4. Найбільша чистка в донбасі

У даному розділі, присвяченому періоду, коли терор досяг найбільших розмірів та жорстокості, простежується меха­нізм практичного здійснення репресій на регіональному рів­ні. Студентам пропонується, вивчаючи ці матеріали, відпо­вісти па питання:

1) У яких формах здійснювалось керівництво місцевими органами з боку центру у справі проведення масових репре­сій?

2. Взаємодії місцевих органів партії, прокуратури та НКВС.

3. На яких підставах фабрикувались звинувачення у на­ціоналізмі?

В середині 1937 року терор, спрямований не лише про­ти партійно-радянського і господарського активу, інтеліген­ції, але й поширений па всі соціальні верстви і національні групи населення Донбасу, ставав все більш масовим. Головні імпульси, що рухали машину смерті, йшли з центру. Сталін і його найближче оточення, використовуючи слухняного го­лову НКВС Єжова (на той час вождь прихильно називав його «наш маленький Марат») та догідливого Прокурора Вишинського за посередництвом республіканських та облас­них органів партії, НКВС та прокуратури роздували махо­вик репресій.

Після зняття з постів, арешту і розстрілу Саркісова, Іванова, Холохоленка, Вайнова і ін. до керівництва областю прийшли нові особи, і Першим секретарем обкому партії став Е.К.Прамнек який працював до цього призначення першим секретарем Горлівського крайкому ВКП(б). На по­саду другого секретаря він рекомендував свого соратника у партійній роботі в Горькому І. М. Пиндюру. Ці люди ніколи не працювали в Україні, не мали коренів і зв'язків у Дон­басі і саме тому, гадається, були найбільш слушні для здій­снення задумів вождя. Тим паче, що над Прампеком вже нависла загроза звинувачення у причетності до справи т.3. «Латиської, контрреволюційної, націоналістичної ор­ганізації, яка фабрикувалася у Горькому.

Змінили також керівництво облуправління НКВС. В кві­тні 1937 року його очолив Д.М. Соколінський. Обласним прокурором залишився Р.А. Руденко.

На пленумі обкому партії 22 серпня 1937 р. новий пар­тійний лідер області визначив такі головні завдання: «...Про­довжувати корчувати та викорчовувати» рештки ворогів. Контрреволюційні організації розкриті та розгромлені. Ллє вороги спіймані ще не всі. 1 завдання органів НКВС, як і всієї парторганізації, добивати ворогів, які залишились та затаїлись. Треба ширше очистити Донбас від куркулів, на­ціоналістів та іншої сволоти..» Зараз, — повідомив оратор, зборам, що аж затаїли подих, — розпочалась серйозна та грунтовна чистка Донбасу. Ніколи в історії Донбасу такої глибокої роботи з чистки ще не проводилося» (53). Це було справді так. Восени та зимою 1937—38 р. репресії досягли свого апогею. За матеріалами виборчого аналізу архівно- слідчих справ, що були заведені в облуправлінні НКВС на осіб, заарештованих в 1937—38 рр. за 54-ою політичною стат­тею кримінального кодексу УРСР, припадає арештів в 1937 році на січень—лютий 3,5%, березень—квітень — 2,8%, тра­вень—червень — 2,9%, липень—серпень — 7,9%, вересень — жовтень — 17,4%, листопад—грудень — 27,1%, в 1938 р.— січень—лютий — 21,2%, березень—квітень — 8,9%, травень— червень — 2,7%, липень—серпень — 3%, вересень—жовтень — 1,8%, листопад—грудень — 0,6%•

Доповідач змушений був визнати, до якого хаотичного стану в умовах політичного терору приведено господарство, в першу чергу, вугільна промисловість, кадри якої були піддані справжньому погрому. В тресті «Донбасантрацит», наприклад, змінились завідувачі і головні інженери на всіх 14 шахтах. Плани вуглевидобутку зривалися, на шахтах про­довжувались аварії (за традицією в цьому бачили «руку шкідників»). В Артемівську 11 заводів 7-місячнпй план ви­конали лише на 40—50%. У такому ж злиденному стані опи­нилося сільське господарство. У Володарському районі врожай зерна протягом року скоротився вдвоє, здача хліба зменшилась у 1,5 рази, було зірване збирання зернових у Старобешевському районі. Повсюдним став падіж худоби, хліб лежав незаскирдованим.

«У чому ж справа?» — ставив проблемне запитання ора­тор, — невміння, небажання працювати або щось більше?» І в наступних словах відчувались вже загроза й пересторо­га: «Товариші, про вас можуть сказати, розгубились, не зов­сім схвалюєте, що ворогів ловлять... Трести «Лисичанськвугілля» і «Будьоноввугілля» викликають велику підозру... Неможна не помітити, що окремі товариші і цілі групи товарищів невірно реагують на арешти, виявляють нерозуміння, розгубленість». Обов'язок партійній доповідач бачив у тому, щоб боротися з «нездоровими настроями». Необхідно розпо­вісти людям про викриті організації контрреволюціонерів, навести факти шкідництва, доступні розумінню простих лю­дей. «Якщо взнають, що Ісаєв (заарештований секретар Макіївського міськпарткому) створював штучні черги за хлібом, то у жодної чесної людини з нього приводу непорозуміння не залишиться», — повчав він. В такому ж дусі слід роз'яснювати, що з вини «ворога народу, начальника облземвідділу Конотопа МТС не одержували кошти на ремонт тракторів. Захворювання худоби бруцильозом теж рекомен­дувалось відносити на рахунок ворожих підступів (52).

