Подольська - Філософія, 2006

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

лень». Посилаючись на Сєченова, він писав, що наші знання виникають внаслідок дії зовнішнього світу на органи чуття і через них – на головний мозок.

Особливе значення для формування науково%матеріалі% стичного світогляду в Україні мали труди і педагогічна діяльність професора фізіології Харківського університету

Василя Яковича Данилевського (1852–1939), який застосову% вав закон збереження енергії до фізіологічних процесів у тва% ринному організмі. Він закликав відмовитись від вчення віталістів, від різних «життєвих духів», від уявлень про поход% ження м’язової (і нервової) сили з абстрактних засад і стати на грунт точних наукових методів і положень у непорушній впевненості, що «явища органічного життя цілком підкорю% ються загальним космічним законам». Причинність та зако! номірність, на думку Данилевського, не вносяться людиною у навколишні явища, а властиві, притаманні самому об’єктивно% му світу. У статті «Почуття і життя» вчений розглядає зако% ни логіки як «відображення законів природи». Органічну при% роду Данилевський розглядав з позицій дарвінізму, підкреслюючи безперервну «диференціацію примноження та ускладнення відмітних ознак». Обумовлюючою силою в цьо% му розвитку є зовнішнє середовище. У своїй праці «Досліджен% ня впливу головного мозку на дихання і кровообіг» Дани% левський доводить, що психічне є лише суб’єктивною формою фізіологічних процесів, які відбуваються у вищих відділах нервової системи за типом рефлексів.

Матеріалістичну традицію розвивали і вчені%природознавці: у Харківському університеті – Т. Ф. Осиповський (1765–1832), П. М. Шумлянський (1750–1821), О. І. Стойкович (1773–1832), Л. С. Затеплінський (1796–1834), В. І. Лапшин (1809–1888), А. Ф. Павловський (1787–1857), Н. М. Архангельський (1787– 1857); у Київському університеті – М.І.Козлов (1814–1889), М.О.Максимович (1804–1873).

Природодослідники О. І. Стойкович, М. О. Максимович та інші, вирішуючи філософські проблеми природознавства, запе% речували релігійні вчення про Землю як центр світобудови.

391

Є. А. Подольська «Філософія»

Вони обстоювали думку про принципову можливість пізнан% ня людиною оточуючого світу.

Отже, передові вчені України обстоювали і розвивали ма% теріалістичні традиції у природознавстві. У другій половині XIX ст. в Україні з’явилася ціла плеяда видатних мислителів, які на рівні знань свого часу зробили свій внесок у розвиток передової філософської думки.

Поряд з творами передових мислителів, що розповсюджува% лися університетськими філосо% фами, окремими кафедрами вузів та літературно%науковими журна% лами («Украинский вестник»), певне значення у поширенні та

пропаганді ідей філософсько%соціологічного характеру мала усна поетична творчість українського народу і ті нечисленні твори, які належали вільнодумцям з глибин народних мас.

Яскравим прикладом рукописного філософського твору є «Исторический рассказ природных, или коренных, жителей Малороссии Заднепровской» селянина Семена Микитовича Олійничука, який за розпорядженням царя був ув’язнений у Шлісельбурзьку фортецю і там загинув. У цьому творі, що є зразком народного вільнодумства, Олійничук пише про діалек% тичну природу світу, зокрема суперечливість речей. Він вважає, що необхідно, пізнаючи явища дійсності, враховувати всі їх сторони. Творцями історії, на його думку, є народні маси, тому знати її необхідно задля того, щоб розуміти минуле і прозира% ти у майбутнє

Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) був одним з перших українських діячів, які звернули увагу на пролетарі% ат, показали тяжке економічне становище робітничого класу. Він особисто був знайомий з Марксом і Енгельсом. Разом з О. Терлецьким Подолинський у Відні друкує соціалістичну літе% ратуру, серед інших – і свої власні твори: «Про бідність», «Па% рова машина». У другій половині 70%х років у Женеві виходять його праці, в яких висвітлюються докорінні проблеми соціаль%

392

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ного розвитку України, а також загальні питання соціологи («Ремесла і фабрики на Україні», «Життя і здоров’я людей на Україні». «Про багатство та бідність» тощо). Виступаючи за знищення експлуататорської держави, революційний демократ не поривав з утопічним соціалізмом; вважаючи селянство го% ловною революційною силою, не визнавав необхідності вста% новлення диктатури пролетаріату.

