Подольська - Філософія, 2006

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: ось камінь, якому бути на покутті» [16].

феодального устрою супроводжувалась зростанням революцій% ного руху проти кріпацтва і самодержавства, а також національ% ного пригноблення українського народу з боку російського ца% ризму. Такі соціально%політичні процеси сприяли загальному піднесенню суспільного життя, розвитку української національ% ної культури. В цей час відкрилися Харківський (1805) та Київсь! кий (1834) університети, де працювали талановиті вчені, які зро% били вагомий внесок у розвиток окремих галузей науки, а також сприяли зацікавленості в загальнофілософських проблемах.

У цей час відбувається поляризація сил феодально%монар% хічної системи, якій сприяв прискорений розвиток української культури та літературної мови, в Україні та Росії провадяться дискусії, суперечки про українську мову і літературу та їх місце у розвитку українського народу. Починає помітно розвиватися українська література, публікуються твори таких видатних пись% менників, як Котляревський, Гулак%Артемовський, Глібов та ін.

Пануючій у дореформений період релігійно%ідеалістичній філософії в різних її різновидах і течіях, починаючи від відверто містичної (масонства) і закінчуючи тривіальною ме% тафізикою, протистояли матеріалістичні вчення. Матеріалі% стичні ідеї в цей час поширюються, як правило, у нефіло% софських сферах духовної діяльності – науці, літературній критиці, художній творчості.

Початок XIX ст. ознаменувався значним поширенням в Україні ідей кантіанства, фіхтеанства, шеллінгіанства. Філо% софська думка цього часу містила в собі як складові структурні елементи: 1) пануючу релігійно%ідеалістичну філософію; 2) філо! софію просвітників, що незалежно від свого загального характе% ру – матеріалістичного чи ідеалістичного виступала як опози%

381

Є. А. Подольська «Філософія»

ційна щодо пануючого тоді суспільно%політичного ладу, бо праг% нула так чи інакше модифікувати його; 3) природничо!науковий матеріалізм; 4) філософсько!соціологічні погляди дворянських революціонерів і революційних демократів. Звичайно, розгляд філософської думки в Україні у XIX – на початку XX ст. неми% нуче веде до врахування процесів, які відбувалися у філософсь% кому житті інших народів, особливо російського.

Відкриття Харківського університету пов’язане з діяльністю Василя Назаровича Каразіна (1773–1842) – видатного суспіль% ного діяча і винахідника, енциклопедично освіченого вченого, прихильника Просвітництва, українського Ломоносова як його називав Герцен.

Каразін звертається з листом до царя Олександра І, в яко% му викладає свої погляди на шляхи розвитку народної освіти, і починає складати проект її організації в Росії. Керівним ор% ганом Міністерства народної освіти була Комісія училищ, потім перейменована в Головне управління. В Комісії було вирішено розділити країну на шість навчальних округів і в центрі кожного з них заснувати університет, розширену ме% режу гімназій, у губернських містах створити мережу повіто% вих і парафіяльних училищ.

На самому початку діяльності Комісії училищ В. Н. Каразін за участі членів цієї Комісії розробив спільний «План народно% го виховання», «Спільний план гімназій», проект спільного ста% тусу університетів. В. Н. Каразін не забув і про рідну Слобідсь% ко%Українську губернію. Він приділяє велику увагу планам організації викладання в Харківському університеті, пише про намічені до відкриття факультети, професуру, помірний склад студентів і підкреслює, що харківські студенти будуть «різно% чинцями», але становище їх в університеті повинне бути абсо% лютно рівноправним і відрізнятися вони будуть тільки здібно% стями. У сорока восьми параграфах «Накреслень...» Каразін докладно описав структуру університету. В університеті наміча% лося відкрити не факультети, а дев’ять відділів: відділ загаль% них пізнань, де студентам викладали б мови (особливо рідну), математику, фізику, історію, географію; і відділ «приємних ми%

382

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

стецтв», де вивчали б малювання, музику, танці, мистецтво вер% хової їзди та деякі види ручних робіт. Накреслювалося відкри% ти ще п’ять відділень: громадських пізнань, військових, лікарсь% ких, громадських мистецтв, богослов’я. При університеті планувалося відкрити два училища: «училище сільського домо% ведення» і школу ремісництва, рукоділля для «примноження вмілих ремісників і художників». Набирати студентів для уні% верситету Каразін запропонував із молоді, що закінчила гу% бернські народні училища, – Харківське, Курське, Орловське, Чернігівське, Полтавське та ін.

