Шелест Петро Юхимович

(1908 – 1996)

Український партійний і радянський діяч. Герой Соціалістичної Праці.

З лютого 1957 р. – перший секретар Київського обкому КП України. З 1954 р. – член ЦК КП України. З лютого 1957 р. – перший секретар Київського обкому КП України. У серпні 1962 р. обраний секретарем ЦК КП України.

З липня 1963 р. – перший секретар ЦК КП України. У 1966 р. введений до складу Політбюро ЦК КПРС. У 1966-1972 рр. – член Політбюро ЦК КП України.

10.V.1972 році звільнений з посади першого секретаря ЦК КП України “у зв’язку з переведенням на іншу роботу” – заступника Голови Ради Міністрів СРСР.

Книга Петра Шелеста “Україна наша радянська” (1970 р.) зазнала гострої партійної критики за “ідеологічні помилки”, зокрема, за “ідеалізацію” минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Вона була вилучена з продажу та бібліотек. У квітні 1973 р. Петро Шелест був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС “за станом здоров’я” і відправлений на пенсію.

1974-1985 рр. – працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Московській області Росії.

Помер у Московській області. 13 червня 1996 р. урну з прахом Петра Шелеста перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

Шухевич Роман

(1907 – 1950)

Український політичний діяч, генерал-хорунжий української повстанської армії.

Псевдонім – Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та інші.

З 1929 р. – член Організації українських націоналістів. Входив до галицького крайового проводу ОУН Бандери. Дотримувався тактики революційних дій. З 1942 р. – головнокомандуючий УПА. Загинув у с. Білогорща біля Львова під час бою.

Щербицький Володимир Васильович

(1918 – 1990)

Радянський партійний і державний діяч (керував урядом УРСР: лютий 1961 р. – липень 1963 р., жовтень 1965 р. – травень 1972 р.). Двічі Герой Соціалістичної Праці.

Народився 17 лютого 1918 р. у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровська область, у сім’ї робітника. У 1936 р. став студентом механічного факультету Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчив перед самою війною. Під час навчання працював креслярем, конструктором, машиністом компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів. Влітку 1941 р. мобілізований і відряджений у Військову академію хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і у званні лейтенанта направлений в Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. До грудня 1945 р. перебував на командних посадах у військах діючої армії. Після демобілізації вернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро цього заводу. Від січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії – спочатку завідуючим оргінструкторським відділом, а з серпня того ж року – другим секретарем міськкому. У 1952 р. – парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу. Від серпня 1952 р. до лютого 1954 р. – перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954–55 рр. – другий, а у 1955–57 рр. – перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом президії (згодом політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На ХХ з’їзді КПРС обраний членом Центральної ревізійної комісії. Наприкінці лютого 1961 р. В. Щербицький – голова РМ України. Від жовтня того ж року – кандидат у члени президії ЦК КПРС. Спроба В. Щербицького протидіяти волюнтаристським методам управління і безглуздим експериментам в економіці коштувала йому відставки. У липні 1963 р. увільнений від обов’язків голови РМ. Вернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому Компартії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України. Друге призначення В.Щербицького головою РМ УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени президії (з 1966 р. – політбюро) ЦК КПРС. Від квітня 1971 р. – член політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій посаді працював 17 років. Час перебування В. Щербицького на вищих державних і партійних постах був періодом кількісного економічного зростання, і значною мірою воно було результатом його неабияких організаційних здібностей, ініціативності, високої вимогливості, особистої чесності і принциповості. Йому вдалося результативно протидіяти порушенням законності та явищам корупції. Проте зупинити інерцію гальмівних процесів, які впродовж 70-х рр. посилювалися, В. Щербицькому виявилося не під силу. Апологетика “розвинутого соціалізму” затемнювала аналіз реальних суспільно-економічних процесів. Однобоке розуміння інтернаціоналізму призвело до звуження сфери застосування української мови. Недостатня протидія централізаторським устремлінням Москви зумовила високий ступінь залежності економіки України від підприємств, що перебували поза її межами; майже 80 % заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу. Розміщення союзним урядом атомної електростанції у безпосередній близькості від столиці України обернулося жахливою Чорнобильською катастрофою. Під час вересневого (1989 р.) пленуму ЦК Компартії України В. Щербицький звернувся із заявою про увільнення його від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров’я.

Після відставки Володимир Васильович прожив недовго. 16 лютого 1990 р. його не стало. Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі. На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник.

Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.