Висновки

Політичні репресії кінця 30-х років були породженням сталінської тоталітарної системи управління. Проаналізова­ний матеріал свідчить про те, що головною причиною цього безпрецедентного в історії країни страхітливого явища неможна вважати прагнення керівництва СРСР позбавитися п'ятої колони на випадок війни. Про це свідчить, перш за все, безпідставність звинувачень багатьох репресованих в «шпіонажі», діяльності на користь закордонних розвідок і т ін.. Жодного юридичне обгрунтованого доказу подібного звинувачення у вивчених понад тисячі архівно-слідчих справах репресованих нами не було виявлено. Реальність небезпеки виникнення п'ятої колони в Донбасі спростовується пере­конливим фактом патріотичного піднесення серед населення регіону, викликаним нападом фашистської Німеччини на СРСР. У військомати області надійшли тисячі заяв грома­дян, які просили добровільно послати їх на фронт. Сталін­ське керівництво явно недооцінювало патріотичних почуттів народу. Але незадоволення політичним режимом мало міс­це. Сталін та його оточення, стверджуючи офіційно про ви­никнення в країні морально-політичної єдності народу, на­справді не вірили в неї, що спонукало їх до профілактичних заходів на випадок нападу фашистської Німеччини на СРСР і це можна вважати однією з другорядних причин великого терору.

Головною ж його причиною було прагнення «вождя» до зміцненця свого єдиновладдя, знищення політичних суперників, позбавлення будь-яких опонентів та критиків ладу, якїї існував. Практичне здійснення широкомасштабного те­рору проти народу стало можливим в умовах тоталітарної системи управління. Але саме...лідер більшовицької партії та Держави, ввідіграв найдійовішу роль у створенні та функціонуванні цієй системи. Тому історики називають її системою сталінізму.

Сталін був особисто зацікавлений у створенні тоталітар­ної системи. З кінця 20-х років, не маючи морально-політичного авторитету, необхідного для лідерства в партії і дер­жаві, зустрівшись з численними опозиціями, він став до­магатися диктаторської влади, посилюючи методи примусу та насильства. Всеосяжний терор 1937—1938 рр. завершував формування тоталітарної системи на чолі з всевладним дик­татором. І не випадково, лише після смерті Сталіна почалося поступове руйнування цієї системи, і перш за все, ви­правдання невинних жертв політичних репресій.

В Україні специфіка політичного терору пов'язана з на­ціональним питанням. Ще з кінця 20-х років сталінське керів­ництво розпочало нищівну боротьбу проти українського «націонал-ухильництва», яка згодом переросла в більш масштаб­ну боротьбу проти т. з. українського буржуазного націона­лізму. Цей новий термін для визначення прагнення народу, в першу чергу, інтелігенції, до всебічного розвитку україн­ської національної культури, набув класового змісту. А то­му боротьба проти нього ставала все більш непримиренною. Можна цілком погодитись з авторами, які вважають, що великий терор в Україні (конкретизуємо — проти національної інтелігенції) розпочався не в 1937, а в 1933 році. А в 1937—38 рр. він набув всеосяжних масштабів, найбільш жор­стоких та цинічних форм.

Вповзання Донбасу у смугу масового терору помічається з 1936 р. Керівники області, зіткнувшись з величезними гос­подарськими труднощами, особливо у паливній галузі, ого­лосили інженерно-технічний склад підприємств «саботажни­ками» та «консерваторами» й розгорнули проти них репре­сивні заходи, яким згодом було надано політичного забарв­лення. Одночасно здійснювалась чистка партійних організа­цій від «класово-чужих елементів», в результаті якої чисель­ність членів і кандидатів партії зменшилась з 153720 (1933 р.) до 86921 у 1938 р. (67). Виявлені «чужі елементи» розглядалися як потенціальні «вороги партії і народу».

У Донбасі за нашими приблизними підрахунками жерт­вами репресій 1937—38 рр. стали понад 40 тис. чоловік. Ли­ше особлива трійка НКВС Донецької області за 2 роки роз­глянула справи 15148 чоловік. З них 9387 чоловік було за­суджено до розстрілу, 5319 — на 10 років таборів, 425 — на 8 років, 2 — на 5 років, 16 — тюремне ув'язнення різних термінів (16. С. 29).

Стандартними звинуваченнями потерпілих були: «участь в «контрреволюційних, троцькістських, терористичних. фа­шистських організаціях» та «контрреволюційна пропаганда». Залежно від національності заарештованих до цих форму­вань механічно додавалось — «українська, грецька націона­лістичні», чи «німецька фашистська» організації або пропа­ганди.