24 січня 1803 р. було видано указ, який дозволив відкрити університет у Харкові, одночасно було затверджено Харківсь% кий навчальний округ, попечителем якого було призначено польського магната С. Потоцького.

Каразін клопотався про влаштування ботанічного саду, ком% плектування університетської бібліотеки та підбір вітчизняних викладачів, що не сподобалося Олександру І. Тому в 1804 р. В. Н. Каразіна було несправедливо звинувачено у витраті уні% верситетських коштів і позбавлено права втручатися в справи університету.

17 січня 1805 р. завдяки зусиллям професорів І. Ф. Тимковсь% кого і І. С. Рижського було відкрито університет. В. Н. Каразіна, тяжко пригніченого морально, не було на відкритті універ% ситету. Рада університету одноголосно вибрала його своїм почесним членом, а в 1905 р. на кошти громадськості йому було споруджено пам’ятник.

На початку XIX ст. в Європі набувають поширення і попу% лярності ідеї представників німецької класичної філософії: Кан% та, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, які поступово проникають і в Ук% раїну. Велика роль у їх популяризації належала П. Лодію, Л. Якобу, В. Довговичу, Я. Рубану.

Яків Рубан вперше переклав Канта російською мовою: у Миколаєві в 1903 р. було опубліковано книгу «Кантово обо% снование для метафизики нравов». У Харкові Л. Якоб опублі% кував два підручники з логіки у кантівському дусі. В Угорській Україні популяризує Кантові ідеї В. Довгович.

383

Є. А. Подольська «Філософія»

Помітний слід в історії філософської думки в Україні за% лишив Петро Дмитрович Лодій із Закарпаття. Він активно виступав за розвиток науки і просвіти, гостро критикував ре% акціонерів, які заперечували читання лекцій з філософії у ву% зах. Під впливом Канта професор Лодій формулює питання філософії: Що може людина знати? Що повинна робити? На що сміє сподіватися? Що є людина? У філософських погля% дах Лодія значне місце посідають і матеріалістичні елементи. Намагаючись вести залежність усіх психічних явищ від діяль% ності мозку, професор стверджував, що матеріалістичний світ існує незалежно від людської свідомості. Він піддав критиці поняття Канта про філософську науку як науку розуму, що складається з одних узагальнень.

Лодій критикував і теорію пізнання Канта, засуджував дум% ку про мислення, що незалежне від буття. Значна заслуга Ло% дія полягає в тому, що він уже тоді вбачав у кантівській теорії пізнання шлях до заперечення об’єктивного існування речей. Чуттєві поняття Кант відривав від зовнішніх предметів і відтак дійшов висновку про неможливість пізнання предметів об% ’єктивної дійсності. Критикуючи ідеалістичні положення філо% софії Канта, Лодій, однак, не звернув уваги на таке поняття кан% тівської теорії, як існування світу поза нашою свідомістю.

Запрошений у Харківський університет професор Йєнсько% го університету Йоган Баптист Шад (1758–1834) у своєму курсі об’єднував кантівську етику, фіхтеанську ідею про то% тожність суб’єкта і об’єкта і «філософію одкровення» Шеллін% га. Якщо в практичній кантівській філософії йому імпонує філо% софія свободи, проголошення людини та її гідності вищою цінністю, то в теоретичній філософії його відштовхує прини% ження розуму, яке відкриває шлях до віри й авторитету.

У Харкові Шад видав латинською мовою «Природне пра% во», «Логіку». Він вважав, що міркування Канта про немож% ливість «пізнання речей у собі», а також про «антиномічність» і суперечність розуму у своїх спробах проникнути в суть речей заперечують перспективу будь%якого вірогідного пізнання. На% магання Канта досягти пізнання у формах «практичного розу%

384

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

му» не задовольняють Шада, тому він починає шукати інші шляхи до розв’язання логіко%гносеологічних проблем.

