Я. С. Гугель

Коли слідство у справі Гвахарія наближалсь до завер­шення був заарештований його колега — директор «Азовсталі» Яков Семенович Гугель. Біографія цього видатного організатора металургійної промисловості не містила нічого, що б давало привід для підозрінь з боку органів безпеки. Народився в сім'ї рядового службовця в 1895 р. У непролетарських партіях та опозиціях не брав участі, у військах або установах білих урядів не служив, під судом та слідством не був, родичі за кордоном на мешкали й репресіям не під­давались.

Нелегкий трудовий шлях, який пройшов Яків Семенович, здається, повинен був імпонувати партійно-радянській владі. Після закінчення початкової школи став працювати поміч­ником шофера в м. Єнакієво, потім чотири роки провчився в Одеському середньому технічному училищі, забезпечуючи жит­тя самостійно за рахунок різних підробітків. Під час ареш­ту закінчував без відриву від виробництва Донецький ін­ститут господарників. У 1917 р. обирався депутатом Пересипської районної Ради робітничих депутатів. Прикрашали біографію й факти добровільного вступу до Червоної Армії в 1920 р., робота з технічного забезпечення 1-ої Кінної, вступ до більшовицької партії.

Після закінчення громадянської війни Гугель брав актив­ну участь у відродженні Південної металургії, займаючи керівні пости послідовно на Таганрозькому, Сталінському, Костянтинівському, Маріупольському заводах. У 1927 році на три місяці був відряджений до Німеччини й Чехословачіни для вивчення зарубіжного досвіду та закупки устатку­вання для Маріупольського заводу ім. Ілліча.

У 30-ті роки Гугель виступає як організатор металургій­ної промисловості великого масштабу. У січні 1931 р- приз­начається начальником будівництва й директором Магніто­горського металургійного комбінату. Під його керівництвом були збудовані і введені в дію перші агрегати металургій­ного гіганту й розгорнуто будівництво всієї першої черги Магнітки. У січні 1933 р. одержує призначення членом коле­гії НКТП й замісником начальника ДУМПу (держуправління металургійної промисловості), а в лютому цього ж року— начальником будівництва — директором «Азовсталі». Цю посаду йому доручив й особисто привіз на будову заводу, яка перебувала у прориві. Г. К. Орджонікідзе. Попереднє керів­ництво було ним звільнено. Використовуючи досвід Магиітки, новий директор зумів мобілізувати колектив на перелом у ході робіт й досягнення, вирішальних успіхів у спорудженні заводу: були пущені дві перші домни, чотири мартени, розгорнуто будівництво інших агрегатів. За заслуги в роз­витку металургійної промисловості в 1935 р. нагороджений орденом Леніна; на VI й VII Всесоюзних з'їздах Рад обирав­ся членом ВЦІЗК СРСР (68).

При всій бездоганності біографічних даних організатор будівництва двох всесвітньо відомих заводів став жертвою Сталінського молоху. Заарештований Яків Семенович був, як кажуть, «за компанію» з іншими керівниками робітниками металургії. Цій події передував лист наркому внутрішніх справ Єжову, написаний місцевими керівниками — секрета­рем Маріупольського міському О. Дисконтовим й Орджонікідзевського райкому І. Філатовим. Продиктований він буй, очевидно, побоюванням за власну долю в умовах повальних арештів й прагненням продемонструвати особисту неприми­ренність до «ворогів». «...Ряд фактів викликають у нас сум­нів у відношенні Гугеля Я. С., чи не зв'язаний він ідейно з порогами народу, що орудували в металургії» -— відзначали автори позорного опису. Перший факт, який занепокоїв пар­тійних чиновників, зводився до того, що директор «Азовсталі» протягом 1936 р. неодноразово бував у відрядженнях в Москві. ..В наркомтяжпромі спілкувався з заарештованими згодом корінними робітниками Капером (замісником началь­ника ДУМПу), Шлейфером (директором тресту «Сталь»), Іванченком (директором тресту «Трубосталь»). При цьому не враховувалась та широко відома обставина, що в умовах командно-адміністративної системи будь-яке більш-менш ва­жливе питання будівництва заводу, постачання матеріала­ми оснащення устаткуванням вимагало погоджень з центром, «вибивання» коштів і т. ін.

Викликала підозріння авторів листа й та обставина, що апарат управління «Азовсталі», за їх думкою, був засміче­ний “явно не нашими людьми й ворогами”. Дехто заареш­тованих на той час осіб, були «перетягнені» Гугелем з Магнітки (комерційний директор Устругов, інженери ІІІерстов, Клишевич та ін.). Нарешті, повідомлявся факт «прямого шкідництва» — проектування й будівництво 250-гонпих мар­тенівських печей, які хитаються (134). До речі, пізніше створення їх розцінювалось як видатне досягнення радян­ської металургії (219).