Головним доказом вини підсудних вважалось їх самовизнання, до нього додавались показання свідків або заарештованих з інших справ. Самообмов слідчі домагались від своїх жертв різними шляхами фізичного та психічного тиску. Антизаконні і антиморальні методи слідства були звичайним явищем під час розглядання подібного роду справ.

Ні в якому разі не можна-погодитися з висловленими в літературі думками про те, що жертви репресій підкорялися ссвоїй участі без будь-якого опору, без спроб противитися карателям. Проаналізовані нами слідчі справи свідчать про різноманітні форми цього опору: а) листи на ім'я Сталіна, Єжова, Балицького, керівників місцевих управлінь НКВС (в них заарештовані намагались виправдатись, довести без­підставність висунутих проти них обвинувачень); б) відмов­лення давати показання або давання завідомо безглуздих показань, висміювання некомпетентності та інтелектуальної обмеженості «професіоналів» НКВС; в) категоричне відмовлення від самообмов; г) самогубство; використання судових процесів з метою викриття протизаконних методів слідства (процес Кирилкіна-Коппа); є) найвища форма проте­сту — використання судового процесу для пропаганди антисталінських поглядів і програм (Бухарін).

Аналіз слідчих справ дає величезний матеріал для ви­явлення опозиційних, антисталінських настроїв в радянсько­му суспільстві. Численні «контрреволюцій троцькістські ор­ганізації», за участь в яких люди розплачувались життям, існували в уявах енкаведістів. Але критичні настрої в різних верствах населення відносно існуючого режиму були фак­том реальним. Вони виявлялися як у вигляді незгод з офіцій­ною ідеологією, протесту проти антидемократичних, автори­тарних способів управління державою, партією, господарст­вом, культурним життям (переважно в колах інтелігенції, партійно-державних працівників), так і на повсякденно-побутовому рівні — критики важких матеріальних умов життя, співчуття заарештованим, громадянам (в широких колах тру­дящих). Найчастіше зустрічається засудження примусової колективізації з її тяжкими наслідками як для селян так і робітників.

Продовження вивчення проблеми розширить наші уявлен­ня про стан радянського суспільства 30-х років, в якому, без­умовно, «е було загальної покори, безмолв'я, одностайного прославлення «сталінського генія».

Природно може виникнути запитання, навіщо потребува­лася небачена в історії фальсифікація справ репресованих в 1937—38 роках громадян? Адже матеріали слідства та вироків зберігалися в умовах суворішої таємності. До них не припускалися навіть найближчі родичі потерпілих. А на чис­ленні запити останніх працівники НКВС (КДБ) давали бре­хливі відповіді («зосланий без права на листування», «вмер в 1942—43 рр.» — писали про розстріляних в 1937—38 рр.). Адже можна було знищити небажаних осіб і без юридичних обґрунтувань, тоталітарна система припускала й такий ва­ріант вирішення проблеми. Фальшива процедура слідчих процесів, жорстоких вироків судових чи позасудових інстан­цій мали метою створення в суспільстві ілюзії юридичної обґрунтованості репресій. Трагедія сталінського суду покли­кана була виправдати їх ініціатора та натхненника перед наступними поколіннями, перед історією. Але суд історії ви­носить свій власний вирок, він непідвласний волі наймогутніших тиранів.

Особливості сталінського терору в Донбасі пов'язані з структурою народного господарства, яка визначала склад населення регіону. Приблизні розрахунки показали, що понад 40% потерпілих становили промислові робітники, 15 відсот­ків — інженерно-технічні працівники. Головною ареною їхніх «ворожих дій» визнавалося «шкідництво в промисловості», що давало змогу місцевому керівництву списувати всі про­риви у стані промисловості, породжені у дійсності вадами управління.

Значну частину репресованих становили вчителі. Вже на початок 1938 р. понад 400 вчителів було заарештовано, а 4 тис. позбавлено роботи (68). В системі народної освіти ви­никла кадрова криза.

В звітній доповіді секретаря обкому на обласній партконференції (березень 1940 р.) констатувалось, що облвно не здатне забезпечити школи кваліфікованими кадрами. В шко­лах не вистачало вчителів, не були підібрані 64 директори шкіл. А серед 280 працюючих директорів лише 150 мали вищу освіту. З 51 завідувача міськими та районними відді­лами освіти лише 19 чоловік мали вищу освіту, а 8 — навіть не були педагогами за фахом (69). Справі освіти молодого покоління була нанесена шкода, яка не піддається вимірам.