Настрої розгубленості, паніки позначилися в падінні тру­дової дисципліни, зниженні виробничої активності людей-Це, звичайно, не могло не турбувати обласних керівників,) Виступаючи на нараді секретарів парткомів та інженерно-технічних працівників вугільних шахт, Прамнек говорів: «Нам стало відомо, що деякі ітеерівці запропонували дру­жинам готувати чемодани на випадок, якщо прийдеться «їхати у відрядження». Підстав для турбування немає. По-перше, слідство виявило, що заарештовані є дійсно ворога­ми, мерзотниками. Ми повинні лише радіти, що ці вороги заарештовані... У багатьох виникає непорозуміння, чому Донбас, який, завжди був фортецею більшовизму, став зас­міченим ворогами, мерзотниками». Відповідь на це каверзне запитання здавалась партійному керівництву надзвичайно простою. Винне капіталістичне оточення. «Треба пам'ятати, що у Донбас, як найбільш важливий центр, завжди будуть надсилатися вороги, шпигуни, диверсанти» (54).

Звідси витікали нові заклики до підвищення пильності, докори у «гнилому лібералізмі», немов би властивому інте­лігенції «Багато хто з нас знав про ворожі настрої сволоти, коли разом з ними брали участь у п'янках, слухали їхні «балачки». Але відмовчувалися, намагалися бути від цього подальше. Це означає, що ви гнилі ліберали. Якщо б у вас інженерів, було більше пильності, войовничості, то вам не прийшлось би переживати й думати, а що як мене обмов­лять» (55).

Це був відвертий заклик до доносів. І доноси приймають небачені розміри. Доносили із помсти, із прагнення від­вести небезпеку від себе, а іноді заради кар'єри за рахунок чужого лиха; (Ось один з прикладів «громадської добле­сті». 19 лютого 1938 року в облуправління НКВС надійшла заява від члена партії А.Ю. Устинової. Справа полягала в тому, що член партії, диспетчер Єгоров, який був залише­ний на ночівлю у родині Устинових, у розмові з господаркою та її чоловіком «так зводив наклеп на т. Сталіна і політбюро ЦК ВКП(б), на т. Кагановича, т. Єжова і інших, так доводив вищість Косіора, що сумнівів в його контрреволю­ційній діяльності у мене немає». Поскільки негайної реакції па донос не сталося, заявителька особисто відвідує уп­равління НКВС, пише листа до обкому партії, наполегливо вимагаючи прискорення просування «справи й арешту тако­го небезпечного «ворога».

Начальник «міськарбітражу» Влас на питання анонімних заяв витрачав майже половину свого робочого часу. В од­ній невеличкій заяві він обмовив відразу шістьох працівни­ків, зокрема, один з них звинувачувався в організації дивер­сії на тій підставі, що коли він працював на заводі, там сталася аварія. Причин аварії не виявляв ніхто, у тому числі і сам автор заяви, тим наче, що під час аварії його на заводі зовсім не було. Про іншого робітника цей сигна­лізатор писав: «Я нічого не можу сказати, але мені здається, що у нього не все гаразд» (56).

Редактор газети «Соціалістичний Донбас» на одній з на­рад розповідав, що коли він приступив до роботи, на його ім'я було одержано листа: «Здрастуй, т. редактор. Вітає тебе старий партизан, ще живий, але задавлений ворогами». По­тім виявилося, що в архіві редакції зібралося понад півсот­ні заяв, написаних цим же автором — (Степанінішиним), в яких було знеславлено 60 чоловік.

Партійна організація шахти «Кочегарка» винесла догану своєму комуністу Борщу. Вирішивши помститися, він наді­слав до обкому партії заяву з переліком значної групи робітників шахти, яких вважав «ворогами». У відповідь на пропозицію навести факти шкідництва, він заявив: «С. я наз­вав тому, що він мете якось образив». Інший заявитель з цієї ж шахти говорив:* У нас працює Шараг. Ось дивлюсь я на нього, він за національністю поляк. Мені здається, що він ворог» (57). У всій цій брудній епістолярній спадщині 30-х' років позначився низький моральний, культурний рі­вень авторів подібних писань. Безумовно, впливав і зараз­ливий приклад представників найвищих ешелонів влади, які давали наочні уроки нахабної брехні та наклепів.

Та майже кожний донос супроводжувався розглядом, не­рвуванням людей. А в багатьох випадках доноси тягли ла собою арешт, а потім фігурували у слідчих справах, як зви­нувачувальний матеріал. Приводами для арештів служили матеріали агентурних спостережень, а також показання вже заарештованих «ворогів».;

В 1937 році в Донбасі фабрикувались голосні справи «Націоналістичних організацій» — "українських, грецьких, німецьких, які, за думкою робітників НКВС, ставили своєю метою відокремлення України від Союзу Приазов'я від Ук­раїни і Союзу і т ін. Досить було належані до української національності для того, щоб у справі заарештованого до трафаретного звинувачення учасник троцькістської контрре­волюційної терористичної організації» було дописано «ук­раїнської націоналістичної».

Перед нами слідча справа Гутникевича Андрія Іванови­ча, 1892 року народження, уроженця Галичини, викладача біології та української мови в середній школі Маріуіполя, вихідця з селянської родини, освіта вища. Вже в постанові про арешт вказувалося, що Гутникевич є учасником контр­революційної націоналістичної організації, яка проводила підривну роботу проти заходів партії й уряду. Слідство повинно було домагатися визнання призначених йому звину­вачень. На першому ж допиті Гутникевич намагався відхи­лити висунені звинувачення, які його, природно, обу­рюють. Він щиро прагне пояснити слідству свою невинність, розповісти про трагедію сім'ї, розпорошену політичними катаклізмами. «Я ще раз заявляю, що в галицькій армії я не служив, служили два моїх брати і один з них був в Італії, в полоні, про що я дізнався, коли жив в цей час в Сибірі, від сестри, з якою мав письмовий зв'язок». Я ж з Галичини ви­їхав напочатку 1914 року і до 1919 року мешкав у Сибірі, в Семипалатинській області... Родичі мої живуть зараз у Галичині — мати, сестра-вчителька, два брати. Перший пра­цює ветлікарем, другий — вчителем. Зв'язок з ним я мав до 1933 року шляхові переписки». Отже, уся «провина» вчи­теля Гутникевича полягала в тому, що за велінням долі він мав родичів, які мешкали за кордоном.

