4. Співвідношення характерологічних і диспозиційних компонентів у структурі особистості

Характер – одна з основних структур індивідуальності, що фіксує в собі специфіку переходу від психобіологічних та загально психологічних закономірностей до соціопсихічних, особистісних процесів.

У широкому смислі характером називають цілісну сукупність, що позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості. Теофраст запропонував використовувати цей термін у психології для пояснення цілого комплексу ознак, що відрізняють поведінку однієї людину від іншої, запропонував і першу класифікацію характерів (брехливий або чесний, хитрий або простодушний, жадібний або щедрий). Фактично це була одна з перших соціально-диспозиційних концепцій.

Спроби вичленити структури характеру пов'язані з появою і розвитком у психології поняття «воля», а також більш чіткої розробки дихотомії «розум – почуття». Фактично довкола цих основних вимірювань, що утворюють знамениту тріаду «розум – воля - почуття», і розвиваються уявлення про структуру характеру.

Розглядаючи характер як підструктуру, що відноситься до особистісного рівня, його вважають концептом, який в основі відноситься до сили характеру, як властивості, пов’язаної з зусиллями з подолання обставин. Таким чином, можна говорити, що характер відображає силу та індивідуальну специфіку диспозицій.

Характер є першопочатковим продуктом розвитку особистості і сам стає умовою подальшого її розвитку, роблячи особистість психологічно монолітною, цілісною, єдиною. Характер постає як психологічні особливості особистості, що проявляється у відносинах людини з оточуючими і в образі його дій, вчинків. Більш вузько характер розуміється як емоційно-вольові особливості особистості. Характер фактично задає диспозиції і є джерелом їх вироблення.

Взаємодія характеру та особистості є центральною, хоча й не вивчалася в академічній психології. Проте розрізняють поняття темпераменту і характеру. Наприклад, І. Кант зауважує, що темперамент вказує на те, що можна зробити з людини, а характер, що сам він хоче зробити з себе.

Тобто характер не є чимось готовим, даним від природи, але визначається сукупністю розвитку зовнішніх факторів та свідомими зусиллями людини по формуванні у себе потрібних властивостей. І. П. Павлов намагався розрізнити поняття «тип нервової системи», «темперамент» і «характер»: «…тип є природжений конституційний вид нервової діяльності – генотип… характер є сумішшю природжених схильностей, потягів з привитими впродовж життя під впливом життєвих вражень».

Система умовних зв’язків, що утворюється в процесі структурування життєвого досвіду, складає природну основу характеру, його формально-динамічну складову, тоді як система орієнтацій виникає уже як результат сплаву схильностей суб’єкта з формуючими впливами середовища. Стійка система зв’язків (динамічний стереотип) лежить в основі стрижневих властивостей особистості – спрямованості, що відноситься до однієї з основних змістових характеристик індивідуальності. Воля, як важливий системоутворюючий компонент характеру, проявляється у диференційованій системі довільної регуляції, пов’язаної як з емоційними патернами, так і з рівнем розвитку ряду здібностей.

Н. Д. Левітов зазначає, що характер як єдність форми та змісту, є психічним складом особистості, що виражається у її спрямованості та волі.

Мясіщев визначає характер проявляється через відношення людини до дійсності в залежності від умов суспільного буття особистості. Відносини, закріплюючись у способах дій, починають визначати особливості прояву особистості. Характер і є спосіб здійснення відносин з різними сторонами дійсності.

С. Л. Рубінштейн: характер – закріплена в індивіді система генералізованих узагальнених спонукань, що сформувалися в процесі розвитку особистості на основі ситуативних спонукань і мотивів, що визначаються збігом зовнішніх обставин.

Ковальов: характер є суспільно-історичним явищем.

Отже, характер – це структуроване ціле, що складається з окремих компонентів у постійному взаємозв’язку і утворює органічне ціле. Кожен компонент має особливу якісну характеристику в залежності від особливостей характеру в цілому.

Вивчення співвідношення темпераменту і характеру у вітчизняній психології розвивалося під впливом вчення І. П. Павлова, який визначав характер як сплав нервової системи і життєвих впливів – навчання та виховання, що закріпилися в структурі індивідуальності у формі тих чи інших способів реагування. Л. С. Виготський вважав, що темперамент є наявною передумовою, а характер – кінцевим результатом виховного процесу.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Виготський, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів, ядром, його незмінною частиною, тоді як сам характер піддається змінам. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку, що темперамент не входить у характер. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

Я-концепція – сукупність всіх уявлень людини про те, яка вона у своїх проявах, можливих і дійсних, істотних і другорядних. Я-концепція властива кожні людині і формується у процесі розвитку самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, включає Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє, Я-завтрашнє. Я-концепція будується на основі самосприйняття, самоставлення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їх емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні особистісні процеси.

Це достатньо стійкий і складний у дорослому віці гештальт, який на ранніх етапах вирізняється мінливістю, залежністю від зовнішніх умов і життєвих обставин, зміни ціннісних орієнтацій, ступеня самоприйняття. Я-концепція у значній мірі не усвідомлюється, і лише в ситуації життєвої кризи глибше себе усвідомлює.

У У. Джемса «Я» є центральним утворенням характеру. Він виділяв дві його базові складові: зміст життєвого досвіду (Я як об’єкт) і процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я – яке знає (усвідомлює)). У структурі Я-концепції об’єднуються дві тенденції: «Я яким бачать мене інші» і «Я яким бачу себе сам».

К. Роджерс: Я-концепція – уявлення про власні характеристики і здібності індивіда, про можливості його взаємодії з іншими людьми і навколишнім світом; уявлення про цілі та ідеї, що мають позитивну або негативну спрямованість.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на формування образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також формування навичок соціальної взаємодії, що виникають в результаті програвання суб’єктом ряду соціальних ролей (соціальне Я).

Лекція 3. методологічні особливості сучасних теорій особистості

Професійна спрямованість: уміння визначити методологічні відмінності сучасних теорій особистості.

План:

1. Відмінності З. Фройда і Гальтона у поглядах на проблему особистості.

2. Клінічний підхід до особистості.

3. Факторний аналіз у психологічних дослідженнях особистості.

4. Трьох- і пятифакторна модель особистості.

5. Адаптивне значення рис особистості.

Мета: ознайомлення студентів з науково-історичними та методологічними особливостями сучасних теорій особистості.

Основні поняття: особистість, риси особистості, пятифакторна модель особистості, клінічний підхід, факторний аналіз, теорія особистості