В цілому кожний п'ятий серед репресованих належав до інтелектуальної еліти: інженерно-технічних працівників, вчи­телів, лікарів, що значно перевищувало питому вагу даної групи у складі всього дорослого населення регіону. І це зов­сім невипадково. В середовищі інтелектуалів режим вбачав своїх головних опонентів. Не в змозі знищити інтелігенцію, без якої неможливо існування будь-якого сучасного суспіль­ства, сталінізм прагнув залякати її, примусити до повної по­кори й мовчання.

З.І. Файнбург, підкреслюючи, що репресії були спрямо­вані проти справжніх комуністів та інтелегентів, вважає, що тисячі інших людей репресувалися для створення фону, щоб виникало уявлення про репресії як цілком природне явище. За його думкою, на другу половину 1937 — та на 1938 рік припадають «маскуючі репресії», коли на місцях арештову­вали та розстрілювали перших ліпших, хто попадався і та­ким чином створювалося уявлення загальнопоширеної во­рожої діяльності (236- С- 161).

Розглянуті нами факти не дозволяють погодитися з цим положенням. Репресії проти різних верств населення мали теж ( цілеспрямований характер, їх метою було знищення рештків повалених революцією класів — поміщиків, капі­талістів, непманів, служителів культів та ін.). Вироки від­носно представників цих груп населення відрізнялися особ­ливою жорстокістю, а слідства — найбільшою поверхові­стю.

Репресії проти селян були спрямовані па ліквідацію реш­тків «куркульства» (включаючи його потомків). Репресування багатьох селян німецького походження розглядалося як ліквідація можливих зрадників на випадок війни з Німеччи­ною.

Висока питома вага робітників в числі репресованих по­яснюється страхом режиму, який називав себе «дик­татурою пролетаріату», саме перед робітничим класом. Тим більше, що це були робітники Донбасу з їх величезним до­свідом страйкової і збройної боротьби.

Істотну особливість політичних репресій в регіоні визна­чив багатонаціональний склад населення. З числа репресо­ваних третину становили українці, п'яту частину росіяни. Слід відзначити, що групи репресованих греків та німців значно перевищували питому вагу групи у складі населення Щодо греків, то це, зокрема, можна пояснити обставиною, що грецькі села відрізнялися порівняно вищою заможністю населення, тому розкуркулених тут було більше. А розкуркулені на початку 30-х років та їх родичі — це один з голов­них об'єктів репресій кінця десятиріччя. Щодо - німців - то тут ззанадто тяжкими були наслідки великого терору для народного господарства. Утворений зусиллями народу про­мисловий потенціал був послабленній. Вугільна промисловість Донбасу протягом 1937—38 рр. перебувала у кризовому становищі. У 1937 р. вугілля було видобуто менше, ніж в по­передньому році, а в 1938 р. становище не було виправлене. Добовий вуглевидобуток зменшувався з кожним місяцем. Зростали аварії та простої механізмів, незважаючи на те, що «шкідників-диверсантів» безперервно викривали та зни­щували. Аварії набували таких розмірів, що їх важко става­ло списувати за рахунок «ворогів». А справа полягала в то­му, що репресії виривали найбільш кваліфікованих та дос­відчених спеціалістів і робітників, послаблювалася інженерна служба, розхитувалась трудова і технологічна дисципліна. Перший секретар обкому партії Н. Щербаков в доповіді на IV облпартконференції (червень 1938 р.) говорив: «Бо­ротьба з прогулами ведеться лише шляхом репресій та заля­кування.. Начальники ділянок та завідуючі шахтами отри­мали стільки стягнень, що останні вже перестали діяти».. Який же вихід з тупикового становища вбачався партійному керівництву? Як не дивно, цей шлях бачився йому в продов­женні силових методів та нових репресіях. Майже з задово­ленням він повідомив про арешт ще одного керівного робіт­ника «Донвугілля» — Архіпова. «Доберемося й до інших» (70) попереджував оратор.

Керівники «Донбасвугілля» не взмозі подолати кризове становище шахт, з відчаю йшли шляхом найменшого опору— шляхом перекручень в галузі планування та нормування праці. Після рекорду Стаханова, в 1936 р. норми робітників-вугільників було підвищено па 25—30%. Потім начальни­ки ділянок, користуючись наданим їм ще в 1933 р. правом змінювати на 10% норми в той чи інший бік почали знижу­вати норми. А поскільки змінюваність цієї категорії шахтно­го керівництва була занадто високою, норми знижувались кілька разів на одному робочому місті (71). У зв'язку з цим виникла невідповідність між виконанням виробничих планів та норм виробки. За 9 місяців 1938 р. на шахтах комбінату норми були виконані на 150%), а план видобутку вугілля — на 95% і продуктивності праці — на 91% (72).

