Подольська - Філософія, 2006

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

вильній інтерпретації фактів навіть вченим із сміливим мислен% ням і тонкою інтуїцією» [41]. А взагалі представники цієї різно% видності суб’єктивного ідеалізму зводили енергію до відчуттів, а перетворення енергії – до зміни відчуттів. Зрозуміло, що цей висновок енергетизму цілком протилежний науці. Без сумні% ву, енергія взагалі не може існувати окремо від матерії, вона завжди виступає як одна з найважливіших властивостей ма% терії. Енергія – це кількісна міра руху, що виражає внутрішню активність матерії.

До фундаментальних положень філософського матеріалі% зму належить і теза про незнищуваність руху. Якщо рух являє собою спосіб існування матерії, якщо за межами руху неможливий ні один матеріальний об’єкт, то незнищуваність матерії означає так само і незнищуваність її невід’ємного ат% рибуту – руху. Заперечування якісної незнищуваності ма% терії веде до ідеалізму, бо для пояснення різномаїття форм руху залучаються ідеальні сили.

Історично заперечення якісної незнищуваності руху пов’я% зане з теорією «теплової смерті Всесвіту». У другій половині XIX ст. деякі фізики (В. Томсон, Р. Клаузіус) розширено тлу% мачили другий закон термодинаміки – закон зростання ент% ропії у замкненій системі. Вони стверджували, що всі види енергії з часом перейдуть до теплової, тепло ж поступово розс% іється у просторі, температура Всесвіту вирівняється і після цього ніякого взаємоперетворення енергії не буде – Всесвіт «помре». У такому Всесвіті не було б життя, планет, зірок – тільки молекули і атоми, які хаотично рухаються і заповнюють увесь простір. Висновок цієї теорії – неминучість моменту теп% лової рівноваги – не суперечив закону збереження енергії, але вказував на якісне виродження руху, зведення його до хаотич% ного теплового руху, нездатного здійснювати роботу. Теорія «теплової смерті» заперечує якісну незнищуваність руху і веде врешті%решт до ідеї творця Всесвіту, котрий у момент творен% ня світу «розрізнив» різні види енергії і «зарядив» ними Всесвіт. Тепер, мовляв, Всесвіт закономірно наближається до своєї смерті. Релігійно%ідеалістичне тлумачення другого першо%

431

Є. А. Подольська «Філософія»

початку термодинаміки використовують церковні діячі для підтвердження ідеї про Бога%першотворця.

Розвиток статистичної фізики Больцманом, термодинаміки відкритих нерівновісних систем І. Р. Пригожиним дозволив термодинамічно описати можливість процесів ускладнення матеріальних систем, їх розвитку, особливо якісної незнищува% ності форм руху матерії, тобто закласти теоретичну основу при% родничо%наукового спростування теорії «теплової смерті Все% світу». Спростування, звичайно, полягає не у відміні другого закону термодинаміки, а у принциповій можливості самодов% ільного ускладнення форм матеріального руху.

Різномаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноман% ітності можливе внаслідок саморозвитку матерії. Принцип само! руху вперше знайшов відображення у давньогрецькій філософії (Геракліт, Арістотель). Ідею саморуху розвивав і Ляйбніц, який розкрив у тілесній субстанції діяльний першопочаток. У річних формах принцип внутрішньої активності матерії і її саморуху обстоювали представники матеріалізму (Б. Спіноза, Дж. Толанд та ін.). Вчення про саморух матерії розробляли і французькі матеріалісти (Гольбах, Дідро, Гельвецій), Ньютон і деякі філо% софи%метафізики XVIIІ ст. Із заперечення саморуху робили висновок про наявність у всякого руху зовнішнього джерела (абсолютного першопочатку, Бога). Розгорнуту концепцію са% моруху і його модусів розробив Гегель, однак вони тлумачать% ся ним як форми самовиявлення абсолютної ідеї.

Джерелом саморуху виявляється суперечність між устален% істю і змінністю, складним і простим, старим і новим, прогре% сивним і регресивним. Так, механічному рухові притаманне протиріччя між змінним станом тіла у просторі й часі і зв’яз% ком цих станів. У розвитку живих організмів усталеність ви% являється у збереженні спадкових ознак, а змінюваність – у пристосуванні організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії – від механічного, квантово%фізичного (зміни у субатомних, атомних і молекулярних системах внаслідок нестійкості їх структур) і хімічного (процеси саморуху в каталітичних системах) до біо%

432

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

логічного і соціального рівнів. На хімічному, біологічному і більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить своє виявлення перш за все у відкритих і цілісних системах (організм, суспільство, біосфера), у яких відбувається не про% сто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який супровод% жується переходом до більш високого ступеня організації.

