2. Характерологічні концепції розвитку особистості кінця хіх – початку хх століття

У зв’язку із з’ясуванням ролі спадковості і середовища у психічному розвитку особистості виникла необхідність чітко розрізняти поняття темпераменту та характеру. Теорія еволюція надала підстави для виникнення психологічних концепцій розвитку особистості, в основі яких лежав біологічний редукціонізм. Разом із тим спостерігалися тенденції протилежного змісту: поняття темпераменту видавалося надлишковим для А. Бена та О.Ф. Лазурського, а С. Міль запропонував створити етологію – науку про характер. У вітчизняній науці проблему характерології розробляв О.Ф. Лазурський.

Визначення місця і ролі соціально-психологічних чинників розвитку особистості призвело до ототожнення характеру та особистості. Цей процес пов’язаний із тим, що поняття характеру було вперше представлене на рівні емпіричної класифікації Феофрастом (він виділяв 30 типів характеру) і своїм змістом мало моральні якості.

На зламі ХІХ-ХХ століть складаються три основних підходи до визначення характеру: ідеологічне (Е. Шпрангер), психоаналітичне (З. Фрейд) та конституційне (Е. Кречмер). Якщо перший підхід характеризувався визначенням характеру як продукту соціальних стосунків, то психоаналітичне і конституційне виходили з тісного зв’язку організму (інстинктів) і соціального розвитку суб’єкта. Зауважимо, що в класифікації Фур’є головну роль відіграють пристрасті (на загал 810 типів характеру), які можна визначити як особливості темпераменту.

Цей період позначився переходом від категоричних точок зору на обумовленість поведінки винятково спадковістю, вродженими чинниками і соціальними, набутими факторами до розуміння їх взаємообумовлюючого впливу. При цьому відбувалося виокремлення функціональних можливостей спадкових і набутих чинників поведінки.

Характер стає тим ментальним феноменом, що інтегрує психічне поле, на якому спадковість розгортається у своїй соціальній специфіці. Під характером розуміли природні риси людини, які є властивостями організму, що в процесі виховання укріплюються і розширюються. Як вказував Ф. Полан: «Характер – ніщо інше як поєднання біологічних явищ для досягнення соціальної мети». О.Ф. Лазурський це поєднання називав схильностями суб’єкта, можливістю прояву певної сторони душевного процесу, що має фізіологічне вираження. Найвиразніше це представлено у концепціях характеру Ф. Кейри, Т. Рібо, С. Смайльса, С. Фульє, які інтегрували вроджені (конституційно-темпераментальні) і набуті (особистісні) елементи характеру, а також в окремих зауваженнях В. Вундта, який стверджував, що «…характер є частково продуктом життєвих умов, а частково первинним надбанням особистості», тобто «…індивідуум приносить з собою в життя зачаток свого характеру». М. Штейнгауз більш категорично назвав темперамент «успадкованою основою характеру». Можливо, тому темперамент, на відміну від його сучасного розуміння, часто трактувався не як незмінне, стабілізоване в ранньому онтогенезі психічне утворення (В.Д. Небиліцин), а як динамічний феномен, що набуває змін під впливом діяльності внутрішніх органів (Е. Кречмер, У. Шелдон). Дж.Т. Ледд навіть наголошував на віковій динаміці темпераменту. На загал темперамент розумівся переважно як вроджений компонент характеру, що являє установку на прояв ефективності.

Систематизація висловлювань учених на зламі ХІХ-ХХ століття показала, що тогочасна методологічна помилка пов’язана з намаганням обґрунтувати ламарківську гіпотезу про успадкованість набутих ознак: темперамент ніби передає нащадкам характерологічні особливості батьків. Механізм цього – зусилля та вправляння здібностей. М. Штейнгауз навіть зводив усі індивідуальні особливості до темпераменту. Разом із тим, під темпераментом вже розуміли близькі до павлиських психічні властивості людини: ступінь швидкості, з якою «світ діє на душу людини і душа реагує на світ». Зв’язок темпераменту і характеру визнавався органічним. Тому Ф. Кейра пропонував розглядати одним з елементів характеру звичку, що формується під впливом прикладу та виховання. Характер при цьому є консолідацією звичок довкола темпераменту.

У. Шелдон із соматотипів виводив типи темпераменту, а з них – характер особистості, затим – закономірності розвитку особистості. В його концепції темперамент ототожнювався з характером. Однак В.С. Мерлін зазначає, що У. Шелдон не ототожнював властивості темпераменту з властивостями особистості, а лише вважав їх певним рівнем особистості. Тенденція розглядати психодинамічні властивості як генотипне ядро властивостей особистості буде продовжене у працях Г. Айзенка, почасти у Р. Кеттелла.