Якщо діяльність розуму обмежена досвідом явищ, а досвід суперечливий, то і розум виявляє безліч суперечностей. Але свідомість, мислення людини не в змозі задовольнитися тільки суперечностями, тому прагне до їх подолання, об’єднуючи про% тилежності. Все це за допомогою понять здійснює розум, але формально. Розум як здатність ідей вносити у світ справжню гармонію, єдність дійсно у змозі пізнати «надчуттєве», «абсо% лютне», «речі в собі». Шад наділяє розум пізнавальною здатні% стю і не хоче його обмежувати, усуває межу, встановлену Кан% том, між практичним і теоретичним розумом. Судження як основна форма пізнання виявляє дійсні стосунки речей і по% стає як фундамент для утворення категорій. Так Шад намагаєть% ся подолати Кантову помилку розгалуджування суб’єкта і об% ’єкта, апріорного характеру категорій. Категорії у нього визначають види і форми суджень. Розглядаючи співвідношен% ня «теоретичного» і «практичного» розуму, він стверджує, що у формі мислення розум трансформує реальне в ідеальне, а у формі хотіння – навпаки, тому діє загальний «закон гармонії між ідеальним і реальним». Керуючись ідеями, людина пізнає речі самі по собі. Світ є відображенням абсолютного розуму. Самі речі за своєю природою відповідають ідеям, ідеї ж є істи% ни, вічні форми будь%якого буття.

Шад будує діалектичну концепцію натурфілософії. Діалек% тичний метод, застосований Фіхте до аналізу діяльності «Я», Шад поширює (спираючись на Шеллінга) і на аналіз природ% них процесів. Як і Шеллінг, Шад намагається подати природу як цілісний абсолютний організм, яким керує любов – особли% ва творча сила. За Шадом, природа – самостійна реальність, що розвивається.

Навколо Шада згрупувалася група талановитих учнів, ба% гато з яких зробили вагомий внесок в історію української філо% софії. Це – професори О. І. Дудрович, М. Г. Білоусов та ін.

Ряд українських філософів цього періоду були послідовни% ками натурфілософії Шеллінга. Так, Д. Велланський застосовує

385

Є. А. Подольська «Філософія»

ідеї натурфілософії Шеллінга до фізіологічних та фізичних роз% робок. О. Дудрович, учень Шада, надає філософії Шеллінга ре% лігійного забарвлення. Ідеї Шеллінга пропагують Й. Кронеберг, К. Зеленецький.

Набувають поширення в Україні і філософські погляди Гегеля. Професор Київського університету О.М. Новицький (1806– 1884) стверджував, що філософія – найвищий прояв духу, але

піраміду ідей увінчує все ж ідеал святого.

Релігія – це допомога Божа людському родові. Вона тільки ставить філософські питання, але не розв’язує їх. Філософія освітлює дух світлом чіткої думки. Народжуючись із себе, свідомість обмежується сторонніми предметами пізнання і, відбиваючись від них до себе, робить із себе центр, а з інших предметів – периферію пізнання. Але дійсно буття не залежить від свідомості. Філософія як наука має своїм змістом загальні закони і форми буття. Як знання загального, вони народжені розумом, а не досвідом, і виявлені в ідеях. Світ ідей – батьків% щина філософії. За сутністю та діалектичним рухом думок філо% софія відображає єдність і систему розуму, за формою ж і ме% тою викладу вона є відображенням логічних форм розуму.

У гегелівському ж дусі визначає Й. Г. Михневич філософію як науку про загальні засоби та вічні закони. Він розкриває її зміст за схемою певної феноменології. Згідно з Й. Михневичем, джерелом філософії є свідомість, яка пройшла головні стадії роз% витку і перетворила їх в об’єкт дослідження. Повернення свідо% мості до самої себе і є філософія. Наслідуючи Гегеля, Й.Михне% вич показує, що філософське знання за змістом об’єктивне, предметне, а за формою – суб’єктивне, бо розкриває свою діяльність у трьох аспектах: у русі від «Я» до «не%Я», до світу, від «не%Я» до «Я» і від світу і людини до Бога як першопричи% ни всього існуючого. Завдання філософії, за Й. Михневичем, полягає у розв’язанні трансцендентно%метафізичних питань про Бога, світ і людину, про «душевні» основи знання.