Подолинський визнавав матеріальну єдність світу і вічність Всесвіту. У природі, вважав він, існують тільки ті сили, які нау% кою зводяться до різних форм руху матерії. Як матеріаліст По% долинський надавав великого значення закону збереження і перетворення енергії, еволюційній теорії Дарвіна, засуджував мальтузіанство. Він виступав проти реакційних ідеологів, які пропагували «корисність» війни, був пов’язаний з утопічним соціалізмом та народництвом. Майбутнє суспільство уявляв як федеративний союз окремих громад, що мають самоврядування.

Поет, байкар та мислитель Павло Арсенійович Грабовський

(1864–1902) засуджував експлуатацію та грабіжницьку політи% ку відносно селянства, виявляв класові антагонізми в українсь% кому суспільстві, критикував ідеалістичні абстракції, релігійні погляди, позитивно оцінював англійський та французький ма% теріалізм. Явища природи та суспільства він розглядав у пост% ійному розвитку. Історію розумів як закономірний процес по% ступового руху.

Іван Якович Франко (1856–1916) був видатним письмен% ником, вченим%літературознавцем, істориком, економістом та філософом. 1893 року у Відні йому було присуджено ступінь доктора філософії, а 1906 року Вчена рада Харківського уні% верситету надала йому почесного звання доктора російської словесності.

Постать Франка дійсно є видатною, а світоглядна позиція досить складною. Філософські, соціально%політичні, етичні та естетичні погляди Франка грунтують% ся на виборі новітніх наукових фактів,

393

Є. А. Подольська «Філософія»

використанні ідей представників позитивізму, раціоналізму, ан% тропологічного напряму в теорії культури, ідей американсько% го економіста Генрі Джорджа, економічних ідей Маркса та про% грами галицьких соціалістів.

Франко був переконаний в однобічності як матеріалізму, так і ідеалізму, авторитетом для нього в царині філософії є «позитивна філософія, що базується на найцікавішому при% родному знанні».

Він скептично ставиться до філософських вчень Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, вважаючи їх суто розумовими конструк% ціями, які не базуються на наукових фактах, емпіричних досл% ідженнях. Маркса ж цінує не як філософа, а як вченого%еконо% міста, котрий дослідив економічні підвалини капіталістичного суспільства, виділивши в ньому істотні предметні зв’язки – економічні відносини.

Сам Франко визначає свою світоглядну позицію як раціо% налізм, тобто такий підхід до речей, явищ дійсності, коли факти позитивних наук вважаються достатнім підґрунтям для їх існу% вання і розвитку. На думку Франка, матерія є первинною, а свідомість – вторинною. Попри всю свою різноманітність при% рода – єдина, у ній відбувається лише перехід однієї форми ма% терії в іншу. Визначаючи якісну різницю між органічним та не% органічним світом, Франко показував їх єдність. Для пояснення явищ природи не потрібно залучати ніякі надприродні містичні сили, бо вона підкоряється об’єктивним законам розвитку.

Франко виступав проти твердження ідеалістів про неза% лежність людської свідомості (душі) від матерії (або тіла), дово% див, що індивідуальна свідомість (одиниця) передує колек% тивній свідомості (здруження), що свідомість є наслідком діяльності центральної нервової системи. У матеріалістичному дусі вирішував Франко і питання про пізнаванність світу. Пізнання він розумів як відображення зовнішнього світу лю% дини, засуджував агностицизм.

У працях «Що таке прогрес?», «Роздуми про еволюцію в історії людства» він намагався простежити розвиток від живої природи, від простих частинок живої матерії до людини. Ідею

394

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

розвитку він поширював і на суспільство, де один суспільний лад змінюється іншим, більш прогресивним.

