62. Господарський розвиток українських земель та основні форми господарств напередодні Визвольної війни (кінець XVI – перша половина XVII ст.).

В ХVІ — першій половині ХVII ст. деякі країни Західної Європи стали на шлях капіталістичного розвитку. В 1566—1609 pp. відбулася буржуазна революція в Нідерландах, в 1640—1660 pp. — в Англії. Це наклало відбиток і на економічний розвиток Східної Європи, України. Прискорився розвиток товарно-грошових відносин, які все більше підривали підвалини натурального господарства. Розвивався як внутрішній, так і зовнішній ринок, збільшився попит на сільськогосподарську продукцію в зв’язку з роз­витком міст в Україні й розвитком капіталізму в Західній Європі.

Феодали перестали задовольнятися продукцією власних ремісників, вона їм тепер здавалась «убогою». Їхні потреби безмежно збільшувались, бо міські ринки пропонували багатий вибір найрізноманітніших товарів як вітчизняного, так і іноземного виробництва. Шляхта купує дорогі тканини, прикраси, зброю, будує нові будинки, палаци тощо. Вона весь час відчуває великий нестаток грошей. Проте одержати їх можна тільки з власного господарства шляхом посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим вже в другій половині ХV cт. грошовий оброк починає перевищувати натуральний. Але і цього феодалам було замало. В умовах невпинної гонитви за грошима феодали Литви і Польщі шукають нові форми господарювання й експлуатації селян.

У ХVІ ст. великого значення набули фільварки, що особливо поширились після Люблінської унії. Фільварк — це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Як ми вже говорили, фільварк засновувався на панщинній праці селян, і продукція в ньому вироблялася не тільки для внутрішніх потреб, але й на продаж. Під фільварки відводилися кращі землі: орні, сіножаті, місця з бортями, боброві гони тощо, які, як правило, відбирали у селян. При цьому селян зганяли з земель, або зменшували їхні наділи, або давали їм землю гіршої якості.

Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалася з 1557 p. У 1557 p. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки. (Волока або лан — ділянка землі біля 17 га.) Волоку одержувало селянське господарство — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян.

Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» — близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася.

Слідом за великим князем запроваджувати «волочну поміру» і створювати фільварки почали в усе більшій кількості великі й дрібні феодали. Внаслідок реформи тільки на Волині площа селянських земель протягом 60—80-х років ХVІ ст. скоротилася на 50—60%, Такий самий процес відбувався і в інших місцевостях. Наприкінці ХVІ ст. фільварки з’явилися в Закарпатській Україні. Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобережній Україні й зовсім їх не було на Буковині.

На початку ХVII ст. в Україні тільки 15% селян мали наділ більше півлану. Третина була малоземельною або безземельною.

Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не може бути.

Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволодінню і взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство.

Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збіль­шити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському господарстві.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев’яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало.

Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в Костянтинівському і Степанському ключах (група маєтків) князя Острозького в 1615 p. було 300000 пудів хліба (пуд — 16 кг). Більшу частину хліба або переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки.

У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися табунним конярством для продажу коней, з’яви­лось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо.

В бджільництві поряд з бортництвом з’являється і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди.

Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615 році дали 2000 злотих доходу.

У зв’язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству, рибоводству, мисливству тощо.

Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною.

Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав. Шляхтич мав право не тільки продати і купити селянина, а й засудити його на смерть. Селян заковували в кайдани, вішали, цькували собаками, саджали на палі, четвертували, відрізали їм вуха, носи, спалювали на вогнищах. Усі сучасники підкреслювали повне безправ’я селян у Польщі й Литві. Один із сучасників писав, що пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті ... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати … і хоч без жодної причини убивають, не несуть за це ніякої кари». В багатьох господарствах становище селянина нічим не відрізнялося від долі раба. Розкладу цехової організації ремесла сприяв також тиск, який цехи зазнавали ззовні, з боку позацехових ремісників (партачів). Кількість їх дедалі зростала як за рахунок ремісників, що приходили з села, так і підмайстрів, які тепер не могли стати цеховими майстрами. У першій половині ХVІІ ст. партачі, наприклад, у Львові становили 40% від загальної кількості ремісників. Між цехами і партачами точилася жорстока боротьба. В ХVІ — першій половині ХVІІ ст. в Україні з’являється багато таких купців-підприємців. Вони об’єднували окремих ремісників-партачів і засновували типову розсіяну мануфактуру, тобто капіталістичну кооперацію. Спочатку тут ще не було поділу праці, але з часом, зі зростанням попиту, кількості робітників упровад­жується і поділ праці на окремі операції. Це, що стосується виникнення розсіяної мануфактури. Централізована мануфактура часто виникала на базі цехової майстерні, де також з’являється поділ праці. Мануфактура відрізняється від майстерні ремісника більшою кількістю робітників і технічним поділом праці.

У ХVІ—ХVІІ ст. з’явилися централізовані мануфактури у таких галузях, як виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, виготовлення виробів із скла, паперу тощо. На всіх цих підприємствах поряд з примусовою працею застосовувалась у великій кількості й вільнонаймана. Все це свідчило про появу капіталістичних відносин. Але треба сказати, що мануфактур в Україні в цей час було значно менше, ніж в Західній Європі, вужчим був ринок збуту і т. ін.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур, спеціалізація окремих районів на виробництві одного продукту мали наслідком територіальний поділ праці, ознаки якого виразно виявилися в Україні в XVI — першій половині XVIІ ст. Галичина, Волинь, частина Київщини були районами виробництва зерна. Звідси хліб йшов у інші райони України і за кордон.

Районами розвинутого скотарства були Південне Лівобережжя, Поділля, Галичина, Волинь, Київщина.

Визначилися райони мисливства, виробництва солі, заліза, залізообробної промисловості (Волинь, Чернігівщина, північ Київщини), виробництва селітри, лісових промислів, вівчарства і виробництва смухів, ковдр, килимів тощо