Долаючи лінію Платона – Г. Лейбніца, що несподівано знайшла розвиток в еволюційних поглядах Ф. Гальтона і Т. Рібо про те, що вроджені психічні аспекти розгортаються за будь-яких соціальних умов (ідея преформізму), інші вчені (П. Наторп, Н. Румянцев, М. Штейнгауз) обстоювали важливість впливу соціального оточення, а відтак значення характеру у розвитку особистості та індивідуальності, а потім взагалі ототожнювали характер та особистість. Характер стає ніби соціально зумовленим каркасом особистості.

Розуміючи обмежуючий вплив спадковості на розвиток особистості і визначальну роль соціальних чинників, вчені були спрямовані на встановлення шляхів формування характеру й особистості загалом. Загальноприйнятим став підхід, за якого особистість вважалася результатом конвергенції біологічної спадковості та соціальних стосунків. На думку Х. Інженьєроса, перша обумовлює нервову і духовну організацію, успадковану від попередніх поколінь, а друга є результатом різноманітних впливів соціального середовища [Error: Reference source not found].

Оскільки співвідношення спадкового і набутого, біологічного і соціального продовжувало бути невирішеним, вчені були схильні вивчати саме структуру характеру і виявляти закономірності її функціонування (В. Вундт, У. Джеймс, Дж.Т. Ледд, П. Малапер, Е. Тітченер).

Основними елементами свідомості, яка ототожнювалась з характером, виступали почуття, розум і воля (А. Бен, В. Вундт, У. Джеймс, Дж.Т. Ледд, П. Малапер, Т. Рібо, Г. Спенсер, Г.І. Челпанов). Також розглядався вплив інстинктів, які по суті презентують особистість на рівні нижчого психічного життя: приналежності до нації і раси. Саме їх співвідношення лежало в основі концептуалізації проблеми індивідуальності.

У структурному і функціональному співвідношенні почуттів, розуму і волі виявляли емоційні, інтелектуальні і вольові характери, а також їх проміжні, змішані типи (М. Владиславлєв, І. Гобчанський, О.Ф. Голубинський, П. Загорський). Насамперед такою класифікацією характерів представлена типологія С. Фульє.

Воля як структурний елемент характеру визначала сутність людської особистості. В. Вундт абсолютизував її значення для психічного розвитку людини, хоча не вважав єдиною реальною формою психічних явищ. Воля ніби зв’язує і впорядковує елементи характеру, а відтак визначає особливості поведінки суб’єкта, рівня його моральності. «…багато рухів нашого тіла, – пише В. Вундт, – ми безпосередньо зводимо до нашої волі; її ж як таку ми можемо спостерігати лише в нашій свідомості». Н.О. Лосський підсилив вундтівську тезу: «…вольові акти суть типова форма процесів свідомості». М. Вайсфельд вважав, що вольові переживання, або прагнення, формують спрямованість особистості на певний об’єкт. Відповідно зниження волі призводить до підвищення ролі несвідомих рефлексів у саморегуляції суб’єкта. Разом із тим, підґрунтя волі лежить у біологічній площині особистості (А.І. Веденський, У. Джемс, Т. Рібо). І. Гобчанський зводив психічну різноманітність людини до органічних прагнень суб’єкта. Він вирізняв не тільки нижчі інстинктивні прагнення як наслідування, а й вищі духовні прагнення, які теж мають інстинктивну природу (прагнення до пізнання, добра і краси) [8]. А.І. Веденський наголошував на зв’язку вольової активності, прагнень й уваги, яка завжди супроводжується мускульними скороченнями як пристосуванням організму до найбільш чіткого сприймання об’єкту уваги. А Т. Рібо вказував на імпульсивний характер волі, причому як у хворобливому, так і в нормальному стані. Разом із тим, воля виступає як стримуюча сила. Це пов’язувалось із тим, що воля найбільш виражено представлена у рухових актах, а не в абстрактних ідеях.

Вчені різнилися в акцентах щодо провідної ролі та функції елементів свідомості. М.М. Ланге, наприклад, зауважив, що початком психічного життя слід вважати не пізнавальні стани, а відчуття, що мають імпульсивний та органічний характер, а відповідно коріння психіки волюнтарне та емоційне. А. Бен наголошував, що волю можна і необхідно виховувати, а процес виховання повинен бути підлеглим розуму. Т. Рібо зазначав, що воля є причиною і наслідком Я. Він абсолютизував роль волі, відводячи їй навіть функції сприймання (здатності реагувати) і формування характеру (здатності звикати). У цих концептуальних положеннях воля виступала як підґрунтя і знаряддя активності і діяльності особистості.