Франко визнавав об’єктивну закономірність суспільного роз! витку. Історія, писав він, «має свої закони, по яких котиться вічно і неоглядне». Він засуджував суб’єктивно%ідеалістичні, волюнтаристичні погляди на історію суспільства як наслідок діяльності видатних осіб, вважаючи, що «великі королі, пол% ководці і завойовники не тільки не «робили» і не «роблять» історію, а навпаки, історія породила їх самих». Творцями історії Франко називав трударів. Викладаючи своє розуміння розвитку людського суспільства, Франко бере за основу «за% гальні закони еволюції в органічній природі». Франко вважав, що у суспільстві боротьба за існування відбувається у двох формах – «одиничній» і «дружній», як наслідок здруження «одиниць» і «спільності праці».

В умовах соціального і національного гноблення населення України Франко спрямовує свою діяльність на підвищення національної самосвідомості народу. Він хотів бачити Україну серед розвинутих висококультурних націй Європи. Слід відзна% чити, що, приділяючи велику увагу національному питанню у розвитку суспільства, Франко ніколи не протиставляв українсь% ку націю іншим, у його творчості й натяку немає на якусь її «винятковість» або «місію».

Моральним ідеалом для Франка є всебічно вихована осо! бистість, її повна свобода. Заперечуючи «всяку владу людини над людиною», він стверджує природне прагнення людини до добра. Гуманізм і солідарність, на його думку, характеризують моральний прогрес.

Як публіцистичні, так і художні твори Франка просякнуті атеїзмом. У церковниках він вбачав розповсюдників темряви та неуцтва, душителів науки і культури. У статті «Католичний панславізм» він називає католицизм заклятим ворогом слов’% янства. Він доводить, що релігія виникла на певному етапі сус% пільного розвитку, коли люди повністю залежали від стихійних сил природи.

395

Є. А. Подольська «Філософія»

Леся Українка – Лариса Петрівна Ко% сач (1871–1913) посідає гідне місце серед українських письменників, бо зробила значний внесок у скарбницю української філософської думки, сягнувши вершин людського духу. Характерними особливо% стями її світогляду є віра в пізнавальні можливості розуму, історичний оптимізм. У статті «Утопія у белетристиці» Леся Ук% раїнка аналізує причини виникнення і

розвитку утопічних поглядів, теорій і показує, що вони народ% жені абстрактним розумінням людьми матеріального світу, що їх оточує, і свідчать про відрив мислення від дійсності; неспро% стовним доказом правильності матеріалістичного світорозумі% ння є трудова діяльність.

Визнаючи матерію первинною, незалежною від людей і людського «Я», Леся Українка вважала свідомість, дух вторин% ним, залежним від матерії. Причому свідомість породжується матерією, є її продуктом. Вона відкидає релігійно%ідеалістичне вчення про «божественне» походження свідомості, про Бога як першооснову всього існуючого. Поглядам Лесі Українки влас% тиві елементи діалектики, яку вона розглядала як метод підхо% ду до вивчення явищ світу, метод розкриття істини шляхом суджень і пізнання. Обґрунтовуючи, наприклад, у праці «Ста% родавня історія східних народів» єдність мови і мислення, пись% менниця показує її нерозривний зв’язок з трудовою діяльністю людей. Взаємний зв’язок явищ дійсності, на думку Лесі Украї% нки, зумовлюється тим, що одні явища виступають як причи% на, а інші – як наслідок. Кожний попередній ступінь суспіль% ного розвитку є, за твердженням письменниці, причиною подальшого, більш високого етапу розвитку суспільства.

Леся Українка виступає проти метафізичних теорій, які вважають «мертвою матерію, твердять, ніби вона не розвиваєть% ся», і протиставляє їм діалектичний погляд, відповідно до яко% го все в природі і суспільстві вічно рухається і змінюється. Рух має еволюційну і революційну форму. У статті «Утопія в бе%