Але минув тиждень, і Гутникевич став показувати вже зовсім інше: «Слідчий — Ви подали заяву, в якій визнаєте свою участь в контрреволюційній націоналістичній організа­ції. Дайте правдиві показання про неї. Гутникевич — Я зу­пиняюсь «а причинах, які спонукали мене стати на шлях націоналістичної діяльності. Націоналістичні почуття зароди­лися в мене під час навчання н середній школі, коли учні-українці терпіли знущання й гоніння польскої клади... Цє залишило відбиток і та подальші роки, в чому я ще більші переконався під час мого перебування на території царської Росії між 1915 і 1919 роками».

Далі заарештований описує, як у 1928 році він вступив до націоналістичної організації, головною метою якої було відокремлення України від Радянського Союзу. Жадане визнання було одержане, і тепер завдання слідства поляга­ло в тому, щоб примусній Гутникевича назвати якомога більше прізвищ, і таким чином надати організації враження багаточисельності. А той покірно називає прізвища 12 чоло­вік, немов би особисто ним завербованих людей в Кам'янець-Подільску, Запоріжжі, Маріуполі. Назвавши прізвища псевдоучасників антіїрадянської організації, Гутникевич явно під диктовку слідчого пише безглузде обвинувачення самого себе у фантастичних злочинах. «...Я висловлював на занят­тях в школі, де працював педагогом, шкідницький зміст лекційної теми за старими програмами, виданими наркомпросом у 1924 році, де багато шкідницьких настанов. У 1930 році намагався скласти підручник під назвою «Сортознав­ство, зберігання та транспортування овочів»... Далі розпа­лював націоналістичні почуття невдоволених радянською владою шляхом висловлювань, як перед завербованими мною, так і перед іншими особами про те, що розвиток укра­їнської культури і українського духу можливий лише тоді, коли Україна буде відділена від Союзу, а також на невдово­лення своїм становищем при Радянськії владі як вчителя, що терпить матеріальну скруту.

Про шкідництво па професійному поприщі вижати з під­слідного, мабуть, нічого не можна було. Тому переключили увагу на викриття заарештованого як вихователя молоді. Оче­видно, під диктування слідчого він дає занадто бажані виз­нання: «Мій метод виховання був гальмом і заважав інтер­національному вихованню учнів. Все це суперечило полі­тиці партії і Радянської держави і послаблювало її па ко­ристь буржуазному ладу». Власною рукою А. І. Гутнике­вич написав собі смертний вирок. І особлива трійка НКВС затвердила його, ухваливши постанову — «Розстріляти, май­но конфіскувати» (91).

В належності до української націоналістичної організа­ції звинувачувався Аполон Степанович Жулква, педагог-математик, завідувач навчальною частиною в технічній школі на скляному заводі в Артемівську. Відповідаючи на запи­тання анкети про своє походження, написав «син народного вчителя». Але біографія Аполопа Степановича містила два таких факти, що аж ніяк не могли сприяти прихильному ставленню до нього радянських властей: народився в Поль­щі, служив в армії Денікіна. Тому слідчий мало дбав про доказовість інших звинувачень. Незважаючи па те, що заа­рештований Жулква категорично відмовився визнати себе винним в контрреволюційній націоналістичній діяльності, слідство визнало достатнім показання трьох свідків про антирадянські висловлювання Жулкви і образи па адресу «вождя народів»; «Що Сталіну прийде в голову, те й робить. Хіба відповідає радянській політиці те, що зробили з Ка­меневим та Зинов'євнм. Таких людей з заслугами розстрі­ляли... Але Сталіну це вдається до пори, до часу... Україна все одно відокремиться від Радянського Союзу, перейде до ведення Польщі, тому що Радянський уряд керувати Укра­їною не може... Засудили Скрипника, є інші, а Україна від­ділиться без бою». На черговому допиті підслідний катего­рично відмовився підтвердити показання свідків. Без будь-якої експертизи, перевірки достовірності показань свідків вени були занесені до матеріалів обвинувачення.

Справу передали па розглядання Особливої наради при НКВС і Прокуратури СРСР, яка 29 грудня приговорила А. О. Жулкву до розстрілу (92).

Звинувачення в націоналізмі поширювалося навіть на служителів культу. 12 жовтня 1937 року був заарештований священик села Кондратівки Кадієвського району — Михай­ло Пантелеєвич Єгоров. народження 1871 року, українець. До цього часу заарештовувався тричі: в 1920 році штабом 13 армії, під арештом перебував б днів, після чого був виз­волений. Можна гадати, достатніх доказів для звинувачення у співробітництві з білогвардійцями не найшлося. В 1023 році знову був заарештований і через 20 днів визволений. В 1931 році після арешту був затриманий вже па 5 місяців. Однак достатніх підстав для більш суворого покарання Костянтинівське міськуправлічіпя ОДПУ і на цей раз не здо­було. Та все ж трь'охразовий арешт «за співробітництво з денікінцями» фігурував в матеріалах звинувачення під час останнього четвертого арешту. І це, незважаючи на тє, що ніяких нових даних, невідомих раніше каральним органам, на підтвердження факту такого співробітництва виявлено не було.

На попередньому слідстві Михайло Пантелеєвич рішуче заперечував винесене йому обвинувачення в контреволюціній, націоналістичній пропаганді, закликах до повалення Ра­дянської влади. Доказами були визнані показання спвдків, не лише бездоказові, але й справді сміхотворні. Однії із свід­ків показував: «В червні на залізничному полотні було знай­дено шпалу, покладену на рейки, а в стрілки лейок було за­кладено два костиля з метою вчинення аварії поїзда. Напередодні піп усю ніч крутився у селі у Бордуля та Харкова. Я вважаю, що це справа їхніх рук». Слідчий навіть не поці­кавився, на якій серйозній підставі саме священику пріписувалася спроба «диверсії». У справі повністю відсутні будь-які юридичні докази в цьому відношенні.

