Подольська - Філософія, 2006

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

З монархічної теорії Липинського, що спиралась на украї% нську історичну базу, органічно випливає ще один аспект його історіософії – культ сили і великої людини («Листи до братів% хліборобів»). У центрі його філософії історії стоїть «велика людина», «потужній, Богом посланий» гетьман Богдан Хмель% ницький з його жадобою влади, бажанням панувати, нещадний у війнах, хитрий у переговорах: «Сила й авторитет – дві прик% мети, без яких не може звільнитися в нації провідна об’єдную% ча та організуюча її групи влада». Липинський ставить знак рівності між державою і національною приналежністю. Це оз% начає, що постійні мешканці української землі без огляду на їх соціальну належність, віросповідування, етнічне походження і навіть національно%культурну свідомість мають бути повноп% равними громадянами Української держави.

У поглядах на проблему нації та держави Липинський сут% тєво розійшовся з Д. Донцовим. Якщо перший йшов «через державу до нації» (спочатку формується держава, потім – на% ція), то другий – «через націю до держави», перший був при% хильником консервативної думки, другий – революційної.

Дмитро Донцов (1883–1957) отримав освіту в Петер% бурзькому університеті. У 1939 р. він емігрує з України, у 1948–1953 рр. викладає в Монреальському університеті ук% раїнську літературу.

Основні погляди Донцова викладені в таких працях: «Мо% дерне москвофільство» (1913), «Сучасне політичне положен% ня нації і наші завдання» (1913), «Історія розвитку українсь% кої державної ідеї» (1917), «Українська державна думка і Європа» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Поетка українського рісорджімента» (1922), «Націоналізм» (1926), «Політика принципіальна і опортуністична» (1928), «Наша доба і література» (1936), «Дух нашої давнини» (1944), «По% етка вогненних меж» (1952), «Росія чи Європа» (1955), «Від містики до політики» (1957).

Світогляд Донцова характеризується ірраціоналізмом%інтуї% тивізмом, ідеалізмом%релігійністю («романтизмом», «догматиз% мом»), волюнтаризмом%активізмом, націоналізмом.

411

Є. А. Подольська «Філософія»

Донцов будує новий націоналізм як світогляд українського народу, який визнає ідею нації, тобто ідею людської спільноти, що повинна бути організованою в окрему політичну одиницю за принципом волі. Воля, згідно з Донцовим, є одним із чис% ленних проявів душі. Найважливіша основа національної ідео% логії – воля нації до життя, влади, експансії (експансія прита% манна поняттю нації). Донцов стверджує, що із занепадом абсолютизму в Росії не зникла її загарбницька імперська пол% ітика, за нових умов її продовжили більшовики, Червона армія.

Філософія нації повинна зміцнювати її волю до життя, до влади, що є першою підставою до націоналізму. Другою такою підставою до національної ідеї здорової нації має бути те праг! нення до боротьби, те усвідомлення її кінцевості, без якої немож% ливі ні героїчні вчинки, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї. Третя підстава – бездискусійне виз! нання правдивості оголошеної ідеї, абсолютна віра в неї і надія на здійснення. Четверта підстава – нетолерантність, фана! тизм, до якого Донцов додає ще одну прикмету – «амо% ральність», що означає підпорядкування особистого загальним, часто жорстоким моральним вимогам. П’ята підстава, за Дон% цовим, – право нації на самовизначення: не кожна нація, яка «має» це право, має його в дійсності. Шостою вимогою вольо% вого націоналізму є діяльність активної меншості, без якої жодна нація не повстає.

Для Донцова нація – самодостатня цінність, а держава – інструмент її захисту. Політична філософія Донцова є прикладом поєднання волюнтаризму з філософією цінностей. Українській ідеї, на думку Донцова, бракує саме того, до чого горнуться підсвідоме маси, що власне і є суттю ідеї, – інстинкту пануван% ня, влади, державного насильства, бажання вести за собою, упо% рядковувати життя, хоч би й силою. Українство мусить усвідо% мити, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою, виключати будь%яку іншу (бути над «людяністю»).

Зміст української ідеї Донцов викладає у праці «Націо% налізм». Він пише: «Коли Україна хоче вийти із стану провінції, мусить витворити собі, крім волі до влади, ту велику всеобійма%

412

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ючу ідею... Такою ідеєю може стати в нас не всеосвітянська, ані соціальна, а лише національна ідея, яка має відверто оголосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, – так, як і проти внутрішніх сил, які сковують її енергію... Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна перейнятись поняттям влади над людяністю і терито% рією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил Ук% раїни порівняно з її теперішнім станом» [12].