На загал проблема індивідуальних відмінностей визначалася як результат співвідношення структурних компонентів характеру (воля, розум, почуття, пам’ять), який, втім, наповнений психофізіологічними елементами (відчуттями). С. Белі висував припущення, що ці елементи наявні у кожного індивіда, однак індивідуальність характеру визначається пропорцією їх поєднання. Зв’язок темпераментальних основ психічного (психодинамічних аспектів поведінки) з характерологічними (системою ставлень до навколишньої дійсності, спрямованістю й інтересами суб’єкта) лишався невизначеним. С. Белі та А. Бен пропонували вирізняти в характері фізіологічні властивості та якості організму, акти волі, розумові здібності, почуття. Вже у 1920-х роках характер розглядався у всій своїй різноманітності – від мімічних реакцій до складних вчинків, пов’язаних із творчою та суспільною діяльністю.

До найбільш відомих тогочасних класифікацій характеру відносять типологію П.Ф. Лесгафта, М.О. Лосського, О.П. Нечаєва, Б. Переса, Ф. Полана, Т. Рібо, С. Фульє. Наприклад, П.Ф. Лесгафт досліджував дитячі характери, серед яких виділяв такі типи: 1) лицемірний, 2) честолюбний, 3) добродушний, 4) сильно зацькований, 5) м’яко зацькований, 6) пригнічений. О.Ф. Лазурський відносив класифікації, подібні до класифікацій Феофраста, П.Ф. Лесгафта та Б. Переса, до числа емпіричних. На його думку, у цих концептуальних підходах не здійснювався власне психологічний аналіз характеру. Це приклади феноменологічного, описового підходу.

Якісно інший характер мали класифікація С. Фульє, який виділяв інтелектуальні, емоційні та вольові характери, та класифікація Ф. Полана, в основі якої лежать прагнення. Взаємодіючи між собою, комбінуючись у відповідності з асоціативними законами, прагнення здатні утворювати всю багатоманітність характерів. Ф. Полан виділяв врівноважені та цільні натури, розсудливі натури й осіб, що володіють собою, натури нервові, схильні до суперечностей, імпульсивні, складні, істеричні натури. Фактично Ф. Полан пропонував концепцію, у відповідності з якою розвиток особистості полягає у можливості заміни чи компенсації одних прагнень іншими за певних життєвих обставин. Втім, О.Ф. Лазурський вважав, що ця класифікація характерів є не стільки групою характерів, скільки реєстром важливих якостей та особливостей, що відносяться до формального боку душевного життя і змісту почуттів.

Т. Рібо, навпаки, виходив із положення, що прагнення є неістинним проявом особистості, оскільки відбивають не стільки вроджену натуру суб’єкта, скільки запозичені ззовні реакції, які ніби збивають його зі шляху справжньої самореалізації. Ці прагнення не можуть бути пов’язані між собою й утворюють невпорядковану, нестійку єдність. Це надало Т. Рібо підстави виділяти безформні та нестійкі характери.

Близька до поланівської класифікація характерів концепція Ф. Кейри. Характер, на його думку, становить синтез різноманітних здібностей: вразливість, схильність до діяльності, розсудливість тощо. В основі характеру лежить одна із здібностей. На цій основі він виділяв так звані чисті типи характерів, де домінуючою є певна здібність: вразливі, діяльнісні, розсудливі характери; з переважанням двох властивостей: діяльнісно-вразливі (пристрасні), діяльнісно-розсудливі (енергійні), розсудливо-вразливі (сентиментальні); з переважання трьох властивостей: аморфні, врівноважені, апатичні. Розгалужена класифікація характерів Ф. Кейри дозволяє пояснювати поведінку суб’єктів у її хворобливих проявах і в плані високої професійної самореалізації. Що характерно, обдарованими можуть бути навіть особи з так званими неправильними характерами, подекуди з патологіями (іпохондрією, істерією та меланхолією), адже характер є складним динамічним утворенням.

В основу класифікації характерів Т. Рібо закладав домінування котрогось з психічних елементів почуттєвої чи діяльнісної сфери. Відповідно розрізняв 1) чуттєві характери, 2) діяльні, або активні, характери, 3) апатичні характери, де пониженими є як чуттєвий, так і діяльнісний компоненти, 4) врівноважені характери, де чуттєвий і діяльнісний компоненти представлені рівномірно, жоден із них не переважає. При цьому Т. Рібо виключав із характеру компонент розуму, який протистоїть характеру і навіть призводить до його атрофії. Розум лише освітлює шлях, але не бере участі в утворенні характеру. Рух, поведінка, на його думку, корелює лише з емоцією.

Для тогочасної психології властиво протиставляти окремі підструктури особистості. До вчених, які не вважали розум структурним елементом характеру і відмовляли цьому поняттю в науковості, належав М. Вайсфельд. Він обґрунтовував це тим, що розум не збігається за змістом із волею. На його думку, тільки воля і почуття реально існують у житті людини [Error: Reference source not found].

Отже, проблема індивідуальності у психологічній науці кінця ХІХ – початку ХХ століття зводилася до проблеми формування характеру та особистості. Проблема обдарованості багатьма вченими пов’язувалася з проблемою розвитку характеру, становлення особистісних якостей, що згодом буде розвинуте у працях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна та інших.