Другий свідок заявив: «Піп та його підлабузники на підставі релігійних переконань і націоналістичних поглядів ставили за мету повалення радянської влади (формування явно підказане слідчим)». Виявляється, «посилався в села хорист Демент'єв, що (який жах!) співав заборонені націона­лістичні пісні. При цьому не наводилися ані тексти пісень, ані посилання на документи, що забороняли їх виконання. Ось який переворот у свідомості людей вкоїла за 20 років радянська влада, якщо селяни, які відрізнялися найбільшою релігійністю, настільки безсоромно обмовили «панотця».

Показання сумнівних свідків з'явилися єдиною підставою для звинувачення М.П.Єгорова втому, що він «групував навколо себе контрреволюційній елемент і проводив активну контрреволюційну повстанську діяльність. Члени особливої трійки, не утруднюючись перевіркою такого абсурдного заключення слідства, 19 жовтня 1937 року підписали смертний вирок 67-річному священнику (93). Так па практиці здійсню­валася проголошена сталінською конституцією свобода сові­сті, відділення церкви від держави.

А метеоролог облземуправління Василь Михайлович Вознюк з волі робітників «органів»- став учасником відразу двох націоналістичних організацій — грецької та українсь­кої. Після попереднього опору, зломлений фізичними та мо­ральними катуваннями, він слухняно пише під диктовку слідчого, що приймав участь у контрреволюційній грецькій націоналістичній організації. «Конкретно організація орі­єнтувалась на фашистський лад Німеччини, Японії, Італії. Для забезпечення перемоги, нападаючих на СРСР країн, органі­зація проводила роботу, спрямовану па розклад та зруйну­вання радянського тилу. Вона мала яскраво виявлений ди­версійний і повстанський характер». Потім підслідний пере­лічує прізвища осіб, що входили в організацію і вказує, що організація охоплювала всі райони Донбасу з грецьким на­селенням і в кількісному відношенні була занадто великою. Але, як виявилося, нього слідству було недостатньо. І згодом Возняк пише ще одне самовикриття. Він немов би вступив до української націоналістичної організації, яка ставила перед собою таку ж мету що й грецька. «Керівництво знаходилося в Харкові». Були названі прізвища дирек­тора та співробітників українського науково-дослідного ін­статуту.

Щодо практичної «контрреволюційної діяльності», то описуючи її, Возняк намагався все взяти на себе, нікого не вплутати чи обмовити. Злочини здійснювались на науковому поприщі. Основні напрямки шкідництва: навмисне затягу­вання виведення нових сортів, перешкоди в передачі нових сортів колгоспам і радгоспам, штучне зниження врожайно­сті. «Міною забезпечувалася робота за двома важливими розділами агрометеорології — прирощування сухої маси та вологості грунту за час з 1931 до 1934 року. «Шкідницька робота за вказаними розділами проводилася мною особисто, поскільки в моєму розпорядженні не було осіб для виконан­ня прискореної програми робіт». Ця деталь свідчить про порядність Василя Михайловича. Змушений стати па шлях самообмовлення, він дбає про те, щоб не нашкодити своїм колегам.

Про надзвичайно тяжкий моральний стан Возняка на кі­нець слідства свідчать його останні показання, коли він вже обмовляє себе у чому попало: «Крім шкідницької роботи за своєю спеціальністю, я займався антисемітизмом, який ви­являвся у образливих виразах щодо євреїв, як нації, і дис­кредитацією радянської влади, яка виявлялася в розповідях про голодні роки за період 1921—37 років (94). В професій­ності працівникам НКВС аж ніяк не можна було відмови­ти. Зуміли примусити людину

написати звинувачувальний акт проти самого себе. А ось які при цьому були використа­ні методи, ця частина слідства залишалася «за колом». Та з додаткових джерел відомо, що незаконні способи слідства застосовувалися робітниками органів НКВС і в Донбасі.

Наприклад, встановлено, що група звинувачуваних у контреволюційній діяльності А. С.Зашибаєв, Є.І. Мирошников, Є.М.Швець та інші на суді від своїх показань відмо­вились, як від надуманих, що були дані тими на поперед­ньому слідстві в наслідок знущання над ними робітників НКВС Донецької області. П. К. Солов, знаходячись під слід­ством в облуправлінні НКВС, був доведений катуваннями до тяжкого стану, що викинувся з вікна 4-го поверху і від отриманих травм помер 22 травня 1938 року (95).

Чимало прийшлось попрацювати робітникам НКВС, фа­брикуючи багаточисленні справи про немов би існуючу на території Донбасу грецьку націоналістичну організацію, що ставила за мету створення грецької фашистської держави шляхом збройного повстання. 18 листопада 1937 року був заарештований Володимир Миколайович Данилов, мешка­нець Маріуполя, 1902 року народження, інспектор залізнич­ної станції. Грецька національність стала приводом для зви­нувачення в належності до грецької контрреволюційної пов­станської організації. Мангуська сільрада видала довідку до­сить об'єктивна за змістом. Батьки Данилова були куркулями, але в білій армії він не служив, родичів за кордоном не має. Та в суперечності з довідкою з'явилися показання двох свідків: 20 листопада та 1 грудня 1937 р. Пройняті по­чуттям особистої помсти, вони створюють образ Данилова, як запеклого ворога радянської влади, що мав потужне куркульське господарство та поруч з батьком служив у Махна. Але навіть у цьому показанні, написаному селянином, що раніше був ображений Даниловим, відсутні відомості про контрреволюційні настрої Данилова під час арешту: «Від­носно агітації нічого не відомо».