Усучасних дослідженнях сінергетики вивчаються фізичні, хімічні, біологічні системи, для яких характерні суперечності між стійкістю і нестійкістю, порядком і безладом, організацією і дезорганізацією. Внаслідок нестійкості, викликаної флуктуаці% ями і їх посиленням, виникає новий стійкий динамічний ре% жим, або структура. Перехід від однієї структурної організації матерії до другої характеризує процес ускладення форм орган% ізації матерії і руху, при цьому відбувається спонтанна самоор% ганізація матеріальних систем.

Суперечливість руху виявляється і в тому, що він являє собою єдність перервності і неперервності. Рух – це постійний, тривалий, безупинний процес змінювання матерії, але існує він лише у вигляді окремих, якісно відмінних одна від іншої форм; отже, неперервний потік руху матерії одночасно і перервний.

Уприроді є безліч якісно відмінних матеріальних систем, і кожна з них має специфічний для неї рух. Отже, рух матерії існує в різноманітних формах, розкриття взаємовідносин між якими має важливе значення, по%перше, для розуміння якісних відмінностей між формами організації матерії, а по%друге, – для виявлення матеріальної єдності світу. Форми руху матерії зна% ходяться у певній супідрядності, а тому їх можна класифікува% ти за деякою загальною ознакою. Відомо, що протягом історії філософії, починаючи ще з Арістотеля, неодноразово мали місце намагання класифікувати рух. Певна заслуга у цьому питанні належить Ф. Енгельсу, який у творі «Діалектика природи» го% ворить про існування таких форм руху:

механічного (просторове переміщення);

фізичного (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук, зміни агрегатних станів речовини);

хімічного (перетворення атомів і молекул речовини);

433

Є.А. Подольська «Філософія»

біологічного (обмін речовин у живих організмах);

соціального (суспільні зміни, а також процеси мислення). Серед основних форм руху матерії Енгельс розрізняв вищі

інижчі форми, які з необхідністю пов’язані одна з одною. Він відмічав, що елементи нижчих форм входять у вищі, ніби суп% роводжують їх. Намагаючись підкреслити цю обставину, Ен% гельс називав фізику «механікою молекул», хімію – «фізикою атомів», а біологію – «хімією білків». Хімію він визначав як «науку про якісні зміни тіл» [42] і наводив численні приклади, які свідчать про те, що хімічна форма руху матерії має справу з утворенням і руйнуванням молекул речовини.

Органічне життя неможливе без механічних, молекулярних, хімічних, термічних, електричних та інших змін, але й уся їх сукупність не становить основну ознаку біологічної форми руху. Хоч вона і містить у собі всі ці зміни, все ж якісно відрізняється від інших форм руху матерії.

Соціальна форма руху також містить у собі зміни, які харак% теризують більш «низькі» форми, але ні в якому разі не зводить% ся до них. Між формами руху існують якісні відмінності, а тому їх не можна ні відривати одну від одної, ні зводити одну до іншої. Це має велике методологічне значення, бо зрозуміти за% кономірності вищих форм неможливо, якщо не дослідити ті процеси, які відбуваються у їх фундаменті. Неможливо, наприк% лад, визначити сутність життя, не відшукавши його фізико% хімічну основу. Хімічний процес не зрозуміти без дослідження фізичного «підґрунтя».

Наукою було відкрито багато нових форм руху в мікро% і мегасвіті: рух і перетворення елементарних частинок, процеси в атомних ядрах. Тепер з основних форм руху можна виділити насамперед такі, що виявляються в усіх просторових масшта% бах і структурних рівнях матерії. До них належать: просторове переміщення механічний рух атомів, молекул, макроскопічних тіл, поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль, рух елементарних частинок; електромагнітна взаємодія; гравітацій% на взаємодія. Далі виділяють такі форми руху, які проявляють% ся на певних структурних рівнях у неживій і живій природі та

434

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

в суспільстві. У неживій природі – це передусім взаємодія, пе% ретворення елементарних частинок, атомних ядер. У результаті перерозподілу зв’язків між атомами в молекулах, зміни струк% тури молекул одні речовини перетворюються в інші. Цей про% цес становить хімічну форму руху. Для макроскопічних тіл – це теплота, процеси кристалізації, зміни агрегатних станів, структурні зміни в твердих тілах, рідинах, газах, плазмі. Геоло% гічна форма руху включає комплекс фізико%хімічних процесів, пов’язаних з утворенням найрізноманітніших мінералів, руд та інших речовин в умовах великих температур і тисків. Форми руху в живій природі включають у себе процеси, що відбува% ються як усередині живих організмів, так і в надорганізмових системах. Усі живі організми – відкриті системи. Постійно об% мінюючись речовиною і енергією з навколишнім середовищем, живий організм безперервно відтворює свою структуру і функції. Обмін речовин приводить до постійного самооновлен% ня клітинного складу тканин.