Чим далі, тим більше: прагнучи подолати невідповідність між виконанням виробничих планів та норм, стали знижува­ти плани. Затверджений на 1939 р. план передбачав не ли­ше зниження недовиконаного плану 1938 р, але й зниження фактично досягнутого в 1938 р. рівня видобутку вугілля (73). Плутанина в цьому питанні створювала викривлене уявлен­ня про дійсне становище справ, приховувала падіння продук­тивності праці та безмежності приписки. Але й за такими умовами план 1939 р., як за обсягом видобудку, так і за продуктивністю праці комбінат не виконав. Лише 3 трести з 11 впоралися з заниженим планом (7).

Не кращим було становище і в галузі металургії. В 1938 р. металу було випущено менше, ніж в 1937 р., а в 1938р. падіння виробництва продовжувалось (чавуну було випущено на 107 тис. т менше, ніж в попередньому році, сталі — на 202 тис, прокату — на 182 тис. т. (75).

Заводи підточували зростаючі аварії, простої, брак. На думку секретаря, позбавитися цих хиб було неможливо без ліквідації «ворожого охвістя» серед господарників. Особис­то Щербаков дав згоду на арешт ще двох директорів заво­дів Трахтера (Макіївський металургійний завод) та Роди­на (Маріупольський завод ім. Ілліча).

Занепад вугільної та металургійної галузей продовжував величезні ускладнення в машинобудуванні, яке не одержу­вало .необхідну кількість металу. Станції «Доненерго» у зв'яз­ку з нестачею палива працювали нижче своїх потужностей, затримувалось введення в експлуатацію нових об'єктів. По­гано працювали Північно-Донецька та Південно-Донецька залізничні дороги; зривалося навантаження та розвантаження найважливіших вантажів — вугілля, металу, коксу.

Подолання кризи в провідних галузях промисловості упи­ралося в проблему кадрів. Алє: саме кадрам репресії нанес­ли найжорстокішого удару. Перш за все, це стосується ву­гільної промисловості, керівний склад якої на рівні комбі­нату, трестів, шахт протягом 2—3-х років змінювався неод­норазово. Становище було таким напруженим, що в жовтні 1937 р. за наказом наркома важкої промисловості Кагановича з 5-го курсу Сталінського індустріального інституту були відкликані 40 студентів для роботи в апараті комбіна­ту «Донбасвугілля», а в подальшому ситуація поскладнювалась. Визначне уявлення про освітній рівень керівників провідної галузі промисловості регіону дає склад делегатів-вугільників на II Сталінській облпартконференції (лютий 1939 р.). Серед 30 керівників трестів та шахт, обраних на конференцію, вищу і незакінчену вищу освіту мали 18%, се­редню й незакінчену середню — 40% і решта 42% мали ос­віту не вище початкової. В їх числі чимало було зовсім малописьменних людей, які заповнюючи в анкеті графу «образование» писали — «нисшее», «нижча» і т. ін.. (С9).

Терор підірвав і сільське господарство, особливо в пів­денних районах області, де грецьке й німецьке населення по­несло найбільш втрат. Був зруйнований парк тракторів і комбайнів, поля заростали бур'янами-

Всесвітня історія зберігає численні факти записування диктаторськими режимами репресивних методів у більш чи менш значних розмірах. Алє репресії кіпця 30-х років у Радянському Союзі були особливо масовими та жорстокими і здійснювались у особливо цинічних формах. Під гаслами за­хисту соціалізму від «ворогів» знищувалися тисячі людей, які у своїй більшості цілком лояльно ставилися до існуючо­го ладу. Вина їх полягала лише у тому, що, на думку вождя «світового пролетаріату», вони становили потенціальну за­грозу для його самодержавного повновладдя.

Політичні репресії продовжувалися і в 40-і напочатку 50-х років. Але 1937—38 роки відрізняються і за масштабами, і за формами їх здійснення — це був, насправді, «Великий те­рор». Він затримав розвиток продуктивних сил країни, про що наочно свідчить приклад її головної вугільно-металургійної бази — Донбасу, де провідні галузі промисловості наприкінці 30-х років перебували у стані хронічної кризи.

Репресії нанесли жорстокого удару кадровому потенціалу. Особливо тяжкими були наслідки його в Україні, де терор проти інтелігенції розпочався ще з 1933 року. Були знищені найбільш кваліфіковані фахівці, перервалися культурні тра­диції. В Донбасі найбільших втрат зазнали інженерно-технічні та вчительські кадри. Це затримувало як господарський так і культурний розвиток регіону, негативно відбивалося на морально-психологічному стані суспільства. Одним з найважкіших наслідків сталінського терору була заляканість лю­дей, виникнення суспільства подвійної моралі.