Лисг с доданими до нього автобіографією та особистим листком Я.С. Гугеля був відправлений 15 липня 1937 р.. а 19 серпня його заарештували. До речі, автори листа-доносу були заарештовані ще раніше. Санкціонуючії арешт Гугеля, обласний прокурор Р.Руденко обвинувачував його в участі в контрреволюційній, троцькістській терористичній! організації й проведенні активної контрреволюційної роботи, спря­мованої проти ВКП(б) й Радянського Уряду. Хоч протоколи перших допитів в слідчій справі відсутні, зовсім неважко здогадатися, що, діючи за трафаретним сценарієм, робіт­ники НКВС вжили дозволених їм, а, можливо, й недозволених заходів для втлумачення заарештованому, що звину­вачення засноване на показання раніше заарештованих осіб (Гвахарія, Саркісов і ін.) та інших джерелах, а тому вип­равдання недоречні. Зауважемо, що Гвахарія зі справи Гугеля не допитувався (108).

Враховуючи ситуацію, яка склалася, Яків Семенович вирішив підкоритися вимаганням слідства. 23 серпня він пи­ше на ім'я Начальника Донецького обласного управління НКВС Соколинського заяву, в якій визнає свою участь в преславутій організації, куди залучив його ніби Гвахарія наприкінці 1935 (109). А через два дні дає цьому факту до­кладне письмове пояснення. У ретельно продуманому пояс­ненні заарештований намагався захиститися, розкриваючи мотиви тих чи інших своїх крамольних висловлювань, що могли б фігурувати в показаннях осіб, з якими він спілку­вався протягом останніх років. Це судження зрілої людини, яка пройшла тернистий шлях господарського керівника часів сталінізму, людини, яка багато чого бачила й пережила, здатної розглянути явища навколишньої дійсності з точки зору державної. Крок за кроком простежується історія виникнення і розвитку у директора заводу «контрреволюційних поглядів», тобто критичного ставлення до існуючої системи управління, лист містить цінний матеріал для характеристики опозиційних настроїв у директорському корпусі часів інду­стріалізації.

Не дивлячись на те, що будову «Азовсталі» Гугель прий­няв у запущеному стані, очікуваної підтримки з боку обко­му партії'та його першого секретаря Саркісова він не отри­мав. Першим актом уваги з їх боку з'явилося несподіване для всіх усунення секретаря завпарткому Дрожжіна та при­значення на його місце Каспарової. На протести його, Гугеля, ніхто не звернув уваги. Ділові відносини між дирек­тором заводу і секретарем ЗИК не склалися. Каспарова не вникала у суть виробничих проблем, керувала з кабінету, користуючись інформацією людей, які її оточували. На гос­подарського керівника дивились як на «командира 3-го сор­ту», зобов'язаного виконувати волю ЗПК. Помічника дирек­тора виключили з партії і зняли з посади навіть без його відома. Таким же чином розправилися з начальником від­ділу організації праці. Апеляції міському ні до чого не при­вели, а Саркісов заявив: «Самі винні, треба зпрацьовувати-ся» (109).

Становище на «Азовсталі» не було винятковим. Анало­гічне мало місце на сусідньому заводі ім. Ілліча, де дирек­тором був М В. Радій, а парторгом чоловік Каспарової Столяров. Під час зустрічей обидва директора обговорювали умови роботи, ділилися своїми бідами «Я скаржився на по­зицію обкому, — писав Гугель, — він ширше ставив питийння: вони парторги ЦК, лінія йде від ЦК, така наша дирек­торська доля. Без докорінної зміни режиму в партії толку не буде».

Двічі розповідав про становище на заводі Орджонікідзе. Той обурювався , обіцяв переговорити з Саркісовнм, можли­во, й говорив, але результат був протилежний — відносини з обкомом погіршились. «З будь-яких приводів щось запи­сували, майже, щоденно загрожували по телефону. Обком не допомагав, не впливав на постачальників (за логікою господарника 30-х років саме в цьому повинна була вияв­лятися роль обкому, координуючого взаємовідносини під­приємств, пов'язаних виробничим процесом).