Характерний протокол допиту Данилова від 1 грудня 1937 року. У його відповідях відчувається впевненість люди­ни рішучої та мужньої. «Слідчий — слідством встановлено, що ви проводили контрреволюційну пропаганду тривалий час. Розкажіть детально про це. Данилов — нічого я не про­водив і проти радянської влади не агітував. Слідчий — слід­ству відомо, що ви агітували за вихід з колгоспів, розпов­сюджували чутки про неминучу загибель радянської влади. Данилов — я цього не робив і агітації не проводив. У вине­сеному мені звинуваченні винним себе не вважаю». Данилов залишився вірним собі до кінця, втримавши всі допити. Слідству так і не вдалося зламати волю заарештованого, примусити написати самообмову з переліком прізвищ нових жертв карателів. Данилов, очевидно, зрозумів, що він приречений на жорстоке покарання. Але в його справі не має про­хань про помилування або заяв з самообмовленням, себе та своїх товаришів. В його справі простежується внутрішній про­тест деспотизму у такій формі як відмовлення погодитися з приписаними йому звинуваченнями та назвати прізвища но­вих жертв. На таких, як Данилов, заведена інквізиторами машина давала збій.

Не дивлячись на те, що вина Данилова доказувалась лише показаннями двох небезсторонніх свідків, особлива нарада при НКВС і Прокуратурі СРСР 10 січня 1938 року за­судили його до смертної страти (96).

О. І. Іванов (1909 року народження) після служби в Червоній Армій в 1933 році повернувся до рідного села Костянтинопель Велико-Янисільського райоїну. До колгоспу його не прийняли, як сина куркуля. Переїхав у місто Сталіне й поступив працювати на металургійний завод, але через ві­сім місяців був звільнений тому, що, як син куркуля, не одер­жав паспорта. З цієї ж причини був вигнаний і з Макіївсь­кого заводу. Подолавши великі труднощі, влаштувався пра­цювати вчителем школи лікбезу при коксохімзаводі, водно­час продовжуючи навчання в середній школі.

До облуправління НКВС надійшло повідомлення про те, що А.І.Іванов в приватних розмовах висловлювався проти політики колективізації: «Селян зігнали до колгоспів насиль­но, вони там голодають. Взагалі, краще б колгоспи не утво­рювали». Говорив про національне нерівноправ'я греків, га­ряче прагнув, щоб бути корисним своєму народу.

Коли на вчителів звалились репресії, юнак не побоявся виступити на захист своїх колег. Зібранню вчителів та учнів говорив, що вчителів заарештовують без підстав, вони чесні, віддані радянській владі люди. У складі групи представни­ків школи рушив до міськради, вимагаючи визволення репре­сованих, що й стало приводом для арешту щирого, чистого думкою юнака 3 січня 1938 року.

Сладене слідством звинувальне заключення вражає не лише необґрунтованістю, але й відсутністю елементарної логіки. Іванова звинувачували у систематичній контрреволю­ційній націоналістичній пропаганді. Але ані матеріали допиту, ані показання свідків зовсім не підтверджували цього звинувачення. Та й взагалі чи можливо було проводити систе­матичну грецьку націоналістичну пропаганду в колективі коксохімзаводу, де, майже, не було представників грецької національності. За рішенням особливої наради НКВС та Прокуратури СРСР А.І.Іванов 11 березня 1938 року у скла­ді групи звинувачених у диверсійній повстанській націоналі­стичній діяльності був засуджений до розстрілу (97).

Такою ж була участь Газаріуса Констянтина Александровича, режисера-адміністратора театру музичної комедії в Костянтинівці. Згідно з показаннями свідка С. Газаріус в приватних розмовах позитивно відгукувався про Зинов'єва, Каменева, Тухачевського. Говорив, що вони розстріляні за вказівкою Сталіна, який побоювався суперництва з ними. Аре­ною практичної шкідницької діяльності була сцена, на якій коїлись «жахливі злочини»: зокрема, з вини режисера-на хідника був зірваний третій акт в спектаклі «Весела їздова».

У слідчому заключенні поза всяким зв'язком з матеріала­ми справи К.О.Газаріус характеризувався як агент румун­ської розвідки, що збирала шпигунські відомості і член ор­ганізації, яка готувала збройне повстання проти радянської влади (98).

Щоденні арешти, жорстокі вироки, безслідне зникнення людей створювали напружену обстановку страху, відчаю, тревожного чекання, які пригнічували як рядових трудівни­ків, так і керівників, що виступали в безславній ролі виконавців волі головного інквізитора. Як довгожданий промінь світла, що віщував зміни на краще, було сприйнято в Дон­басі постанову січневого (1938 року) Пленум)- ЦК ВКП(б) «Про помилки партійних організацій під час виключення комуністів з партії, про формально-бюрократичне ставлення до апеляцій виключених з ВКП(б) і про заходи з усунення недостатків». По суті це було виявлення вже випробуваного Сталіним під час суцільної колективізації методу перекла­дення відповідальності за скоїні злочини на місцеві організа­ції. В постанові лицемірно засуджувались випадки, коли без будь-яких підстав людину перетворювали у ворога народу, знімали з роботи, піддавали всіляким гонінням та свавіллю На питання, чому це коїться. Пленум відповідав, що всі ці і подібні до них факти поширені в партійних організаціях, на­самперед, тому, що серед комуністів існують ще невиявлені і невикриті окремі кар'єристі-комуністи, які намагаються від­значитись й висунутись на виключених з партії, на репресі­ях, проти членів партії (24. С. 297—306).

Крім кар'єристів, винуватцями безгрунтовних репресій оголошувались ті ж «вороги партії і народу». Відомо немало фактів, коли замасковані вороги народу, шкідникн-дворушники з провокаційною мстою організовують поданий наклепницьких заяв на чесних та відданих комуністів, підво­дячи тим самим від себе удар і, зберігаючи себе в рядах партії (24. С. 301—302).

Але хто ж створював у країні обстановку, яка дозволяла кар'єристам та іншим нечистоплотним особам ловити рибку у каламутній воді? Хто невпинно закликам комуністів та безпартійних до підвищення пильності, принциповості та не­щадності у боротьбі з небезпечними та «коварними» ворога­ми, шпигунами, диверсантами» та ін.?