396

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

летристиці» надається великого значення еволюційній теорії Дарвіна для подальшого розвитку розуміння дійсності. Коли еволюційна теорія стала панівною в науці, тоді в белетристичній утопії, говорить Леся Українка, спущені «з неба... райські краї вже нікого не цікавили серйозно...» Разом з тим, вона відзна% чає обмеженість еволюційної теорії і показує, що розвиток на% вколишнього світу не зводиться до еволюційної форми, він починається тільки з неї і завершується докорінними якісними змінами. Розвиток і мінливість матерії означає, на думку Лесі Українки, безперервне відмирання старого і виникнення ново% го, передового, однак це нове виникає в надрах старого. В «За% мітках з приводу статті «Політика і етика» вона звертає увагу на те, що розвиток і якісні зміни не відбуваються водночас: поступово відмирає старе, народжується нове і це стосується всіх явищ природи і суспільного життя. При цьому, говорить вона, «не всі частки організму індивідуума і громади народжу% ються, розвиваються і вмирають рівночасно і рівномірно».

Леся Українка стверджувала: матерія, що є об’єктивною ре% альністю, існує вічно, знаходиться в безперервному русі і якіс% ному змінюванні. Це означає, що вона розвивається за своїми законами, незалежними від людини і людства, і тому для її по% яснення не потрібно залучати ні містику, ні інші вигадки мета% фізиків та ідеалістів.

Пізнавання навколишнього світу є, на думку Лесі Україн% ки, процес відображення в свідомості людини предметів і явищ матеріальної дійсності. Правильність наших знань про навко% лишню дійсність, вірогідність теорій контролюється життєвою діяльністю людей. Трудова діяльність не тільки перевіряє пра% вильність теорій, а є і початком пізнання.

Письменниця доводить, що у кайдани рабства заковано дух народу, що раб змирився зі своїм ганебним становищем, своєю долею невільника і навіть не протестує. Рабство свідоме – раб% ство найганебніше. Вона вірить у нездоланність людського духу, у визволення від рабства, покладаючи надії на соціальне і на% ціональне визволення саме українського народу. Цій ідеї виз% волення людини від духовного і соціального рабства і повинне

397

Є. А. Подольська «Філософія»

слугувати поетичне слово (цикли «Відгуки», «Ритми»). Вона намагалася поєднати красу з реальним життям, естетизувати буття, піднести дух люпини, її творчість, що здійснюється за законами прекрасного як розумного необхідного. Вирішальна умова створення невмирущих художніх цінностей, на думку Лесі Українки, полягає в соціальній активності, свідомій цілес% прямованості, поєднанні особистого з суспільним. Вона вказу% вала на вічну суперечність між високими покликаннями люди% ни і тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Мистецтво повинне відображати реальність. Одним з головних естетичних принципів Леся Українка вважала народність, вба% чаючи її в тому, щоб заглибитись в сутність народного життя, в буття і психологію трудящих. Народним вона вважала таке мистецтво, яке відображає дійсне життя, інтереси, прагнення, ідеали широких трудових мас. Ідеалом художнього твору для Лесі Українки є гармонійне поєднання поетичної мрії і правди життя в єдину гармонію. Справжній художній твір має бути «з тілом і кров’ю, з серцем і душею». Оскільки форма не є чимось байдужим до змісту, а сила і виразність змісту перебувають у прямій залежності від форми, та особливого значення набува% ють зусилля митця щодо втілення змісту в адекватну форму.

Прийшовши до марксистського розуміння розвитку суспіль% ства, Леся Українка єдиним засобом знищення експлуататорсь% кого ладу вважала соціальну революцію, була переконана в тому, що мирною проповіддю нічого досягти не можна.

Розвиваючи ідею національного визволення пригнічених народів шляхом боротьби, вона обґрунтувала думку про те, що з метою повсюдного знищення соціального і національного гноблення необхідно об’єднати зусилля пригнічених мас усіх народів. Особливо багато уваги Леся Українка приділяла дружбі слов’янських народів.

Наприкінці XIX ст. «одвічні» проблеми людського буття на% бувають особливої гостроти і соціального звучання. У цей час митці виявляють виняткову зацікавленість до переживань, вра% жень, потаємних закутків душі окремої людини. В їхніх творах соціальні проблеми відбиваються у духовному світі людини, а

398

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

узагальнена філософська інтерпретація суспільних явищ, осмис% лення людиною «одвічних» проблем свого життя починає відігравати провідну роль.