Не зустрічаючи розуміння в області, Гугель спробував апелювати до центральних органів. Песимістичним був пог­ляд на проблему керівника трестом «Сталь» Шлейфера. «Це не випадковість, — говорив він, — а система керівництва господарством й господарниками, яка йде від ЦК»- А заві­дувач промислово-транспортним відділом ЦК ВКИ(б) Іллін рішуче став на захист ЗПК. «Треба спрацьовуватися з парторганізацією, а ви прагнете її підпорядкувати собі», — зая­вив він. Виклавши ці факти, заарештований підводив підсу­мок: «Все разом взяте сформувало мій настрій - незадово­ленням режимом у партії».

У той же час, відчуваючи своє безсилля в сутичці з існу­ючою системою, він вирішив пристосуватися до її умов. «Керуючись мудрістю народного прислів'я «Плетью обуха не перешибешь», я став думати: ти загубиш справу, загинеш і сам, якщо захочеш іти один. Іди з лідером; сяйво його зірки відбити світлом паде й на тебе, тоді перестануть чіп­ляти, робота стане ефективнішою. Так Гугель, пояснював своє зближення з визнаним лідером в металургії Гвахарія. У лідера, незважаючи па його привілейоване станови­ще, були підстави для незадоволення. Гвахарія виступав за підвищення культури виробництва, за нові форми господарю­вання. Його не задовільняло положення директора, якому, як він говорив, «Не довіряючи — довірять». Тобто довіряють господарство, примушуючи звітувати. перед парторганїзацєю (ПО). Лінія ЦК — підкреслював він, — у відношенні до господарників полягає в тому, що їх надмірно опікують через комісарів — парторгів». Його особисто посилено перевіряють, (108) і він формував (Завдання: «запобігти опіки хоч би внизу».

Відчувши, що Гугель розподіляє його ідеї, Гвахарія не­мов би запропонував йому вступити в діючу в Донбасі орга­нізацію, яка мала за мету — домогтися зміни режиму в пар­тії, запровадження дійсної демократії не лише внизу, але й наверху напротивагу існуючій диктатурі зверху. За визнан­ням Гвахарія, до складу організації входили Саркісов. Хохоленко, Дисконтне, Гуревич (заступник голови Держплану СРСР), Шлейфер та ін. Виникає непорозуміння, якщо орга­нізація донбаська, при чому тут робітники центральних ор­ганів управління — Гуревич, Шлейфер. До речі, їх прізви­ща зовсім не фігурують у справах Саркісова і Гвахарія. А Гугель зовсім не згадується в справі Гуревича. Крім цього, чи можлива була участь в одній конспіративній організації Саркісова і Гугеля, які перебували в гострому конфлікті?

Практичним завданням організації, як визначив його Гвахарія, була дезорганізація промисловості, щоб «приму­сити ЦК звернути увагу на голос знизу. У зв'язку з цим ви­никає ще одне непорозуміння. Гвахарія — новатор металур­гії, в 1935—36 рр. активно запроваджував держрозрахунок, ініціатором якого виступив керований ним колектив. Чи по­годжується це з завданням дезорганізації виробництва в металургійній промисловості? До того ж звинувачень в дез­організації (промисловості слідство проти Гвахарія не вису­вало. Всі положення, пов'язані з участю двох директорів в «організації», схоже, продиктовані робітниками НКВС які набили руку на подібних фальсифікаціях.

Згадуючи свої розмови з заарештованими раніше пра­цівниками, Гугель викладає свою позицію з питань партійної політики щодо профспілок. Міркування його не позбавлені здорового глузду: «Ліквідувати профспілки не можна й не потрібно, але не можливо виправдати невизначеність їх ста­новища, що приводить до бездіяльності цієї армії і на виробництві і в галузі робітничого побуту. Бездіяльність і безвід­повідальність розложили профспілкових робітників вкрай». З секретарем райкому Філатовим вів антипартійні роз­мови. Підтримуючи їх, той висловлював невдоволення режи­мом у партії, безправ'ям низових парторганізацій, секрета­рі яких перетворені в «механічних ляльок»-

Визнавши свою участь в контрреволюційний організації, підслідний повинен був назвати прізвища завербованих ним нових членів. І він перераховує переважно вже заарештова­них осіб, що становили його найближче оточення: директор міського відділення Держбанку Любов, директор Маріуполь­ського трубопрокатного заводу Мосяков, директор коксохім­заводу Коваль, його безпосередні підлеглі — Басе, Куншіцький, Харин.

Практичне шкідництво здійснював за дорученням Гуреви­ча, підкоряючись планам зверху: некомплексне ведення буді­вельник робіт (відставання будівництва прокатних цехів, ремонтного господарства, енергетики, нециклове завершення будівельних об'єктів; недоробки). У результаті виникали розпорошення коштів й деконцентрація робіт. За своєю особистою ініціативою запровадив шкідницьку «штрафну» систему оплати праці ІТП (ІИТР).