Черговий підйом української національної культури пов’я% заний з нетривалим періодом існування незалежності Украї% ни (1917–1918). За цей час було відкрито 150 українських гімназій, уведено українознавчі дисципліни у російських шко% лах, створено Український архів. Національну бібліотеку, відкрито Українську Академію наук на чолі з професором Володимиром Вернадським.

Але втрата Україною незалежності поклала кінець підйому української культури. Деякі видатні вчені були змушені емігру% вати за кордон. Серед них були видатний політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880–1951), український історик Михайло Грушевський (1866–1933), філософ Дмитро Чижевський (1894–1977) та інші, чия творчість сприяла підви% щенню авторитету української науки у світі.

Особливий інтерес викликає творчість відомого українсько% го філософа Дмитра Чижевського.

Чижевський присвячує своє життя опрацюванню історії філософії на слов’янському ґрунті і вивченню порівняльної історії літератури слов’янства. Діапазон і розмаїття його тема% тики разючі. Його цікавили проблеми українського національ% ного характеру, компоненти української культури, літературні і культурні справи Святослава 1076 р., «Слово про полк Ігорів», Галицько%Волинський літопис, повчання Кирила Туровського, Патерик Києво%Печерського монастиря і такі питання, як Пла% тон у Київській Русі, українські медики у XVIII ст., поетика Т. Шевченка, історико%літературна праця М. Грушевського, філософія П. Юркевича, роздуми про Гоголя. Серед головних

413

Є. А. Подольська «Філософія»

його творів слід відзначити «Філософію на Україні» (Прага, 1929), «Нариси з історії філософії на Україні» (Прага, 1929), «Історію української літератури від початків до доби реаліз% му» (Нью%Йорк, 1956), «Філософію Сковороди» (Варшава, 1934), «Український літературний барок: Нариси у 3%х т.» (Прага, 1940–1944).

Чижевський обстоював «романтичний» (а не раціональний) підхід до проблеми нації та національності. Ця, на перший по% гляд, «незбагненність» різноманітності форм і типів лише вка% зує на те, що природа не є наскрізь «розумна» і «раціональна», тому що існують різноманітність і різнобарвність типів і пси% хологічних осіб.

На націю, як і на філософію, можна дивитися як на духов% не інобуття народу. Перебіг філософської думки він розглядав як ніби перехід від однієї часткової правди до іншої, від однієї «однобічності» до іншої. Розвиток філософії і полягає у цих моментах синтезу, тобто дійсно є рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу. Таким є рух цих протилеж% ностей і в межах кожної національної філософії, яка визначаєть% ся, по%перше, формою вияву філософських думок, по%друге, методом дослідження, по%третє, базовою системою філософії.

Чижевський підкреслює, що в історії розвитку філософії ще не траплялось такого, щоб «великий філософ» – чи то украї% нець, чи то представник іншої слов’янської нації – утворив синтез світового значення, тобто, щоб його концепція була вихідним пунктом подальшого філософського розвитку філо% софії у світовому масштабі. Можна говорити про «українсько% го Канта» – Григорія Сковороду, про «російського Ніцше» – Костянтина Леонтьєва, про Гоголя або Юркевича як типових представників національного характеру. Але нікому з них не вдалося свої особисті думки прищепити світовій душі. Слов’% янській, зокрема українській філософії, як зазначає Чижевський, треба ще чекати на слово «великого філософа».

У кінці XIX ст. виходять перші праці Володимира Іванови/ ча Вернадського (1863–1945), засновника генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, творця цілісної філософії Всесвіту. Дитинство

414

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

його пройшло в Харкові. Після закінчення Петербурзького університету (1885) манд% рував по Європі, потім викладав у Мос% ковському університеті. З вересня 1917 р.% заступник міністра народної освіти. У 1918 р. стає першим президентом Академії наук України, у 1920%1921 р. – ректор Таврійсь% кого університету в Сімферополі. У 1922 р. від’їздить до Сорбонни читати лекції. Під впливом його лекцій (1922–1925) Тейяр де

Шарден і Леруа вводять до наукового обігу поняття ноосфери, яку розглядають як духовне покриття Землі.

Вчення В. Вернадського про ноосферу базується на таких засадах: людство стало єдиним цілим, потужною геологічною силою, тому перед ним постає питання про перебудову біосфе% ри в інтересах людства як єдиного цілого; перетворення засобів зв’язку та обміну дає людству змогу стати єдиним в економіч% ному та інформаційному відношенні; відкриття нових джерел енергії; піднесення добробуту населення; рівність усіх людей, незалежно від кольору шкіри та віросповідання; виключення війни з життя суспільства.

Отже, ноосфера, на думку Вернадського, – це нова геологіч! на оболонка Землі, яка створена на наукових засадах, адже нау% кова думка охоплює всю планету, бо скрізь споруджуються численні центри наукової думки і наукового пошуку.