Найвищим станом розвитку матерії на Землі є людське сус% пільство з властивими йому соціальними формами руху. Ці форми руху безперервно ускладнюються з прогресом суспіль% ства. Вони включають в себе найрізноманітніші прояви цілесп% рямованої діяльності людей, всі соціальні зміни і види взаємодії між різними суспільними системами – від людини до держави і суспільства в цілому.

Звичайно, між усіма формами руху матерії існує тісний взає% мозв’язок. Він виявляється насамперед в історичному розвит% ку матерії та у виникненні вищих форм руху на основі віднос% но нижчих. Вищі форми руху синтезують у собі відносно нижчі. Важливо уникати як відриву вищих форм від нижчих, так і механічного зведення перших до других. Відриваючи вищі форми від нижчих, не можна пояснити їхнє походження і структурні особливості. Ігнорування якісної специфіки вищих форм руху і грубе зведення їх до нижчих форм призводить до механіцизму і неприпустимих спрощень.

Останніми роками існують численні спроби удосконалити або доповнити сучасними науковими досягненнями класиф%

435

Є. А. Подольська «Філософія»

ікацію форм руху. За критерії класифікації беруть такі прин% ципи: визначення законів, притаманних даній формі руху; су% бординації і взаємозв’язку видів матерії і форм руху; визна% чення типів взаємодії об’єктів; зокрема, вводять геологічну і галактичну, виділяють внутрішньоядерну, ядерну і атомну, які об’єднуються у квантово%механічну форму руху та інші. Ці спроби цілком правомірні, хоча ще і не створена загальноприй% нята класифікація.

Таким чином, в основі матеріалістичного, діалектичного розуміння руху лежать три основних положення. Згідно з пер% шим з них, рух є невід’ємна, необхідна і суттєва властивість, спосіб існування матерії. «Матерія без руху, – писав Ф. Ен% гельс, – неможлива так само, як і рух без матерії» [42]. Згідно з другим положенням, рух визначається як будь!яка зміна, «зміна взагалі». У третьому положенні підкреслюється, що рух являє собою суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпуль! сом є взаємодія протилежностей.

Усі предмети, що нас оточують, ма% ють певні розміри, протяжність у різних напрямках, переміщуються один віднос% но одного або разом з Землею – віднос% но космічних тіл. Так само всі об’єкти виникають і змінюються у часі.

Простір і час є загальними формами буття всіх матеріаль% них систем і процесів. Не існує об’єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв’язаний з рухом, розвитком ма% терії. Простір і час існують об’єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.

Поняття простору і часу є фундаментальними поняття% ми людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або не%

436

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

знання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфо% логії, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Для просторово%часових уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття кон% цепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.

Зовсім інший напрям розвитку уявлень про простір і час започатковується у працях Галілея, Декарта та Ньютона: ство% рення класичної механіки ознаменувало народження нового фізичного підходу до пізнання простору і часу. Було створено низку фундаментальних фізичних теорій (спеціальна і загаль% на теорія відносності, релятивістська космологія, квантова гео% метродинаміка та ін.), у руслі яких оригінальні, більш усклад% нені метричні, топологічні і інші структури простору і часу.

Сучасні вчені у пошуках нових ідей починають свідомо звертатись до найбагатшої концептуальної комори міфологіч% ного моделювання світу. Це особливо виявилося у фізиці мікросвіту, де деякі дослідники почали залучати конструкцію восьмирічного шляху Будди для систематики елементарних частинок або притчу про перлинне намисто їндри як основу парадигми бутстрапної моделі. Сучасні вчені запозичують з давньої міфології такі концепції, структури і моделі, про існу% вання котрих самі творці цієї міфології не тільки не знали, але й принципово не могли знати. Таке реконструкційне запози% чення виявляється важливою формою новаторства.

У самому загальному вигляді динаміку міфологічного світу можна охарактеризувати як перехід від Хаосу до Космосу. У більш розвинутих системах вода трансформувалась у деякі пер% соніфіковані божественні образи (Намму у Шумері, Нун у Єгипті, Апсу у Вавилоні, Асат у Індії та ін.). Вода – це невиз% начений першопочаток, який у процесі організації (за допомо% гою тотемних тварин, предків, Дике, нуса, ідеї, Бога та ін.) трансформується у Космос, упорядкований у просторі й часі. Все природне і соціальне виступало як єдине ціле, а тому ділен%

437

Є. А. Подольська «Філософія»

ня племені на групи визначало розподіл простору, а порядок обрядової церемонії пов’язаний з напрямком у просторі. Весь міфологічний пейзаж виявляється втіленим міфом. Тотемні центри племені – це осередок «містичної енергії», під охороною духів предків знаходиться територія племені, а весь простір за цими межами злий і жахливий. Розвиток міжплемінних зв’язків призвів до ідеї розмноження оазисів упорядкованого буття. Простір існує «у малому» і у «великому», він неперервний, ба% гатозв’язковий, а пізніше усвідомлюється як багатослоїстий (верхній рівень – світ сакральних персонажів, середній – світ людей, нижчий – світ мертвих).