Так чи інакше, постанову було зустрінуто в Донбасі зіт­ханням полегшення. Це позначилось на настроях учасників зборів обласного партійного активу, скликаного 25 січня 1938 року. Доповідач К.Е.Прамнек відзначиив, що Поста­нова Пленуму ЦК відноситься до Донбасу, в першу чергу, тому, що тут було багато ворогів, які, очолюючи Донецьку парторганізацію, свідомо, цілеспрямовано, послідовно та ме­тодично виганяли комуністів з парторганізації цілими гру­пами за різними мотивами та причинами, викликаючи таким чином їхнє озлоблення. Було назвало число виключених з партії під час перевірки, обміну партдокументів (58).

Гнівно оратор обрушився на «доносителів» та «повідомителів». «Аж ніяк не можна сказати, що були припущені помилки. У нашій парторганізації орудували і зараз оруду­ють вороги, які свідомо писали заяви на комуністів для то­го, щоб тебе вигородити, зробити з себе героїв». Один якийсь С. з Часів-Яру за 1936—1937 роки надіслав до обкому пар­тії та облуправління НКВС 96 заяв. «В обком партії — продовжував Прамнек, — з метою сигналізації заходить ба­гато товаришів, в тому числі й таких, які, сигналізуючи, пра­гнуть себе показати, щоб керівники запам'ятали його, як людину пильну. А може кудись висунути (сміх). Нещодавно заходив один такий сигналізатор, казав, що має підозру на трьох чоловік. — Факти? — Та немає у мене фактів. — Ну хоч би один факт, хоч би натяк на факт. — Ні, фактів не­має. А так, каже, око у мене призвичаєне (сміх). А ви все ж приглядіться». Висміючи доносителів, секретар обкому гово­рив, що «...ці люди неї користь приносять, але тільки переш­коджають, плутаються під йогами». А чи давно з цих же трибун лунали заклики до викриття та викорчовування?

Доповідач, натхненний постановою пленуму, ЦК, навіть дозволив собі зробити критичні зауваження на адресу ка­ральних органів за свавілля відносно вчителів. У багатьох випадках учителі знімалися з роботи й заарештовувались лише, на тій підставі, що їх родичі виявлялися ворогами. У області було репресовано 400 вчителів, всього ж роботи було позбавлено 4 тисячі вчителів. Такий масовий удар щодо вчительських кадрів викликав кризову обстановку в школах та занепокоїв обласних керівників. Серйозна докора адре­сується органам прокуратури. «Відносно вчителів органи прокуратури виявлялися не на висоті. Якщо можна до вчи­телів припустити таке свавілля, й органи, що покликані до­держуватися революційного закону, ніякого протесту не вчи­нили — це означає... вуха в органів прокуратури були ва­тою закриті» (68).

В заключенні доповідач відзначив, що ліквідація помилок та перекручень означає не послаблення, а посилення удару по «ворогах». Цей виступ Прамнека був його останнім звер­ненням до партійного активу області. Незабаром він був ви­кликаний до Москви та заарештований за звинувачення в керівництві «антирадянською шпигунською латиською орга­нізацією», яка немов би діяла у місті Горькому.

В унісон основній доповіді на зборах 25 січня 1938 року пролупав виступ керівника облуправління НКВС Д.А. Соколінського; «Рішення Пленуму ЦК, з величезним задоволен­ням зустрінуто в широких партійних масах, які на своїх плечах відчувають паскудні експерименти кар'єристів та ви­тівки всяких страхувальників, які ще подекуди перебувають на керівних посадах». Як приклад бездумно-бюрократичного ставлення до людей, оратор зіслався на випадок, що трапився на Ворошиловградському паровозобудівельному заводі, де збиралися звільнити працівника лише за те, що його брат був репресований у Ленінграді. «Чи не є це найгіршого по­диву страховка — викликував він, немов би, забуваючи про численні факти суворих розправ над родичами репресованих у підпорядкованому йому відомості. Так як личить керівни­кові подібного рангу, завершив свій виступ загрозою: «Не вийде, товариші, більше. Хто спробує й далі таким чином працювати, той повинен буде розпрощатися з керівними по­садами» -(69) **•

Але сигнал до деякого послаблення тиску па «ворогів партії і народу» з боку керівників області, наверху оцінили як передчасний. І незабаром їх взяли під опіку головні ре­жисери історичної трагедії, яка ними розігравалася.

7—8 квітня 1938 року відбувся Пленум Донецького об­кому партії, в роботі якого взяв участь М.С.Хрущов, надіс­ланий ЦК ВКП(б) в Україну на місце репресованого С.В.Косіора. До вибрання на черговому з'їзді він виконував обо­в'язки першого секретаря ЦК ВКП(б)У. Пленум схвалив рі­шення ЦК ВКП(б) про звільнення Прамнека з посади пер­шого секретаря обкому партії та піддав нищівній критиці керівництво Донецького обкому КП(б)У за «послаблення більшовицької пильності».

ёУ зв'язку з відсутністю першого секретаря весь вогонь був спрямований на другого секретаря обкому партії І.М. Піндюру, якому було виражено політичну недовіру. Головне зви­нувачення, висловлене у виступі відповідального працівника ЦК КП(б)У Наумова, полягало у відсутності необхідної пильності та енергійної діяльності з очищення керівних пар­тійних кадрів від прямих ворогів». Приводом для такого су­ворого звинувачення використали тот факт, коли Піндюра ознайомлений в ЦК КП(б)У з компрометуючими матеріала­ми на групу відповідальних робітників Донбасу (Какайона, Купріянова, Нечипуренка, Антипова, Ютанова, Страуса та ін.) не вжив заходів для їх негайного зняття з роботи та арешту. На цій підставі було зроблено висновок: «Існують настрої заспокоєності, немов би Донецька організація від ворогів вже очистилась і питання про більшовицьку пильність не за­гострюється». Для підтвердження цього наводилися й інші факти: у підготовленому Піндюрою проекті постанови бюро обкому не загострюється питання про подальше очищення від ворогів, диверсантів, троцькістсько-бухаринських та буржуазно-націоналістичних агентів іноземних розвідок. Відзна­чено навіть, що стінгазета первинної організації обкому партії дає неправильну та політично шкідливу орієнтацію, ніби парторганізація очищена від ворогів (61).

