єдино істинні чинники людської активності (біологічний редукціонізм). Разом із тим психологія зберігала самостійність і «суб’єктивну унікальність» (Г. Спенсер). Повною мірою це проявилося у френології Ф.Й. Галля, який запропонував карту мозку з позначеними на ній центрами, що відповідають за розвиток окремих здібностей. Однак його концепція залежності психічних функцій від певних ділянок кори головного мозку не витримала експериментальних перевірок, критикувалася асоціаністами за те, що не враховувала всього спектру здібностей, нічого не зазначала про здібності щодо набуття знань і соціалізації особистості. Історична місія френології полягала у тому, що надала поштовх для досліджень мозку, зокрема для виникнення локалізаційної теорії мозкової діяльності (П. Флексіг), що претендувало на емпіричне встановлення залежності феноменів свідомості від діяльності головного мозку.

Більшого значення набували концепції, що намагалися встановити зв’язок між організмом і свідомістю та пояснювати на цій основі індивідуальні й групові відмінності. Ключова роль у поведінці відводилась фактору спадковості (Ф. Гальтон, Т. Рібо, Г. Спенсер). Продовжуючи витлумачувати механізм спадковості у положеннях Ж.-Б. Ламарка, більшість психологів до 30-х років ХХ століття вважали, що можуть успадковуватись набуті ознаки, що власне обґрунтовувало еволюційну теорію й утверджувало механізм встановлення і закріплення індивідуальних відмінностей. Ідея «пришвидшеної» еволюції дозволяла пояснювати проблему фізичного і психічного розвитку такими чинниками, які піддаються спостереженню впродовж кількох поколінь. Навіть Ч. Дарвін та Г. Спенсер, в окремих положеннях заперечуючи ламарківське вчення, вважали, що ознаки, набуті під впливом вправляння та умов життя, здатні успадковуватись (гіпотеза пангенезу). Це стало науково-природничим підґрунтям для розуміння спадковості як потужного чинника психічного розвитку людини та її індивідуальних відмінностей. Відтепер пов’язувались особливості розвитку організму та його нервово-психічної системи. Втім, більшість учених збігалися на думці, що діти не становили повну копію батьків. Окремі дослідники писали про домінуюче значення соціального чинника у розвитку індивідуальності, були переконані, що передача характеру по спадковості є частковим випадком закону спадковості.

У першій чверті ХХ століття розуміння взаємозв’язку організму та свідомості набуло рис конституційного зв’язку (Е. Кречмер, У. Шелдон). Конституційність розумілася як сума індивідуальних властивостей, що закладені генетично, спосіб визначення психічного за певними соматичними ознаками. Співвідношення будови тіла і темпераменту встановлювалося за допомогою діяльності ендокринних залоз. У тогочасних концепціях вплив генетичного набув системних ознак, а сам характер зв’язку почав розумітися як багато-багатозначний.

Поняття конституційності є психофізіологічним, відноситься як до тілесного, так і до психічного субстрату водночас. Зачатки таких уявлень представлені у працях О.Ф. Лазурського, який, визначаючи роль біологічного фактору у психічного розвитку, зосереджувався на «соціальній фізіономії» особистості, а У. Джемс пропонував вивчати «фізичну особистість», яка включає тілесну організацію, несвідомі потяги та інстинкти.

Дещо пізніше, відмежовуючись від патопсихологічного матеріалу, К. Леонгард спробував на основі трьохкомпонентної теорії індивідуальності (спрямованість інтересів та схильності; почуття та воля; інтелект) розробити таку класифікацію акцентованих особистостей, що інтегрувало би риси як характеру (психосоціального феномену), так і темпераменту (психофізіологічного феномену) з домінуванням одного з них.

Специфіка психобіологічного підходу полягала у тому, що істинною визнавалась спадкова, вроджена природа людини. Показовою є класифікація характерів, запропонована Т. Рібо, який вказував, що характер становить певну феноменологічну стійкість і єдність психічних елементів. Справжній характер, на його думку, є незмінним, оскільки є вродженим. Відповідно негативну роль відіграють елементи характеру, які формуються під впливом зовнішнього середовища. Зокрема, виділяв такий тип характеру як безформний, що є результатом винятково набутого досвіду. В цьому характері немає нічого вродженого, а тому він надміру схильний до змін.

Ще одним прикладом є класифікація характерів, запропонована Б. Пересом, який закладав в якості системоутворюючого чиннику утворення характеру рухову сферу особистості. Відповідно виділяв рухливий, малорухливий і пристрасний типи, які здатні утворювати значну кількість комбінацій.

Отже, усвідомлюючи важливість первинних, психофізіологічних чинників індивідуальності (особливості будови мозку і тілобудови), вчені намагалися «прикріпити» їх спочатку до характерологічних відмінностей, а затим визначати особливості особистості. Так постає проблема співвідношення темпераменту як спадкової психофізіологічної складової особистості і характеру як соціального компоненту особистості. Загальноприйнятим стало розуміння темпераменту як первинної психічної організації та реакції особистості, а характеру – як похідної (А.С. Вареніус, П.П. Вікторов, І.Ф. Гербарт). Чимала кількість суто психологічних феноменів пов’язувалась з конкретними організмічними чинниками (теорія взаємодії), а подекуди ототожнювалась (гіпотеза тотожності).

Проте на початку ХХ століття на зміну біологічному редукціонізму приходить більш чітке розуміння системного зв’язку між фізіологічними і психічними елементами. Досить влучно цей взаємозв’язок резюмував В.М. Бехтєрєв: «…соціальна сфера особистості, розвиваючись на ґрунті органічної сфери, розширює її в залежності від соціальних умов життя до ступеня, коли органічні дії витісняються минулим досвідом соціальних відносин і соціальними взаємодіями». Н. Оппенгейм додав, що спадковість створює лише певну схильність суб’єкта; це поєднання сил, для яких необхідний вплив середовища, що зможе спрямувати суб’єкта шляхом батьків.