Відповідно до уявлень про простір розвивались і ідеї часу. Оскільки Всесвіт слоїстий, то душа шамана гониться за злим духом у сакральному часі, який перебільшує вік життя люди% ни. Для міфу характерна також спрямованість у минуле: міфічний світ існує тоді, коли ще не було часу. Хоча час і відне% сений до минулого, він виступає і як сучасне, і як майбутнє (циклічна модель часу), як коливання між життям і смертю, днем і ніччю.

Взагалі ж, міфологічний простір і час можуть бути визначені таким чином: циклічна структура часу і багатослоїстий ізо% морфізм простору. Саме на цьому підґрунті пізніше сформува% лась спіральна модель часу.

Якщо специфічною ознакою міфології є віднесеність до минулого, то релігія орієнтується на специфічне переживання сучасного з метою досягнення певного майбутнього. Релігія оволодіває душею людини саме своєю обіцянкою подолати і перемогти час: нірвана буддиста, рай християнина, джанна му% сульманина співвідносні не з часом, а з вічністю. Час – це фор% ма існування світу між актом творення і есхатологічним актом. В той же час підкреслюється життєвість Божих актів: у мусуль% манстві пророк подолав великі відстані, а коли повернувся, то помітив, що з келиха не встигла витекти крапля води.

Ставлення людей до простору на перших етапах людської історії було обумовлене не. тільки специфікою життєдіяльності (збирання, полювання, хліборобство), а й містичними і релігій%

438

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ними уявленнями, особливо про смерть. Жахлива не сама по собі смерть, а смерть на чужині. Пізніше розподіл праці, товар% не виробництво, розквіт міст спонукали нові ідеї, пов’язані з простором (нездоровий інтерес до чужих територій, тобто екс% пансіонізм, спроби створення об’єднаних імперій). В умовах панування уявлення про нерозривний зв’язок простору і Бога як кару розглядали просторову трансформацію, тобто пересе% лення повсталого народу або, навпаки, десакралізацію території (переселення самого Бога). Так були покарані Ксерксом по% встанці%вавилоняни: зруйнували головний храм, а статую бога Мардука завезли до Персії. Такі просторові трансформації спри% яли розвиткові уявлень людей про простір і час і оточуючий світ. В уявленнях про богів відбулось абстрагування від їх ро% дової належності – це вже не майбутня «рідня», а володарі те% риторії і всього, що живе на ній.

Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, запов% нену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Ново% го часу простір уявляли однорідною і нескінченою протяжні% стю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний простір тлумачиться як нескінчена протяжність, яка містить у собі всю матерію і не залежить від будь%яких матеріальних про% цесів, а абсолютний час – як плинна безвідносно до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У нью% тоновській концепції простору і часу приписувались деякі суб% станційні ознаки – абсолютна самостійність і самодостатність існування; в той же час простір і час розглядались як порож% нечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.

Урелігійних і об’єктивно%ідеалістичних концепціях простір

ічас трактувались як утворені разом з матерією Богом або аб% солютним духом. З точки зору теології до Бога поняття просто% ру і часу неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і часу у вічності. У суб’єктивно%ідеалістичних концепціях вису% вались еклектичні і внутрішньо суперечливі тлумачення про%

439

Є. А. Подольська «Філософія»

стору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування комплексів відчуттів і дослідних даних, встановлення між ними функціональних залежностей (Берклі, Мах, позитивізм).

Простір – це форма буття матерії, яка характеризує її про! тяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов’язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь%якому об’єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взає% мну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв’язок його з матеріальними об’єктами, оскільки він визначається як властивість цих об’єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, «чи% стого вакууму» без будь%якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з%під деякого ковпака викача% ли все повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле ва% кууму. Буде там також і «звичайне» електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, який має температуру, відмінну від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний). Ці поля не можна екранувати навіть в уявному експерименті.

Час – форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існу! вання, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов’язане з рухом (змінюва% ністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Так, уже у давні часи порівняння циклічних станів, повторень – зміна дня і ночі – з усіма іншими станами, з якими мала справу лю% дина, привело до поняття часу і винаходу приладдя для вимі% ру його проміжків.

Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, яка рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз – ріка часу, потік часу. Самий же час не залежить від будь%яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву «абсолютного часу».

440