Піндюр, що опинився у повній ізоляції, заперечував ліше пряме його звинувачення у ворожій діяльності, що пролу­нало у окремих виступах. У цілому ж вимушений був пого­дитися з критикою. «...Я допустив низку серйозних політич­них помилок. Головне — піддався неправильному настрою, що у нас в Донецькій області після того, як влітку і восени були викриті і знищені вороги, які керували основними пар­тійними, радянськими, господарськими організаціями у нас вже немає небезпеки, рештка є, але з головними ворогами покінчили» (62).

Викриваючи свою позицію щодо осіб, па яких поступали сигнали про ворожу діяльність, Піндюр посилався на те, що перший секретар Прамнек затримував просування цих спрів заявляючи: «Перевіримо, подивимось, нічого істотного не має. (122). А я, як останній дурень та ідіот, сліпо довіряв першому секретареві і зараз виставлений на позорище». Алє спроба виправдатись успіху не мала. Наведемо фрагмент стенограми Пленуму: «М.С. Хрущов. — Ви весь час апелю­єте до почуттів, а фактів у вас немає... Де у Вас були роз­ходження з Прамнеком... Ось в ЦК КП(б)У, коли Ви були, Вам вказали цілу серію людей, на яких було 2—3 показан­ня. Вам говорили, що треба від цих людей позбавитись, а Ви хоч би одного усунули. Ви жодного не усунули, хоч про це знали, товариш Піндюр.

Піндюр — Після того, як я побував в ЦК КІІ(б)У у товариша Бурмистенка, я повідомив про цю розмову Прамнеку, через день він поїхав за викликом ЦК. Ми домовились, що після його повернення подумаємо й вирішимо. Я після цього говорив з Чистовим, просив з цих питань нам допо­вісти, Прамнек, як відомо, не повернувся. Коли Чистов розповів мені відносно цих людей, я це питання, як секретар обкому вирішувати не міг. Та й що я буду вирішувати, коли існує пряма вказівка. І я підтримав пропозицію Чистова про невідкладний арешт Кикайона, Купріянова. Раніше у мене матеріалів такого характеру не було.

Хрущов — Неправда, матеріал був вам показаний в ЦК. Ми самі вам хотіли дат санкцію на арешт. Потім подума­ли, вирішуйте самі, так і вам сказали. Начальнику облуп­равління НКВС т. Чистову було сказано лінією НКВС, т. Успенським. Чистов приходить до вас, а ви кажете знаєте, та розумієте, та треба ще розслідувати. А воргі діяли.

Чистов — 3 питання про Доннарпіт він прямо сказав що це кращі люди області.

Пиндюір — Після мого приїзду з Києва перший раз я зустрівся та розмовляв з Чистовим, в день вашого приїзду.

Чистов — Враження таке, що ти ворожу позіцію заняв в питаннях про арешт всієї цієї зграї.

Хрущов — Ви скажіть, що жодного слова ні в ЦК КП(б)У ні в ЦК ВКП(б), ні про одну людину, яка забруднена з ніг до голови, не сказали. Вас в ЦК КП(б)У носом ткнули що неможна таких людей залишати на партійній чи іншій гро­мадській господарській роботі. Ви про цих людсй сказані що ви знаєте та тримаєте, це як зветься?

Голос з місця. Тов. Хрущов, у них в обкомі лежать ма­теріали на ряд осіб, що вони беруть участь у контрреволюцінних організаціях. Та вони цих людей не звільняють.

Хрущов — Ви завідували відділом керівних парторганів, ви знали людей, але про жодну людину не поставили питання.

Чистов — Якщо так стоїть питання, т. Піндюр повинен відповісти, чому коли при кожному призначенні чи перемі­щенні списками передавались люди на перевірку і в обком повідомлялось, що на таких-то людей є матеріали. А їх пе­реводили з господарської на партійну роботу і з партійної на господарську, а не виганяли ворогів Як ви не знали, це несинітниця.

Пиндюр — Відносно тих людей, яких переміщали й пе­ресували, я знав.

Чистов — Ми за п'ять хвилин вирішили питання про цих 20, тому що це люди загальновідомі і на них був матеріал.

Ти, заявив в ЦК, що тебе затримує Прамнек?

Піндюр — Ні, не заявив, в цьому моя вина (63).

8 квітня 1938 року, в день пленуму, Піндюра був заареш­тований, а згодом йому винесли смертний вирок.

У наведеному фрагменті стенограми пленуму обкому іні­ціатор викриття культу особи Сталіна та засудження полі­тики масових репресій М. С Хрущов, нажаль, виявляється як один з активних та наполегливих провідників цієї полі­тики. Час відлиги прийде ще не скоро.

Цитований документ цікавий і в тому плані, що він наочно показує механізм репресій в дії, Вказівка ЦК ВКП(б) була законом для керівників республіканських та місцевих пар­тійних керівників, її треба було виконувати негайно, без об­говорень, обміркувань чи роздумувань. А хто намагався за­тримати проходження тієї чи іншої справи, перевірити об­грунтованість обвинувачень, сам негайно попадав під колеса машини смерті. При цьому пе приймались до уваги ані зай­мани посади, ані заслуги перед режимові, в тому числі в здій­сненні великого терору.

Лицемірно засуджуючи безпідставні масові арешти в постанові січневого (1938 р.) пленуму ЦК, Сталінське керів­ництво на даний час не послаблювало їх на ділі.