Вернадський дійшов висновку, що «визнання безсмертя душі можливе і за атеїзму. Воно потрібніше для людини, ніж визнання існування Бога». Людина шукає такого сенсу жит! тя, в якому скінченність не поглинала б нескінченне, а навпа% ки, переходила б у нього. Вона шукає неперервності існування, особистої вічності і безсмертя. Без особистої вічності вічність Бога та Всесвіту не є для людини цінністю. Отже, найістотні% шою в релігії є віра в особисте безсмертя, яка може бути реал% ізована і через віру в Бога.

Філософія, згідно з Вернадським, відігравала і відіграє вели% чезну роль: вона виходить із сили людського розуму і людської

415

Є. А. Подольська «Філософія»

особистості і протиставляє їх отому затхлому елементу віри й авторитету, який малює нам будь%яка релігія.

Вернадський вказує на інтернаціоналізацію науки, її прагнен% ня до свободи та усвідомлення моральної відповідальності вче% них за використання наукових відкриттів і наукової роботи для руйнації, що суперечить ідеї ноосфери.

На думку мислителя, народ повинен зрозуміти, що, по%пер% ше, держава існує для громадян, а не громадяни для держави. Звідси обстоювання її прав. По%друге, держава є об’єднанням людей, яким надана найвища можливість усвідомлювати себе, розвивати свій розум і діяти відповідно до свого розуму. Уряд, яким би він не був, є лише ставлеником громадян і повинен діяти за їх участі і контролю. Свобода полягає в тому, щоб державу як інститут, що стоїть над народом, перетворити в орган, який цілковито підпорядкований народові.

Вернадський був автономістом, вірив у те, що Великоросія може відмовитися від традиційної політики. Він вважав, що продовження антиукраїнської політики зберігає у державному організмі виразки безправ’я і свавілля, яке паралізує будь%який успіх прогресивних починань. Вчений вважав, що надати сво% боду українській культурі вимагають саме інтереси російської справи, що зберегти українців як росіян (характерний погляд автономіста) Росія може, лише перейнявшись їх національно% культурним образом як українців.

Аналіз розвитку філософської думки в Україні показує, що український народ разом з іншими народами стояв біля колис% ки європейської цивілізації, а Україна є однією із спадкоємниць ідейної спадщини античного світу.

На першому етапі свого розвитку (X–XV ст.) вітчизняна філософія робила перші самостійні кроки, засвоюючи досягнен% ня античної, візантійської культури. І хоча в цілому філософсь% ка думка України розгорталась у межах релігійного світогляду, за релігійною оболонкою пробивались сильні і самобутні ідеї.

На другому етапі свого розвитку (XV–XVIII ст.) філософсь% ка думка України набуває національно!регіонального характеру. Теоретичні ідеї вітчизняної філософії визрівають, засвоюючи

416

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ідеї західно%європейського Відродження і Просвітництва. З’яв% ляються самобутні вітчизняні філософські школи, відкривають% ся навчальні заклади. Для цього періоду характерним є ідейно% філософський взаємовплив і взаємозв’язок трьох братніх західнослов’янських народів.

У третій період (XIX–XX ст.) вітчизняна філософія почи% нає розвиватися у загальному руслі європейської філософії.

Філософи України намагалися знайти відповідь на кар% динальні питання історії людства. Особливого значення на% давалось таким питанням, як питання про загальні причини, шляхи, рушійні сили і тенденції історичного процесу, сусп% ільний ідеал, духовні засади особи, місце національного у системі соціальних взаємовідносин. Отже, українські філосо% фи зробили значний внесок у скарбницю світової філософсь% кої думки.

417

Розділ шостий

БАЗОВІ КАТЕГОРІЇ ОНТОЛОГІЇ: СТРУКТУРНА ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІАЛЕКТИКА БУТТЯ

Онтологія є найважливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення людини до світу. Оскільки саме онтологія вир%

ішує низку ключових світоглядних питань, то саме вона істо% рично формується насамперед і протягом тривалого часу прак% тично повністю покриває предмет метафізики.

Що лежить в основі світу? Виник світ природнім шляхом чи являє собою акт божественного творіння? Чи існують інші світи? Реально існують свобода та творчість, чи це просто ілюзії нашо% го обмеженого розуму? Саме такі питання, що носять граничний характер, і відносяться до розуміння світу і людського буття в цілому, є предметом перш за все філософського аналізу.

Винятково широке філософське узагальнення знань про навколишній світ являють собою категорії буття, субстанції, матерії. Саме вони дають можливість усвідомити, яким чином поєднуються природничі знання про матерію, рух, простір, час та інше з філософськими уявленнями про природу, з картиною світу, яка створюється в межах філософії.