З критичних позицій засвоїв систему Гегеля С. С. Гогоць/ кий (1813%1889), доцент філософії Київського університету св. Володимира, автор першої у Росії філософської енциклопедії,

386

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

чотирьохтомного «Філософського лексикону». Позитивною він вважає думку Гегеля про те, що весь світ наповнений розумом і виявляє у всій різноманітності часток єдиний верховний план, мету. Бере на «озброєння» Гогоцький і діалектичний ме% тод, який, на його думку, дає змогу побачити світ як єдиний гармонійний живий організм, а розвиток людського духу – як історичний процес. Разом з тим він критикує твердження Геге% ля, що абсолютне мислення реалізується в індивідуальному мисленні, що божественне іманентно властиве нашому мислен% ню. Гогоцький виступає проти спроб виведення конкретного суб’єкта з «абстрактних категорій», які визначають собою сутність предмета, але не можуть створити сам суб’єкт. Гогоць% кий прагне поєднати гегельянство з атеїзмом, встановлюючи межі діалектичного методу, виносячи «за межу» Бога і суб’єкта як живу, індивідуальну енергію.

Ідеями Гегеля переймалися також М. Лунін, А. Рославський, Петровський, І. Скворцов та інші.

У першій половині XIX ст. на Україні значно поширюють% ся просвітницькі погляди, виразники яких викривали самодер% жавство і кріпосництво, обстоювали капіталістичний шлях роз% витку. Філософсько%соціологічні погляди ідеологів просвітництва були неоднорідні. Одні з них (О. В. Духнович, В. Н. Каразін, П. П. Гулак%Артемовський, Г. Ф. Квітка%Основ’я% ненко, Є. П. Гребінка та інші.) виступали з позицій ідеалізму, другі (І. М. Ланге, І. Ф. Тимковський, І. С. Рижський, М. Г. Біло% усов та інші.) – з позицій деїзму, або стихійного матеріалізму.

Професор політичної економії Харківського університету Т. Ф. Степанов (1795–1847) та предводитель Глухівського дворян% ства О. Маркевич (1790–1860) підкреслювали необхідність поши% рення грамоти серед народу і поєднання освіти з вихованням.

Українські літератори І.Котляревський (1769–1838), П. Гу% лак%Артемовський (1778–1843), Є.Гребінка (1812–1848) захи% щали інтереси народу, вимагали скасування кріпацтва.

Помітну роль у поширенні ідей Просвітництва за цих часів на західно%українських землях відігравала група українських письменників і громадських діячів, яка ввійшла в історію під

387

Є. А. Подольська «Філософія»

назвою «Руська Трійця» – М. Шашкевич (1811–1843), І. Ваш% левич (1811–1855), Я. Головацький (1814–1888) – і виступали проти сваволі польської і української шляхти.

Переважна більшість просвітників зосереджувала свою ува% гу на соціальних проблемах, лише деякі з них (І. С. Рижський, І. Ф. Тимковський, Т. Ф. Степанов, О. В. Духнович) звертали% ся до спеціального аналізу філософських проблем.

І.С. Рижський (1761–1811), професор російської словесності, перший ректор Харківського університету, у своїх працях «Умос% лов’я, або Розумова філософія», «Введення до кола словесності», «Наука віршування», «Про пізнання, що властиве уявленню» за% хищає матеріалістичну теорію пізнання. Він визнавав пер% винність матеріальної природи щодо людської свідомості. На його думку, будь%яке пізнання розпочинається з почуттів. Заці% кавленість, користь і необхідність змушують людину заглиблю% ватися у пізнання оточуючих речей. Природа у своїй великій різноманітності подібна до багатої за змістом книги, з якої лю% дина здобуває знання, збагачуючи свій розум. Великий внесок зробив харківський професор у розвиток мов. Він вважав, що багатство мови багато в чому залежить від рівня розвитку науки, філософії, літератури, а також від відмітних рис кожного народу. Мова – є одне із необхідних знарядь взаємозв’язків людей.

І.Ф. Тимковський (1772–1853) у своїх працях заперечує

розрив сутності і явища, критикує агностицизм. Просвітники%ідеалісти Т. Ф. Степанов (1795–1847), О. В. Дух/

нович (1803–1865), розглядаючи гносеологічні проблеми, обґрун% товували насамперед, єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні, критикували абсолютизацію як «досвідного», так і «те% оретичного» знання. Під впливом ідей французького Про% світництва XVIII ст. О. В. Духнович у розумінні сутності люди% ни переходить від телеологізму до раціоналізму, утверджуючи визначальну роль ідей у розвитку суспільства. Не Бог визначає життя людини, а її розум, який залежить від виховання.