Участь свою в організації Гугель трактує як короткочас­ну, вимушену всім «ворожим оточенням». Події, які недавно відбулися — процеси Зинов'єва, Каменева, П'ятакова від­крили очі, вдарили на нерви. «Я з жахом побачив, що в цьому єдиному ланцюгу зрадництва, злочинів проти партії я якесь кільце, хай навіть частина кільця. У мене мозок горів від усвідомлення своєї помилки... Як більшовик, ви­рішив виправити все зроблене, ліквідувати результати шкід­ництва». З колективом ІТП переглянув весь план 1937 р і напротивагу ДУМПу став впроваджувати в жіття новий план.

Взявся за кадри. На партійних і загальних зборах на весь голос говорив, про наявність шкідників на заводі, про необхідність боротьби з ворогами. Зайнявся практичною чи­сткою колективу, зняв 25 чоловік, «соціально-чужих і політично-неблагодійних» (наш трагічний герой зовсім не був безгрішним. Він, як і більшість його колег, несли клеймо свого часу).

Арешт Гвахарія й Саркісова потішив. «Я побоювався їх і ненавидів, як людей, що загубили мою совість». Змалю­вавши всю картину своїх стосунків з «організацією», Гугель в заключенні пише: «Я не ворог, я випадковий путник воро­гів на деякий незначний час» (111). На даному етапі, здається, Яків Семенович ще сподівався, що виконання вимог слідства, логічне пояснення мотивів своїх висловлювань та вчинків, щирі покаяння будуть враховані при вирішенні його долі.

На очіній ставці Гугеля з Дисконтовим 10 вересня обидва підтвердили участь в контрреволюційній організації, але розійшлись в датах встановлення організаційних зв'язків (112). На цьому облуправління НКВС вважало своє завдан­ня виконаним, і Гугель був відправлений у Київ для продов­ження слідства в IV відділі УДБ НКВС УРСР (113).

На допиті 25 вересня він розкривається ще в більшій мірі в своїх «гріхах» проти партії»: «..Я почав заперечувати існування внутрішньопартійної демократії, вважаючи, що вона підміняється жорстоким централізмом, широко прак­тикує призначення без врахування принципів політико-ділового порядку. Критика існує для низчих ланок партії, але не для відповідальних робітників. Партапарат я розглядав як силу, що придушує живу думку, відірвану від мас. Відрив від партійного і робітничого середовища, політика «цукання», а не керівництва, призначення, придушення спроб протесту— весь цей стиль роботи колишнього Донецького обкому я розцінював як загальну лінію ЦК» (114)-

Київські слідчі домоглися конкретизації визнань, вирва­них у заарештованого ще в обласному управлінні, загост­рили формулювання. Незгода з стилем роботи Каспарової, Саркісова, Дисконтова і ін. виливалися в засудження свя­тая святих — політичної лінії ЦК ВКП(б). Сподівань вирва­тися з сітки, розставленої професіоналами НКВС залишало­ся все менше.

Конкретизуються також визнання в підривній діяльності на «Азовсталі». Мартенівська піч № 4 здана на півроку піз­ніше встановленого строку, житлове будівництво зірвано на 25% до плану, затримувалась будова рудного двору. При чому, експертизи для перевірки виробничих провалів не про­водилось. Слідство досягло своєї мети; заарештований виз­нав себе винним з усіх статей (в контрреволюційній органі­зації брав участь, нових членів до неї залучав, на виробни­цтві проводив підривну роботу, чим і підписував сам собі смертний вирок (115).

Остаточно зломлений й зпустошений Я.С.Гугель в ос­танньому слові (на закритому засіданні виїздної колегії Верховного суду СРСР, що відбулося 14 жовтня в Києві, байдуже заявив, що будь-яке рішення суду буде вважати заслуженим. Винесений йому смертний вирок був виконаний 15 жовтня 1937 р.» (115).

Проаналізовані архівно-слідчі справи двох великих гос­подарських керівників свідчать про те, що контрреволюційна троцькістська організація, участь в якій була їх виною, бу­ла плодом уявлень працівників каральних органів. Але сер­йозні критичні настрої в середовищі господарників вищого рангу у відношенні до сталінського режиму, в питаннях пар­тійного керівництва промисловістю, положення в самій пар­тії мали місце. У цьому розумінні опозиція сталінізму була реальним фактом.