Почуття занедбаності, страху, безнадії, зануреності у свій внутрішній світ, відчуженості від проблем дійсності і прагнен% ня злитися зі світом природи характерні для творів П. Кар% манського, одного з визначних поетів мистецького гуртка «Молода муза».

Прикладом українського мистецького бунту є творчість М.Семенка (1892–1937) і В.Поліщука (1897–1942). Бунтові мистецькому імпонував бунт соціальний. Бунтівна душа шука% ла порідненості як у природі, так і в спільності.

Основний лейтмотив творів М. Куліша (1892–1934) – «мир у людях і людяність». Експресіонізм і актуальність піднятих про% блем, абсурдна дійсність нової соціальної системи і нестримне прагнення до її вдосконалення, моральна чистота людини й мо% ральна потворність системи – типові риси Кулішевих п’єс.

За символічною насиченістю творів, філософським узагаль% ненням образів твори М.Куліша близькі до новел В. Стефа/ ника. Для «малої» людини Стефаника на перше місце висува% ються не духовні, а «брутальні вимоги», у його новелах діти також часто постають як концентроване вираження безневин% ного страждання людини. Буття людини наповнюється змістом саме через дію. Через справу воно досягає гармонії зі світом. Праця і свобода, на думку письменника, нерозривні, тому сво% боду він не відділяє від причетності людини до світу речей. Тільки з втратою своєї справи, зв’язків із іншими людина втра% чає свою свободу. Без переживання дійсності свого життя, яке є щоденною справою, немає справжньої свободи.

Гідність простих людей виявляється не тільки через бунт проти несправедливості, а й у тому, що це люди, «котрі смерті не бояться» (оповідання «Камінний хрест», «Сини», «Мати»). У глибинах душі «малої» людини приховується складний і ба% гатий духовний світ, де живе тяжка тисячолітня історія наро% ду, його культура. ІІри першому ознайомленні з новелами Сте% фаника вражає безвихідь, у якій перебувають його персонажі.

399

Є. А. Подольська «Філософія»

Складається враження, що над людиною тяжіє приреченість, щось на зразок зашморга. Але далі відкривається парадоксаль% ний збіг: ця приреченість є приреченість на життя, що рівноз% начне смерті. Для людини Стефаникових новел проблема ви% бору життя і смерті не є дилемою. Автор ставить питання: чи варто жити таким життям, яким живуть його персонажі, і як треба жити, щоб бути собою? Справжнє існування людини виступає як гармонія «малого» і «великого» світів, де символом «великого» світу є саме земля: для селянина вона є колискою всього сущого – і домівкою, і матір’ю%годувальницею, і гордістю,

ібатьківщиною, без неї немає життя.

Уновелі «Новина» смерть як наслідок вчинку підкреслює значущість життя окремої людини, бо виявляє межі людського буття, його можливості і мету. Смерть як вихід із ситуації дис% гармонії «малого» і «великого» світів, незалежно від причин і характеру, є неминучістю, великим горем і водночас піснею життя, вираженням того, що істинність буття в гармонії.

Таким чином, в українській філософії XIX – початку XX ст.

ів теоретичній філософії, і природознавстві, і літературі на пер% ший план висуваються науково%освітні проблеми, питання сен% су людського життя, наукової та практичної діяльності.

Утой же час у другій половині XIX – початку XX ст., як відзначає Д. Чижевський, спостерігається певний «спад» у роз% витку української наукової філософії, що виявляється насампе% ред у розповсюдженні ідей механістичного вульгарного матер% іалізму, «вульгарного позитивізму» (ствердження неможливості будь%якого власного філософського пізнання) і «спеціалізму», що вимагав, щоб філософія займалась лише осмисленням про% блем спеціальних наук [42].

Але і в цей період багато українських вчених зробили значний внесок у розвиток вітчизняної суспільної думки. Це і видатний економіст М. Туган%Барановський (1865– 1919) та юрист Богдан Кістяківський (1868–1920), а також вчені І. М. Сєченов, І. І. Мечников, М. О. Умов, О. О. Кова% лівський, М. М. Бекетов та інші, що в різні часи працювали в навчальних закладах України.

400