Урозробці проблеми походження людини і суспільства

Й.М. Ланге, І. Воронов, І. Ф. Тимковський спиралися на ідеї французьких просвітників, зокрема на теорію «природного

388

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

права» і «суспільного договору». Посилаючись на подвійну природу людини (фізичну і духовну), вони, одначе, на відміну від тих ідеалістичних просвітників, які вважали духовну при% роду божественною, називали духовність природною, яка може виявлятися лише у суспільстві.

У II половині XIX ст. офіційно пануючим напрямом філо% софської думки в Україні був ідеалізм. Його сповідували про% фесори філософії Київської духовної академії, Київського, Хар% ківського, Одеського університетів та інших навчальних закладів, такі як П. Д. Юркевич, М. Я. Грот, О. О. Козлов, В. В. Лесевич, О. М. Гіляров, П. І. Ліницький та ін. Одні з них пропагували об’єктивний ідеалізм православно%релігійного ха% рактеру, інші схилялися до неокантіанства, махізму, позитивіз% му. Вони заперечували матеріалістичне вчення про об’єктивність законів природи, часу та простору. Професор Київського уні% верситету Г. І. Челпанов у своїх публічних лекціях у 1899 р. твердив, що «простір такий же суб’єктивний, як кольори та звуки, а час існує лише у нашій свідомості». Принцип причин% ності вони підмінювали телеологією, покладаючись лише на розум та волю творця.

Професор Київського університету М. І. Костомаров роз% глядав усі явища матеріального світу як втілення Божої ідеї, а пізнання розумів як розкриття духовного у фізичному. П. І. Ліницький виступав з критикою матеріалізму, обмежував предмет філософії теорією пізнання, а завдання філософії вба% чав у виділенні та відмежуванні того, що притаманне суб’єкту пізнання, від того, що належало об’єкту.

Але ж незважаючи на те, що у філософії України доміну% вали ідеалізм і релігія, уже в першій половині XIX ст. зміцню% ються позиції матеріалістичної філософії. Матеріалістичні ідеї у деїстичній формі розвивають викладач філософії Харківської гімназії М. П. Любовський, професор Харківського університе% ту Л. Г. Якоб (1759–1827), П. Д. Лодій (1764–1829), який ос% танні роки свого життя працював у Петербурзі.

У II половині XIX ст. у зв’язку з філософським осмислен% ням розробок природознавців матеріалістична лінія набула

389

Є. А. Подольська «Філософія»

сили і обґрунтування. Одна з важливих особливостей розвит% ку матеріалістичної філософії на Україні у XIX ст. полягала в тому, що через обмеження, а то й пряму заборону викладання її у вищих учбових закладах матеріалістичні погляди пропагу% валися у певній частині праць природодослідників%матері% алістів – математиків, фізиків, хіміків. Саме через це природ% ничо%науковий матеріалізм посідає таке почесне місце в історії матеріалістичної філософської думки в Україні.

Велику роль у захисті і розробці матеріалістичної тра% диції відіграли вчені%природознавці, які працювали в Ук% раїні: А. П. Шимков, О. С. Шкляревський, П. І. Ковалевсь% кий, В. Я. Данилевський та ін.

Професор Харківського університету Андрій Петрович Шимков доводив, що чуття і свідомість людини взагалі вини% кають завдяки органам чуття й мозку і відображають дію об% ’єктивної реальності на нас. Світ, за Шимковим, пізнаваний, наукові істини є «точне відображення дійсності». Він визнавав наявність у природі невідхильної детермінованості, яка виклю% чає щось безпричинне, «чудодійне». Він критикував кантівсь% ке розуміння причинності та закономірності як апріорних форм людської розсудливості.

Щодо критики ідеалізму і пропаганди в Україні матеріалі% стичних поглядів на природу важливими були праці професо% ра медичної фізики Київського університету Олексія Сергійо/ вича Шкляревського, який доводив матеріальність світу та взаємний зв’язок його явищ. Формами існування матеріально% го світу він вважав простір, час і рух.

Шкляревський виступав проти захоплення спіритизмом, характеризуючи його як містику, несумісну з наукою. Він за% перечував також віталістичну концепцію у біології.

Біологи%матеріалісти в Україні головну увагу звертали на обгрунтування положення про мислення як функцію головно% го мозку. Професор Харківського університету Павло Іванович Ковалевський у праці «Основи механізму душевної діяльності» відзначав матеріальну обумовленість психічної діяльності, вка% зував на «значення корки як центру свідомих явищ або уяв%

390