Філософи з давніх часів констатували, що світ існує. Потім виникали питання: Як довго він існує? Чи має він початок і кінець? Де він існує? Розгляд цих питань привів до появи ка%

тегорій: буття, простір, час. Вчення про буття отримало назву «онтології» (від грец. – рід, – сутність і – слово,

поняття, вчення). Грецький філософ Парменід у творі «Про природу» запитував: «Бути чи зовсім не бути?» Що ж таке буття? Це поняття, звичайно, пов’язане з дієсловом «бути», тобто це визнання того, що світ, я і всі речі існують.

418

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

Першу філософську концепцію буття висунули досократи% ки у VI–Vст. до н. е., одні з яких розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме (Парменід), а інші як те, що постійно рухаєть% ся, розвивається (Геракліт). Уже в античній філософії розріз% няється буття і небуття, сутність і існування, намічаються підхо% ди до розуміння об’єктивного і суб’єктивного. Істинним буттям Платон вважає світ ідей, а не світ чуттєвих речей. Арістотель розрізняє різні рівні буття (від чуттєвого до інтелігібельного).

У середні віки філософія протиставляє буття Боже і буття, створене Богом, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) і мож% ливе (потенцію). В епоху Відродження загальне визнання одер% жує культ матеріального буття, природи. Цей новий тип світосп% риймання, обумовлений розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготував концепції буття XVII–XVIII ст. У ці часи буття розглядається як реальність, яка протистоїть людині і підко% рюється законам, що діють автоматично. У таких натуралістич% но%об’єктивістських концепціях природа – це механізм, який діє сам по собі, незалежно від людини. Для Нового часу характер% ний субстанціональний підхід, коли фіксується субстанція і її властивості як підґрунтя світу.

Поряд з цим формується інший спосіб тлумачення буття на шляху гносеологічного аналізу свідомості і самосвідомості. Він представлений у основній тезі метафізики Декарта – «мислю, значить, існую» – і в тлумаченні Ляйбніцем буття як сутності духовних субстанцій монад, і в ототожненні Берклі існування і реальності у сприйманні. Така інтерпретація буття знайшла своє завершення в німецькому класичному ідеалізмі. Для Канта бут% тя – це не властивості речей, а спосіб взаємозв’язку наших по% нять і суджень. Фіхте розуміє буття як вільну, чисту діяльність абсолютного «Я», Шеллінг вбачає його у свободі людини, у її духовній діяльності. У ідеалістичній системі Гегеля буття вва% жається першим, безпосереднім ступенем у сходженні духу до самого себе; воно невизначене, безпосереднє, без’якісне.

Спроба зрозуміти буття з аналізу свідомості характерна і для західної філософії XIX–XX ст. Так, у «філософії життя» (Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, у неокантіанстві

419

Є. А. Подольська «Філософія»

воно роздвоюється на світ сущого і світ цінностей, у феноме% нології Гуссерля підкреслюється зв’язок між психічними акта% ми свідомості і об’єктивно%ідеальним буттям, світом смислів. Шелер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хай% деггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр проти% ставляє «буття в собі» і «буття для себе», розрізняє матеріаль% не буття і людське буття. Основна характеристика людського буття, за Сартром, – вільний вибір можливостей.

Діалектико%матеріалістичне розуміння буття виходить з неможливості відособленого, незалежного від матерії буття, як «чистого буття», «буття в собі». У марксистській філософії про% блема буття аналізується в кількох напрямах. При цьому підкреслюється багаторівневий характер буття (органічна і не% органічна природа, біосфера, суспільне буття, буття особи). Один рівень не можна зводити до іншого: матерія і форми її руху – предмет природничих наук, а суспільне буття вивчають соціологічні та історичні науки.

Отже, буття – це філософська категорія, що означає: все, що реально існує; реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини; загальний спосіб існування людини.

Проаналізувавши усі концепції буття, які існували в історії філософії, можна виділяти такі основні форми буття:

буття речей і процесів, які існують незалежно від люди% ни та її діяльності – «перша природа» і буття речей і про% цесів, створених людиною, – «друга природа»;

буття духовного (ідеального), котре розділяють на індив% ідуалізоване і об’єктивізоване;

буття людини як існування її у світі речей і світі духов% них цінностей;

буття соціальне, що розділяють на буття окремої люди% ни і буття суспільства в цілому.

Отже, у світі, що оточує нас, існує незліченна кількість різних предметів і явищ. Чи є між ними що%небудь спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?

Спроби розв’язати ці питання історично привели до виник% нення поняття субстанції (лат. substantia – сутність, дещо, що

420