У червні 1938 р. відбувся XIV з'їзд КП(б)У. На цей час в результаті чисток і репресій чисельність республіканської парторганізації значно скоротилася (з 1934 по 1 938 р — з 453,5 тис. до 286 тис. чоловік). У доповіді М.С. Хрущова і резолюції з'їзду відзначились досягнуті успіхи у викритті, викорчовуванні і розгромі основних гніздів троцькістсько-бухаринських і буржуазно-націоналістичних агентів польсько-німецького і японського фашизму».

Щодо досягнень у галузі господарства, то вони випиля­лися куди скромнішими. Константувався приріст продукції лише на окремих підприємствах. У цілому ж металургія, ма­шинобудування, коксохімія, залізничний транспорт не вико­нали планів. У найбільш тяжкому становищі залишалась вугільна промисловість. Докладніше про це розповів пер­ший секретар Донецького обкому партії Щербаков. З 152 шахт 98 систематично не виконували намічених завдань, безперервно падала продуктивність праці. На шахтах погіршувалась, а подекуди розвалювалась трудова дисципліна, зростала аварійність. У січні 1938 р. коїлось 2500 аварій, а в квітні — вже 3089. За 1937 р. Донбас не додав 11 млн. т. вугілля , а за І кВ. 1938 р. — 231 тис. т. державі приходилося покривати величезні збитки галузі, які нараховували сотні мільйонів карбованців. І все це мало місце, незважа­ючи на зростаючу механізацію, шахт. В чому ж справа? Від­повідь секретаря не відзначалася оригінальністю: «Наші найлютіші вороги, іноземні розвідки прекрасно розуміють, якщо організувати шкідництво у вугільній промисловості, якщо зірвати видобуток вугілля, це означатиме удар по всіх галузях народного господарства, удар по обороні. Саме тому вороги, користуючись послабленням нашої пильності, про­рвалися у вугільну промисловість і нанесли їй величезних втрат». Звідси неминуче випливало завдання — продовжу­вати викорчовування ворожих гнізд, ліквідувати вороже охві­стя.

Протягом з'їзду у всіх без виключення виступах витриму­вався заданий доповідачем тон — заклики до продовження й посилення нищівної боротьби до повного розгрому всіх воро­гів. При цьому, кожний, хто виходив на трибуну, не шкоду­вав епітетів для вихвалювання «вірного сталінця» М.С. Хру­щова — нового керівника більшовиків України і не зу­пинявся перед найбруднішими лайками на адресу «ворогів». Голова ЦК УРСР С.Д.Коротченко заявив: «Подонки, решт­ки цієї сволоти вже відчувають, вони вже відчули грунтов­но більшовицьку ленінсько-сталінську руку Хрущова на Ук­раїні. І хай знають, як правильно т. Хрущов сказав, що це по­чаток. Жодній націоіналістичній сволоті, жодній підлоті не здобрувати в будь-якій норі... не вийде».

Підсумок підвів нарком внутрішніх справ республіки Ус­пенський: «М.С.Хрущов щоденно, постійно, здається, більше ніж будь-який інший галузевий робітник, керує нашими органами НКВС її керує ними по-більшовицькому. Націлює нас весь час на самих ворогів і прямо в точку»

Узагальнюючи підсумки «великої чистки», викладаючи концепцію, створену його відомством, нарком сказав, що на чолі антирадянського й шпигунського підпілля на Україні стояв «довірений польського і німецького генштабів, вірний слуга польського, німецького, японського фашизму, обер. шпигун С.Косіор». Відділ координації, головна комендатура польської (організації «військові», очолювана Косіором, координували всю шпигунську, підривну роботу на Україні, в першу чергу, правотроцькістським і буржуазно-націоналіс­тичним центром.) Косіору нібито було підпорядковане усе підпілля. Це був ліквідований в декілька прийомів центр пра-вотроцькістських організацій, до складу якого входили Попов, Вечер, Саркісов, Балицький, Хатаєвич, Якір та ін. Республіканському центру були підпорядковані обласні правотроцькістські організації. Донбаський центр очолював Сар­кісов — старий німецький агент, а потім Прамнек — старий німецький і латвійський агент.; Правотроцькістський центр контактував свою роботу з військовими органами, очолюва­ними Якіром (старим німецьким шпигуном), із змовниками НКВС через Балицького, а пізніше через троцькістів і сіо­ніста Леплевського. Одне слово, епопея перших п'ятирічок па Україні, зокрема в Донбасі, була пов'язана з таким партій­ним керівництвом, яке очолювали агенти генштабу фашист­ської Німеччини. (29 а. Арк. 491—518).

Апарат НКВС теж був засмічений. У комплектуванні його нового складу прийняв особисту участь М. Хрущов, в чому вбачалася запорука подальших успіхів у боротьбі з ворогами.

Здавалось би, після розгрому республіканського правотроцькістського центру, ліквідації його обласних філіалів, очистки України від материх фашистських шпигунів, можна було дещо заспокоїтися, переключити головну увагу на ви­рішення завдань творення. Але ж, ні, керівник більшовиків України заключне слово на з'їзді присвятив закликам до ніщивної боротьби з класовими ворогами; «Товариші, справа наша свята, справа боротьби, яку ми ведемо в нашій країні— це справа боротьби за справу робітничого класу... Тому, то­вариші, у кого рука здригнеться зараз, хто зупиниться, у кого колійки затрясуться зараз, перед тим, щоб вбити деся­ток, два десятки, сотню, а може бути, й сотні ворогів, той піддає небезпеці революцію..

Захищаючи нашу державу, ми захищаємо все людство від реакції, від фашистів. Тому потрібна нищівна боротьба. Зі­тремо усіх і все, що задумає нам заважати в нашій справі. . І ми попереджуємо порогів, що за кожну краплю крові, про­литу нами, ми відра, ми море крові проллємо наших воро­гів». Слова вірного сталінця з'їзд зустрів бурхливими оп­лесками (29а. Арк- 438)